Не той став - Нечуй-Левицький

якось не­на­че са­ма спа­ла на дум­ку і про­ти волі й свідо­мості мо­ло­дої мо­ло­диці бу­ла не­на­че про­тя­гом її гли­бо­ко за­хо­ва­них в серці по­тай­них дум. Це був жаль, що ви­хо­пив­ся в Со­ломії з сер­ця про­ти волі, жаль за втра­че­ним ко­хан­ням, щас­тям, яке во­на заз­на­ла з ми­лим.

Соломіїн го­лос зад­ри­жав, як дри­жав огонь в ма­ленькій лампі, кот­ра сто­яла на столі. Со­ломія спи­ни­лась на цих сло­вах пісні і не ма­ла си­ли співа­ти далі. Її дум­ки знов за­во­ру­ши­лись і десь гли­бо­ко од­би­ли­ся в серці. Як темні хмар­ки набіга­ють нес­подіва­но на чис­те синє літнє не­бо, важкі ду­ми на­су­ну­лись на її ви­со­ке ве­се­ле чо­ло ніби тем­ни­ми хмар­ка­ми і ки­ну­ли тем­ний сум­ний сутінок на ве­селі очі, на ве­се­лий вид. Со­ломія по­хи­ли­ла го­ло­ву до гребіня.

«Гасне в йо­му лю­бов до ме­не. А в мені? а в мо­ему серці? чи гас­не, чи ще го­рить, як літнє сон­це на небі? Він сам га­сить моє сер­це… А як мені хо­четься лю­би­ти! Як мені жаль мо­го га­ря­чо­го ко­хан­ня! Нев­же по­гас­не мов сер­це так за­рані, так нес­подіва­но?»

Соломія зда­ви­ла в своїх гру­дях важ­ке зітхан­ня: во­на зна­ла, що ба­ба Зінька на­виг­ляд­ли­ва й ро­зум­на, вміє доб­ре на­виг­ля­да­ти й пос­терігає, які по­чу­ван­ня три­во­жать її ду­шу. Со­ломія таїлась пе­ред ро­зум­ною та до­гад­ли­вою свек­ру­хою.

«Ох, вте­ря­ла я го­лу­бонька, вте­ря­ла та вже й не знаю, чи впіймаю йо­го! Чи при­ля­же ще моє сер­денько до йо­го? Чи при­вер­неться ко­ли йо­го сер­це до ме­не? Не той він став, що був ко­лись; ох, не той!» - ду­ма­ла Со­ломія, сми­ка­ючи пуч­кою твер­ду мич­ку з гребіня.

Час був пізній, а Ро­ман не вер­тав­ся з своєї кімна­ти. Ма­ти вже по­ки­ну­ла пряс­ти, вже й бо­гу по­мо­ли­лась і ку­ня­ла, си­дя­чи ко­ло сто­ла та жду­чи Ро­ма­на.

- Час вже спа­ти. Піди, доч­ко, та ска­жи Ро­ма­нові, щоб ішов уже спа­ти. Тре­ба по­за­пи­ра­ти сінешні й хатні двері на ніч, а він не йде.

Соломія пішла в Ро­ма­но­ву кімна­ту і швид­ко вер­ну­лась.

- Казав Ро­ман, що бу­де ще дов­генько чи­та­ти і ля­же спа­ти в своїй кімнаті, - ска­за­ла Со­ломія до ба­би Зіньки.

- Ну, то по­за­со­вуй двері за­со­ва­ми, та й ля­гай­мо спа­ти.

Соломія по­за­со­ву­ва­ла двері і по­га­си­ла світло. Ба­ба Зінька за­раз зас­ну­ла в кімнаті. Со­ломія ляг­ла ко­ло дітей на по­лу в світлиці і дов­го не спа­ла. Діти важ­ко й швид­ко ди­ха­ли, ки­да­ли­ся у сні, ски­да­ли з се­бе ук­ри­ва­ло. Со­ломія сил­ку­ва­лась зас­ну­ти, а сон її не брав, а ду­ми во­ру­ши­лись в го­лові…

Пішли осінні ве­чо­ри та ночі все довші та довші. Ро­ман все за­сид­жу­вав­ся в своїй ха­тині і час­тенько ля­гав там спа­ти. І ста­ли ті довгі ве­чо­ри та темні осінні ночі ще дов­ши­ми для Со­ломії…

Вже й різдво нас­та­ло, вже й зи­ма ми­на­ла, а Ро­ман все вчив дітей в своїй ха­тині, ще й третього хлоп­ця прий­няв, кот­ро­го учи­тель виг­нав з цер­ков­ної шко­ли за те, що той був ду­же нес­покійний та бит­ли­вий. Вже й дітям на­до­ку­чи­ло все сидіти за книж­кою. Дівчин­ка час­то про­си­ла­ся в ба­би та в Со­ломії, щоб пус­ти­ли її по­гу­ля­ти з дітьми, щоб пус­ти­ли на сков­зал­ку пос­ков­за­тись з дівча­та­ми. Ро­ман не пус­кав дітей. Тільки й бу­ла дітям гульня, ко­ли Ро­ма­нові тре­ба бу­ло пе­ре­мо­ло­ти­ти кільки кіп жи­та або про­са або поїха­ти ку­ди на яр­ма­рок.

