Чорний ангел - Слісаренко Олекса
Він кілька разів перечитує нерівний почерк, але від того зміст написаного не стає зрозуміліший. Видимо, Марта багато вже говорила з тим, кому пише, і може висловлюватись натяками, не опасуючися, що її не зрозуміють. У папірці значиться:
"Хто те зробив, я не знаю. Я не винна. Приходь у наш день".
Чмир бере папірець і приколює його знову до одвірка Потім він виймає свою засмальцьовану записну книжку й старанно копіює записку.
Він певен, що натрапив на кінець ниточки, але як розплутувати клубка, не знає. Перше, що треба,— це розшифрувати таємний зміст цидулки. Він покаже копію її Артемові, і вони вдвох поміркують.
Чмир назад іде дорогою не ховаючись. Він ввесь мокрий од дощу і од роси, револьвер муляє бік, та Чмир не звертає уваги на незручності. Думки складаються в голові на тисячі ладів, і все те він без жалю відкидає, щоб скласти нову тисячу комбінацій і так само жбурнути, не використавши.
"Не треба думати про це",— ухвалює Андрій і силою волі спроваджує думки в інше русло. Він тепер думає про винахід Гайдученків і на всі способи прикладає його до дійсності. От він переходить піщані дюни й напружує фантазію, щоб уявити, як вони будуть вкриті золотою пшеницею. Але фантазія не допомагає. Ще осоку можна уявити на цих пісках, а не пшеницю або виноград...
"А може, все те тільки Артемова мрія? Може, з того винаходу нічого й не вийде? — проскакує зрадлива думка, та Чмир одгонить її геть.— Хай одразу не вийде, але врешті мусить же щось вийти. Хай вийде десята частина того, про що думає Артем, але й то багато..."
От тільки не може пристати Чмир на те, що винахід може відограти таку велику роль, як думає Гайдученко. Андрій доходить висновку, що як не крути, а винахід винаходом, а революція революцією, бо ж кожен винахід можна використати проти революції...
Думки Чмиреві несподівано перериває сіра полохлива тваринка. Заєць вибіг з кущів і зупинився на стежці, нашорошивши вуха. Заєць роздивляється на рідкого гостя, що йде собі байдуже й не звертає ні на що уваги.
Чмир усміхається в ус і виймає з кобури маузера. Треба ж почастувати заячиною Гайдученків, що нидіють над картоплею.
Заєць немов відчув небезпеку й чимдуж чкурнув вздовж дороги. Вслід йому клацнув постріл, і тварина, кілька разів перекрутившись, упала на мокре листя.
Ого! Дядько Чмир ще не розучився влучати! Він бере зайця за задні ноги і йде до комуни.
Коло самого двору його зустрічає Карлюга. Він пильно дивиться на Чмиря й на зайця.
— Де це ви підчепили?
— В лісі витратив кулю...
— З револьвера?
Чмир киває головою. Що ж тут дивного?
Але Карлюга справді здивований. Хіба можна влучити зайця з револьвера? Це ж тільки випадок, очевидний випадок...
Чмир зовсім не хвалько. Він може довести, що він на бігу влучив зайця. От, може, добродій Карлюга не пожалкує за своєю шапкою і кине вгору? Одна тільки маленька дірочка... Згода?
Чмир виймає револьвер і готується до пострілу. Він наказує кидати і, коли Карлюжина шапка мотнулася чорного грудкою вгору, стріляє.
— Це неймовірно,— каже Карлюга, піднімаючи шапку з двома дірками. Куля влучила в бік і зробила дві діри.
З двору комуни на постріл вибігає кілька душ, і врешті з’являється на воротях Гайдученко.
— Киньте ви полошити людей. Ну як тобі, Андрію, не сором провадити свої стрілецькі вправи?
Але він сміється, побачивши обличчя Карлюжине, що недовірливо вертить шапку в руках...
— Це неймовірно, але факт,— говорить він нарешті сміючись і надіває шапку.
