Чорний ангел - Слісаренко Олекса
Чмир стежить за ним пильними очима, і йому здається, що Артем на нього сердиться і от-от почне лаятися. Та то тільки так здається. Артем раптом зупиняється посеред кімнати й дивиться в вічі Чмиреві.
— Безперечно... цей... лист... адресований... Петрові...
Артем ще кілька разів проходить по кімнаті і знову
так само зупиняється перед Чмирем.
— Це тільки підтверджує твою думку про участь Марти... Так, тепер я певен, що ця психопатка викрала для мого брата мої папери! Я певен у тому, сто чортів його матері! Я певен!..
Артем починає кричати, люто б’є по підлозі, хапає стілець і розсаджує його об одвірок.
Чмир не сподівався такого кінця. Він сильними руками бере Артема за плечі й веде до ліжка. Артем тепер м’який і безвільний, як єдвабна лялька. Він здається Чмиреві й лягає горілиць на ліжку. Його тіпає нервова лихоманка, і Андрій дає йому випити води.
— По-перше, ти не хвилюйся... Справу треба вести обережно й не вигукувати зарані того, чого не можна говорити загалом... Ти дуже нервуєшся... Це нехороше...
І коли вже Гайдученко заспокоївся, Чмир почав про діло:
— Ти кажеш, що листа того писано Петрові?
— Так... Нема ніякого сумніву...
— Виходить, він десь тут?
— Можливо... Він цікавився моїм винаходом... Марта, очевидно, допомогла йому викрасти...
— Гаразд. Я буду стежить тепер за Мартою. Вона не втече моїх очей... А як Карлюга? Ти говорив із ним?
— То пусте... На біса йому папери! Та й взагалі він думає переходити на нове місце... Казав, що вибрав уже собі місце...
— Гаразд. А твій брат, Петро, не подавав тобі звісток про себе?
— Ні, і подавати не міг, бо ми розійшлися давно... Він має мене за комуніста, а значить — за свого ворога...
— Гаразд. Ти лежи спокійно й не виходь з хати. Це буде найкраще. Я скажу, що ти занедужав трохи, а Вірі Павлівні скажу, щоб носила тобі сюди їсти...
Гайдученко дивився на Чмиря, і йому здається, що він маленький і безсилий, а цей мужній Чмир може все, і нічого немає такого, що б він не міг зробити. Точнісінько так, як думають малі діти про своїх батьків...
Так, він буде лежати. Він зробить усе, що не накаже йому Андрій. Він виконає все, як дисциплінований солдат...
На сходах за дверима гупають чоботи Чмиреві,— то він. повертається від Артема. От кроки затихли, і тиша заволоділа кімнатою. Артем поводить очима, і кімната йому здається якоюсь незнайомою, немов він уперше прийшов сюди і ліг на чуже непривітне ліжко...
Розділ двадцять п’ятий. Марті байдуже...
Другий день переносить Карлюга свої манатки на нове житло. Устигає він за день тільки раз сходити до нового місця, та й то стомлений приходить назад.
Сьогодні, повертаючись, він зустрів коло самого двору Марту й привітався. Дівчина відповіла легеньким поклоном і намірялася пройти мимо, та Карлюга зупинив:
— Ви, панно, не думаєте, що нам треба поговорити?
Марта серйозно дивиться в вічі Карлюзі, і уста їй
нервово тремтять. Ледве чутно вона говорить:
— Я прийду сьогодні ввечері...
Такої відповіді не сподівався Тома. Спочатку він аж отетерів, а потім, опанувавши себе, сказав:
— Буду чекати...— і уклоняється з такою собі ласкавою посмішечкою. "Фу, як парикмахер! — докоряв він себе за посмішечку, йдучи до житла.— Але навіщо йому потрібна Марта, що він її запрохує до себе?" — думає Карлюга і робить висновок, що Марта йому ні до чого і що він спитав її так собі, між іншим. Тепер вона, без сумніву, прийде, але що він мусить їй говорити, як поводитися?