Сам Ро­ман ду­же змінив­ся в той час. Він все хо­див до церк­ви, співав та чи­тав на кри­ласі, вив­чив цер­ков­ний ус­тав, як дяк. Ніко­ли він не про­пус­кав ні од­ної служ­би бо­жої, ні ут­рені. Він за­пус­тив собі бо­ро­ду й дов­ге во­лос­ся на го­лові, ще й проділив на го­лові проділь, не­на­че мо­нас­тирський пос­луш­ник. Со­ломії ду­же не по­до­ба­лась та бо­ро­да, круг­ла, як ло­па­та, ру­ся­ва, аж біла. На що­ках з обох боків по­рос­ли бурці, та ще й чудні: во­ни не спус­ка­лись вниз, а стриміли вбік, не­на­че па­чо­си або шмат­ки клоч­чя, аж ву­ха зак­ри­ва­ли. Ро­ман спос­тив­ся, змарнів, зблід, спав з тіла. Очі ста­ли здо­рові і витрішку­ваті; рум'яні ус­та по­жовк­ли. Пат­ла­та го­ло­ва, кост­ру­баті бурці, пат­латі ко­си на го­лові зовсім зміни­ли Ро­ма­но­ве гар­не об­лич­чя. Хто знав Ро­ма­на мо­ло­до­го та гар­но­го, той те­пер не впізнав би йо­го. Він став не­на­че іншим чо­ловіком.

- І навіщо ти, Ро­ма­не, за­пус­тив оту бо­ро­ду та ті пат­ли? - наріка­ла на йо­го Со­ломія. - Зглянься на се­бе, чо­ловіче! Був чо­ловік, як пов­на ро­жа, а те­пер став схо­жий на пат­ла­то­го жи­да. Вже й гос­по­ди! Пос­тарівся че­рез оту бо­ро­ду та куд­латі бурці не­на­че на де­сять років.

- Ет, од­че­пись! Не тво­го ро­зу­му це діло. Неб­ла­го­чес­ти­во для ме­не го­ли­тись та че­пу­ри­тись, - од­ка­зу­вав Со­ломії Ро­ман.

Соломія мов­ча­ла, важ­ко зітха­ючи та од­вер­та­ючи го­ло­ву од пе­ле­ха­то­го Ро­ма­но­во­го об­лич­чя.

- Романе! годі тобі вже вчи­ти дітей, - го­во­ри­ла ма­ти, - ти й дітей по­за­мор­до­вуєш, і сам ти нидієш.

- Не мож­на, ма­мо! тре­ба вчи­ти дітей дві зи­ми, щоб вив­чи­ти їх га­разд. Я хо­чу вив­чи­ти си­на, щоб він здав ек­за­мен на по­легкість в військовій службі. Здасть ек­за­мен - мен­ше прий­деться слу­жи­ти в мос­ка­лях.

На мас­ниці забігла до Со­ломії Нас­тя, а за нею слідком прий­шов і Де­нис. Во­ни забігли, щоб зап­ро­си­ти до се­бе в гості Со­ломію та Ро­ма­на. Ро­ман в той час вчив дітей в своїй кімнаті.

- Хочеться мені вбра­тись в на­мис­то, а на­мис­то в скрині в Ро­ма­новій кімнаті, їй-бо­гу, вже бо­юся й дос­ту­пи­тись до Ро­ма­на, бо­юся йти в ту кімна­ту. Ко­ли б ви, ма­мо, пішли та вий­ня­ли з скрині на­мис­то. Мо­же, він не бу­де на вас гри­ма­ти, як на ме­не, - го­во­ри­ла до ба­би Зіньки­ Co­ломія.

- Не хо­чу я йти, не хо­чу пе­ре­ба­ран­ча­ти йо­му. Вчен­ня - спа­сен­не діло, - обізва­лась ма­ти.

Соломії чо­гось за­ма­ну­лось то­го на­мис­та, во­на вже й са­ма не пам'ята­ла, ко­ли вби­ра­лась в на­мис­то. Ро­ма­но­ва неп­ри­хильність до неї одібра­ла в неї охо­ту при­би­ра­тись та че­пу­ри­тись.

- Ат! за всі го­ло­ви! Про ме­не, не­хай сер­диться, а я та­ки піду та вий­му з скрині на­мис­то, - ска­за­ла Со­ломія, ки­нув­ши очи­ма на Нас­тю, в кот­рої на шиї чер­воніло вісім разків до­ро­го­го товс­то­го на­мис­та.

Соломія увійшла в кімна­ту ве­се­ленько та про­вор­ненько і по­ча­ла од­ми­ка­ти скри­ню та шу­ка­ти на дні на­мис­та. Во­на сту­ка­ла віком, бряз­ка­ла клю­ча­ми, ви­ки­да­ла оде­жу, що ле­жа­ла звер­ху в скрині. Ро­ман ско­са пог­ля­дав на її ве­се­лий вид, на про­ворні ру­ки, а во­на все по­ра­лась та туп­ця­ла ко­ло скрині.

- Чи ти швид­ко пе­рес­та­неш сту­котіти та бряж­ча­ти? - обізвав­ся Ро­ман, підвівши го­ло­ву, на­хи­ле­ну над книж­кою.

- Ат! од­че­пись! Пе­рес­та­ну, як знай­ду те, що тре­ба. Отам Де­нис та Нас­тя прий­шли про­си­ти ме­не й те­бе до се­бе в гості, та це я ду­маю