Чмир іде у двір, а Артем підходить до Карлюги й каже:
— Так ми, може, зайдемо до вас? Га?
Карлюга киває в знак згоди головою, і вони йдуть нагору.
Розділ двадцять четвертий. "Зачуханий анархіст..."
— Ви, здається, говорили Чмиреві, що бажаєте вступити до комуни?
— Так. Говорив...
Карлюга відповідає з легенькою посмішкою, зовсім не намагаючись її сховати.
Він сидить проти вікна, і Гайдученко прекрасно бачить ту посмішку.
— То що ж — був жарт, чи що? — суворим голосом питає Артем.
— Ні, який же жарт. Я справді хотів вступити до комуни... А тепер... Тепер роздумав...
Посмішка не сходить з губ Карлюжиних, та Гайдученко ясно бачить, що та посмішка не справжня, фальшива, що Карлюзі зовсім не смішне те, що він хотів вступити до комуни.
"Так, певно, посміхаються дипломати",— думає Артем і питає:
— Чому ж ви роздумали? — і коли ще Карлюга не встиг відповісти, перебиває сам себе: — Та що я вас взявся висповідувати? Справді, яке мені діло до причин, з яких ви передумали вступити до комуни? Вони мені ні до чого, запевняю вас...
Тепер Карлюга бачить, що справді Гайдученкові цікаві причини, але він удає байдужість. Тома злорадно усміхається — на цей раз щиро — і говорить:
— Та чого це ми справді завзялися сповідатися? Давайте краще просто говорити, що хто захоче... От, приміром, мені охота висловити своє побоювання, що з вашої комуни ні чорта путнього не вийде... Як ви гадаєте?
Гайдученко роблено недбало насвистує грайливого мотива, і мотив той ріже ухо фальшем.
— Ні, я не думаю, щоб нічого не вийшло... Чи ви, може, говорите про комунарів, а не про комуну?
— А ви що думаєте, що з ваших комунарів ні чорта не вийде?— ловить його на слові Карлюга й весело сміється. Він давно так не сміявся, як тепер.
Гайдученко відказує:
— Ви, нівроку, весела людина... Скажіть, будь ласка, і звідки тільки така життєрадісність!.. Невже від ночов?
— Ну, не сердьтесь! — кладе йому на плече руку Карлюга і вже серйозно говорить: — У вас, здається, нещастя?
— Так, неприємність...
— Ваш товариш говорить, що вкрали скриньку з паперами?
"Хіба Чмир кому говорив, що саме в скриньці були папери?" — думає Артем і киває в знак згоди головою.
— То що ж, ті папери дуже важливі, чи так собі?
— Ні, не дуже важливі!.. Там дещиця важлива, а решта пусте...
— Шкода, шкода...— висловлює свій жаль Карлюга и починає ходити по кімнаті. Раптом він зупиняється й питає: — А як ви гадаєте, хто міг таке зробити? Залізти вночі до вас? Га?
— Сказати певного нічого не можна, хоч і є підозріння... Та проте це нецікаво...
— Як то так нецікаво? А я хотів запропонувати вам послуги для розшуку пропалого...
— Ну, ви, мабуть, нічого не допоможете...
"Чого це я з ним патякаю тут?" — думає Гайдученко й не находить виправдання своїй балачці. Він встає зі свого місця коло вікна й наміряється йти, але Карлюга гостинно припрошує посидіти ще й поговорити.
— Я оце, одверто кажучи, хочу йти звідси. Набридла мені ваша комуна...
— Куди йти? — здивовано питає Гайдученко.
— Вибрав собі закуток глухий, глухий! Туди й піду жити. Треба втікати од усього, що має ознаки цієї безглуздої метушні, що зветься життя... Набридло... Я ж утік од усього, і от знову ви поставили мене в близькі стосунки з метушнею... Ні до чого це людині... Стихія життя втратила свою владу наді мною, я вільний спостерігач тієї стихії, не більше...