Карлюга сідає коло груби. Він стомився й змок під цим проклятущим дощем. Запалює тріски в грубі і перед привітним теплим огнем роззувається та гріє ноги. Мимоволі спадає на думку розмова з Гайдученком, і йому стає ніяково за себе.
Гайдученко, безперечно, дуже хвилюється. Очевидно, паперам тим він надає великої ваги. Ну, звичайно ж, не щоденникові, а тим формулам, що їх ніяк не міг розібрати Карлюга. Надто там щось намудровано, як то завжди буває з людьми, що певні своїх перемог над стихіями. Бідна, бідна людина! Вона вважала себе завойовником, і він брутально відняв у неї фікцію завойовництва, розвіяв марево, яким, мабуть, тільки й жила ця людина... Бідний еквілібрист над прірвами нерозгаданого!
Але з якого це часу Карлюга почав уболівати над еквілібристами? Чи не завелика це шана для них?
Карлюга заплющує очі й скупчує думки. Ось відокремлюється від землі другий Тома Карлюга, той, що не носить брудної білизни та драної шинелі. І зноситься той Карлюга білою байдужою птицею над життям, і діла того життя ворушаться внизу, як бактерії під мікроскопом. От і земний Тома з своїми ділами... Ах, який він цікавий! Просто геніальний той земний Карлюга в своїх ділах! Він навіть закоханий у дівчину, у звичайну дівчину! Це ж надзвичайно цікаво! Анахорет і аскет... закоханий!..
Абстрактний Карлюга раптом падає з височини своїх абстракцій і летить у прірву, ототожнюючись із земним Карлюгою. І Карлюга в брудній земній білизні встає, як Савонарола, і говорить уголос:
— Досить цього ідіотства! Ти думаєш, що я не маю права робити й відчувати те, що роблю й відчуваю? Ти, абстрактний імпотенте, кривобокий дегенерате, висхлі мощі! Ти смієш глузувати! Так, я закохався, і ти, небесний йолопе, мусиш це знати і знати, що я маю на те право!
Карлюга схвилювався і п’є воду. І замість води теплими струмками ллються в душу Томи нові, давно забуті звуки. Він сідає знову перед грубою й відчуває себе гадюкою, що скинула стару шкуру і гріється на сонці.
"А стихія ж як? — питає єхидний голос.— А Велетень, що прагне захопити тебе в полон?"
— Хи-хи! — сміється Карлюга тихо і з насолодою гріє ноги.
Йому тепер навіть неприємно, що він не встиг узутися, коли прийшла дівчина. "Яка нечемність!" — дорікає він сам собі в думці і просить вибачити йому за непристойний костюм і хвильку зачекати.
Марта здивовано слухає господаря й озирається по кутках. У кімнаті багато змін. Деяких речей, що раніше впадали в вічі, немає в кімнаті, і це дивує дівчину.
— Ви, здається, багато речей поховали? — питає Марта, і від цього простого запитання Карлюзі робиться тепло. Він уже взувся й пропонує гості сісти на стільчик коло вогню.
— Надворі така гидота! — каже він тоном дячихи, щ0 хоче вести пристойну салонну розмову з гостями.
Несподівана посмішка проскакує на губах Марті, і вона відвертається до огню.
Але годі. Карлюга хоче бути серйозний. Він підсовує колоду ближче до Марти й сідає.
— Я хотів про дещо поговорити з вами... власне, вияснити деякі питання, що надзвичайно мене цікавлять...
Марта не ворушиться. Вона стежить за полум’ям у грубі й хитає головою, припрошуючи говорити.
— Ви тієї ночі... серйозно думали?..— Карлюга зам’явся.
— А вам яке до того діло? — прискаливши око, говорить Марта, але Карлюгу це не збиває з тону.
