Чорний ангел - Слісаренко Олекса
Так, він насамперед мусить одшукати папери, а потім уже решта. Решту він знав,— решта буде там, де живе Віра Павлівна...
Чмир підвівся, щоб іти в той бік, де найпевніше можна знайти і Марту, і того стрункого чорнокрилого отамана, що так жорстоко помстився над своїм братом. Андрій більше чуттям, аніж розумом, знав, що смерть бандита буде тим, без чого не можна йти до Віри Павлівни і без чого він не спроможеться жити як чесна людина. Він мусить, і це "мусить" увійшло, як набій, у його серце, і лежало там затаєною вибуховою силою. Він знав також, знав без слів, що ту вибухову силу він мусить таїти, аж поки не прийде слушний час її використати.
Чмир відчув полегкість, немов розв’язав складне завдання, і глибоко зітхнув. Голова його підвелася, і він ясно дивився тепер у далину сизо-зеленого чатовиння, як мореплавець, що під буряну й темну ніч нарешті побачив маяк і може прямувати до нього через невідому й страшну темряву.
Жвавіше заступали ноги, вільніше дихнули груди, і небо стало тепліше й ласкавіше...
"А Марта? Що робити з цією убогою зрадницею, що передалася ворогові?"
Чудне запитання,— він розчавить її, як жабу, та й годі...
Чмиреві огида поповзла у грудях, і він плюнув на дорогу.
"Вона хвора, Андрію..." — згадав Чмир Артемові слова, і йому зробилося ніяково, немов він, дужий мужчина, хотів убити несвідому дитину...
Розділ тридцять п’ятий. Дорога до щастя
Ураган звуків оглушив Марту в лісі, і вона втратила здатність орієнтуватися. Відчуваючи під ногами дорогу, Марта, проте, не знала, куди веде та дорога. Ліс кружляв у буряній темряві, як чортячі релі, що на них насідало безліч потворних істот і нагонили жах на людину своїм виттям та вереском.
Марта зупинилася й поміркувала, куди саме їй треба йти. Од своєї хатки вона відійшла недалеко і з напрямку вітру догадалася, що шлях її правильний і йти треба саме так, щоб вітер дув у ліву щоку.
Марта заступала у темряву, інстинктивно тримаючи за пазухою пакунок, немов опасуючись, що хтось зловісний видере його.
Вітер потроху тихшав, і в повітрі світлішало. Світанок сіявся через густе сито хмар і викреслював контури дерев.
Скільки часу Марта йшла, вона не могла зміркувати, але по всьому було видно, що довго її ноги ступали по вогкій дорозі, бо важка втома налила їх.
"Позначається на ранок",— подумала дівчина й сіла на пеньок перепочити. У цьому місці вона була недавно, ідучи до вуглярських сараїв. Так, залишилося не більше трьох верстов, і вона почне відшукувати втрачену стежку до щастя...
Чорний Ангел! Чорний Ангел!
Він стояв в її уяві стрункий і високий. Схилявся до неї з темних віт бору, говорив голосами бурі і віяв своїми гарячими диханнями...
Марта підвелася й пішла, легко несучи своє кволе тіло. І що далі вона проходила в лісові нетрі, то світліше ставало в зеленому чатовинні. Нарешті світло зливою заструмилося через сітку гострих голок, і тиша спала на землю.
На поляні вирізьблилися чіткі силуети вуглярських будівель, і Марта зайшла до першої з них.
Вогка напівтемрява навіяла на неї містичний настрій, як колись у маленькій церкві за дитинства. Вона озирнулася навколо й спочатку нічого не побачила. Тільки згодом, оговтавшись у темряві, вона помітила на одвірку свою записку... Од часу вона розмокла й обвисла, а шпилька заіржавіла, і її трудно було витягти з дерева. Марта смикнула була за шпильку, та потім кинула, здерши розмоклий папірець. Неприємне почуття образи піднялося у глибинах свідомості, але ту образу затер образ Ангела в дверях сарая...
Марта заплющила очі і бачила Чорного Ангела, що ступав ходою переможця просто на неї. Вона воліла відчути дотик його дужої руки, але то була тільки мара!
Марта розплющила очі і вийшла з сарая. День розквітнув по-осінньому й заговорив своєю блідою сонячною мовою. Дівчина подалася лісами та перелісками туди, куди кликало її сліпе почуття...
Цілий день вона йшла зарослими стежками, що несподівано виникали і так само несподівано зникали, аж поки не дійшла до лісової сторожки. Вікна в ній були цілі, так само як і огорожа, і на всьому відчувалася дбайлива хазяйська рука.
Марта вкрай знесилилась, бо не їла ще з того часу, як вийшла з Карлюжиної хатки. Її тіпала пропасниця, і обличчя горіло хворобливим огнем.
Дівчина підійшла ближче й зазирнула у двір. Просто перед нею стояла незграбна постать старої людини, що намагалася розрубати колоду, але сили її не дозволяли це зробити. Дідові, видимо, було принаймні років вісімдесят, і ввесь він немов обріс мохом. Він помітив Марту й дивився на неї здивованими очима, що блищали старечим блиском з-за сивих кошлатих брів. Вся голова його була немов обліплена білою вовною, а одежа висіла рам’ям.
— Добридень,— привіталася Марта, але дід зачекав із відповіддю й, тільки подумавши, відповів на привітання. Він кинув свою сокиру й пішов дрібними старечими кроками до Марти, ввесь час не зводячи з неї очей.
Так він дивився кілька хвилин, аж поки в ньому не воскресли старі-престарі звичаї гостинності, і він запрохав подорожню до хати спочити. Це він зробив якось урочисто, з тою старосвітською велебністю, що ще схоронилася по глухих закутках і вважається за обов’язкову в поводженні з гостем.