Карлюга починає довгий виклад своїх поглядів на життя, і в голосі йому бринить інтимне тепло. Та його філософія самотності й відмовлення від активної участі в житті починає дратувати Артема.
"Наб’є собі людина в голову дурниць і думає, що вона вже самого Саваофа за бороду держить... Скажіть, будь ласка, який шляхетний син нешляхетного батька!" — думає він докірливо, але слухає далі.
— Той Велетень, що спородив мене і виняньчив, щохвилі простягає до мене свої лабети, як спрут, але я добре вивчив його характер та звички й призвичаївся своєчасно уникати полону...
"Га! Яка "абсолютно вільна людина"! Тільки подумати, що ще такі дурні не перевелися!. Але хто ж то такий, той Велетень, що хоче ухопити в свої лабети шляхетного свого сина?"
— Це що ж, люди або людство простягає до вас свої лабети, щоб знову вас полонити? Чи щось інше ловить вас? — Гайдученко питає й посміхається нарочитою глузливою посмішкою.
— Не людство, звичайно, а дух життя, метушлива субстанція, що живе однаково і в людині, і в самій природі... Тут і біологія, і зоологія, і загалом фізика... З усім цим я порвав пуповину, і ніщо не поновить її, і ніщо не зв’яже мене з тим, що зветься життя...
Щось штовхнуло Гайдученка зсередини. Він, як ошпарений, схоплюється з місця, стрибає до дверей і, повернувшись до Карлюги, починає вигукувати лайливі слова, добираючи найобразливіших, найгостріших, найотруйніших:
— Ідіот!.. Миршавий імпотент!.. Кретин!.. Зачуханий анархіст!..
Артемові не до снаги стримувати себе. Лайливі слова вилітають каламутними клубами й дзвенять іржавим залізом у задимленій кімнаті пустельника. Нижня щелепа Артемові тремтить, увесь він нервово пересмикується і, видимо, над силу виходить геть з кімнати.
Карлюга стоїть і спокійно дивиться на свого разхвильованого гостя.
Артем вибігає надвір, і холодний вітер з дощем студить йому спітніле чоло. Побоюючися, що когось може зустріти, він похапцем іде до свого мезоніна. Він заходить до кімнати й замикає за собою двері на засув. Одійшовши від дверей, він раптом бачить у кімнаті Чмиря. Чмир дивиться на Гайдученка з пильною увагою і, ніби задовольнившись оглядом, підходить до нього й бере під лікоть.
— Є справа...— говорить він і сідає разом з Артемом на ліжко.
Артем зле втямлює, що Чмир розповідає про записку, про Марту. Андрій говорить швидко-швидко, і слова, як осінні мухи об шибки, б’ються об свідомість Гайдученкову, відлітають, щоб знову задзвеніти в ушах. І як у дзижчанні мух нічого, крім осінньої нуди, не добереш, так не добирає змісту Андрієвих слів Артем. Тільки одна тривога тремтить неспокійною струною, і Гайдученко робить зусилля, щоб зрозуміти, що говорить товариш.
Він проводить рукою по чолу, немов роздираючи завісу, що спала на його мозок, і, знітившись, говорить Чмиреві:
— Ти не хвилюйся і кажи все докладно... Я щось нічого не второпаю...
— Та я й так, здається, кажу толком! — аж образився Чмир і вдруге починає докладно розповідати про свою пригоду в лісі і про Марту, і про сарай, і про записку. Він витягає свою заялозену записну книжку й подає Артемові. Гайдученко уважно розглядає записане там, і йому стає ясно, в чому річ.
— Що ти з приводу цього думаєш? — допитливо дивиться Чмир на Артема і бере з його рук записну книжку.
Гайдученко мовчить. Він довго й уперто мовчить. Дивиться на шибки вікон, уважно розглядає їх, встає з ліжка і ходить широким кроком по кімнаті.