— На ваш погляд, мені, звичайно, ніякого діла до того немає, але насправді, тобто на мій погляд, у мене багато до того діла... Бо, бо... я розгадав вас і тому-то й чіпляюся до вас із розмовами... Пробачте, але коли я вам набридаю, ви тільки скажіть — і я...
Марта немов лякається цих слів і упередливо махає рукою:
— Будь ласка, говоріть... Я охоче слухатиму...
Після розмови з Вірою Павлівною Марті стало легко, немов вона довго тягла на плечах важкий тягар, а тепер скинула й почуває себе краще. Вона ніби морально випросталась, зляканість з її очей зникла, і природжений гумор почав посідати місце затурбованості. От і тепер Марті чомусь легко говорити з сцим коміком, як вона сама собі називає Карлюгу, і вона не вагаючись може розповісти йому багато такого, чого вона не скаже найближчому другові.
Вона так мало говорить останнім часом, і їй кортить поговорити.
— Я дуже радий... дуже радий...— "Чи вона чула мої слова про кохання, коли лежала напівпритомна?" — думає Карлюга й провадить далі:— Я, коротко кажучи, знаю, що у вас горе... Я знаю, що вас розлюбила людина, якій ви довіряли ціле життя...
Марта здивовано піднімає брови, і іскорки гумору гаснуть їй в очах.
— Він вас не любить, це я напевно знаю, він хоче вас використати, як використовує двірник куховарку, що краде для нього панські котлети...
Ще більше здивування відбивається на обличчі Марти.
— Боже борони, я не хочу на щось натякати... я тільки хочу сказати, що не було щирого ставлення, а тільки удаване...
Дівчина заперечливо крутить головою, а Карлюга, не помічаючи цього, говорить далі:
— ...Треба було удавати закоханість, бо інакше не можна використати дівчину, що не стане ж, справді, за гроші робити різні сумнівні речі й виконувати не зовсім принагідні доручення...
— Ви, пане, занадто багато говорите дурниць! — різко зупиняє його Марта і встає. Їй треба йти звідси після сказаного, але, на щастя, Карлюга просить вибачення, благає її не йти, і вона сідає задоволена, що не довелося кинути цієї людини.
Осінні присмерки синьо туманять кімнату, і світло з груби палахливо стрибає по стінах, по речах, по обличчях. Карлюга не світить каганця і тільки час од часу нахиляється, щоб підкинути дров у грубу.
— ...Я далеко більше знаю, ніж ви думаєте,— каже Карлюга і вдивляється в вічі Марти,— і те, що знаю я,— т і л ь к и я з н а ю. Ви можете на мене звіритись. Так само, як можете звіритись у тому, що я кохаю вас...
На Марту ці слова ніби не справляють вражіння, тільки чоло їй похмурилося та вуста заворушились незадоволено.
— Ви що ж, може, слідкували за мною? — питає несподівано Марта й очікуюче дивиться на Карлюгу.
Тома відвернувся й ніби не чує запитання, але по паузі спокійно каже:
— Так. Я за вами ввесь час слідкую,— і дивиться, яке вражіння справили його слова на дівчину. Та Марта спокійна, ніби чує звичайнісіньку річ. Пауза тягнеться довго, і Карлюга перший порушує мовчанку:
— Коли хочете, я все вам розповім, що я знаю,— решту ви можете таїти...
— Я вас слухаю...— ледве чутно відказує Марта.
— Розповідати, власне, небагато доведеться... Ваш наречений вас покинув, бо ви йому не допомогли... Та ви знаєте, в чому не допомогли... Ви збиралися вмерти, але я став на перешкоді...
Карлюга раптом зупиняється, немов спіткнувшись.
— Ви тепер перебуваєте в стані... у важкому стані...— закінчив коротко Карлюга й дивиться на Марту, не спускаючи очей.— Ви можете мене картати за ці мої слова, але я все знаю...— додає він.
Марті байдуже.