Марта пройшла за дідом через двір і ступила в маленькі сінці. Там було багато мисливської снасті: якісь сітки, сільця, пастки, що стояли під стіною й висіли на кілках. Це трохи здивувало Марту, і вона подумала, що, певно, десь недалеко є озеро або річка.
Дід почастував дівчину печеною рибою та картоплею, а вважаючи обов’язок гостинності за справлений, спитав, куди вона йде і як потрапила в ці краї.
Марта довго пояснювала господареві мету своєї подорожі, а дід хитав головою й докірливо дивився на неї. І що далі говорила Марта, то більше плуталися її думки, і вона не впізнавала свого голосу. Він звучав, немов відкілясь збоку, чужий і ворожо-холодний. Нарешті Марту почала трясти пропасниця, вона зціпила зуби й стиснула руки в кулаки, щоб не тіпатись, але це не врятувало її. Пропасниця смикала й підкидала на ослоні. Дід, не перестаючи похитувати головою, встав із свого місця, згорблений, як вічність, і сказав докірливо:
— Ти, дочко, хвора... Скидай свою одежу... Лягай на лежанку, а я зараз підкину у грубу хмизку...
Дід підійшов ближче й поклав свою шорстку руку їй на чоло:
— Горить... горить...
Це були останні слова, що їх цей день чула Марта. Далі все потонуло в гарячковому тумані. Червоні розводи попливли перед очима, і звуки погасли, як вогники. Вона швидко, швидко посунулася в темряву й тишу...
Розділ тридцять шостий. Гості з лісу
— …ми пробудемо тут днів зо два...
Старечий голос щось тихо відказує. Потім кашель перериває мову, і Марта чує слова:
— У мене тут хвора... непритомна...
І знову голос владний і суворий:
— Ми не потурбуємо... Нас троє ночуватиме... Вдень ми будемо в іншому місці...
Раптом голос починає здаватися Марті за трубний глас архангела, і від того починає вібрувати і повітря, і земля, і вона сама в тому голосі, як незначна нотка...
Марта підводиться на своєму жорсткому ліжку й знову падає… Вогнисті розводи блискавок спалахують у Мартиних очах і гаснуть, як гасне десь у далині архангельський глас...
І в гарячковій уяві її постав Чорний Ангел і вимахнув крилами, і ті крила закрили вогонь небесного багаття, і ніч, як трясовина, засмоктала дівчину...
Дід турботливо мимрив собі щось під ніс і приводив до порядку свою вбогу хатню меблю. Час од часу поглядав він на хвору дівчину, що от уже два дні, як лежить непритомна в гарячці.
І здається дідові, що люди стали якісь дохлі й нікудишні. От молода дівчина, а, чого доброго, помре, недарма ж вона поминає в гарячці ангела... Страшно дідові, бо почув він одного разу, що дівчина назвала того ангела чорним, і кострубатий марновірний жах заповзає в його дуплясту душу,— мариться йому, що чорний ангел — то сам диявол, що хоче забрати грішну душу, та на захист тієї душі постають світлі сили небес, і точиться між ними страшна боротьба...
Дід стає навколішки й довго молиться, проказуючи химерні молитви.
А в цей час дівчина металася в нестямі й кликала Чорного Ангела, і відступав від неї з жахом старий...
Надвечір дівчина затихла. Дід довго не насмілювався підійти до неї, аж нарешті насмілився й приклав глухе ухо до грудей. Серце билося, хоч і стомлено, а на грудях од дихання ворушилася брудна сорочка.
— Спи, спи...— шептав дід. Він тепер переконався, що світлі сили перемогли ангелів ночі, і дівчина одужає.
Надвечір до дідової хати підійшли двоє й зупинилися коло порога. Коли вийшов дід, один із них, у чорній кавказькій бурці, спитав:
— Що, діду, не бачили тут поблизу кінних?
— Ні, діточки мої... Ось уже кілька місяців, крім... вас та оцієї дівчини, нікого не бачив... Нікого не бачив... Ото влітку пройшли ще полячки... У-у! Які люті... Певно, гармати шукали свої на поповій греблі...
— Які гармати, діду?
— А ті, що кинули, як їх руський цар гнав... Давно це було... Та, певно, не забули ще...
Дід озирнув прибулих оком, немов прикидаючи, чи могли ці люди пам’ятати ті часи, коли "руський цар поляків гнав" та вони покидали свої гармати на поповій греблі...
Прибулий у бурці щось сказав товаришеві, і вони вдвох засміялися.
— Ну, веди, діду, до хати...
У хаті було темно, і тільки вогонь од груби кидав світло на стіни й давав змогу зорієнтуватися. Прибулі поскидали верхню одежу й поставили рушниці коло столу.
— А це що, хвора в вас? Га?
— Та йшла... Прибилася... Та й лежить... Куди ж людську душу під таку негоду виженеш?.. Лежить, а хто вона, не знаю...
Відповідь заспокоїла прибулих. Вони вийняли з торби хліб, сало та пляшку горілки й почали вечеряти. І коли перед вечерею вони обидва перехрестилися широкими хрестами, всі симпатії дідові були на їхньому боці.
Довелося й дідові випити з гостями, і горілка підбадьорила старе тіло.
Полягали спати покотом на підлозі, але дідові наказали стерегти і, коли що, негайно розбудити.
— Ми заплатимо...
Хоч випита горілка й тягла діда до балачки, та прибулі, видимо, не охочі були розмовляти з господарем і скоро поснули. Тільки дід сидів перед грубою і шамотів сам собі про давні діла, аж поки не схилився й не заснув коло лежанки...
Розділ тридцять сьомий.
