Чорний ангел - Слісаренко Олекса
То був запал розпачу, героїзм засудженого на скін...
Він бігав по кімнаті й стискав свою бідну голову, а очі йому горіли всепальним огнем. Усередині горіла душа й не згорала, як казкова купина, і вогонь її пожежі загравився в зіницях. Скільки часу так метався Гайдученко, він не знав, аж відчув неймовірну втому. Та втома раптом скувала його тіло, і він, як підкошений, упав на ліжко й заснув каламутним сном.
Чмир, зайшовши до кімнати, побачив Артема сонного в незручній позі. Товариш дбайливо поправив його тіло на ліжку, та Артем не виявив будь-яких ознак свідомості. Чмир сів тихо до столу, вийняв з кишені таємничий клаптик паперу й довго сидів, думаючи свої важкі думки. Коли прокинувся Артем, Чмир показав йому папірець. Довго обглядав той клаптик Гайдученко і, нарешті потверджуючи, кивнув головою.
— З твоїх паперів?
— Так... Де ти взяв?
— Там, де їх тепер немає...
Ця відповідь немов задовольнила Артема, і він не розпитував далі, а ліг на ліжко, уткнувшися лицем у подушку.
Чмир не дочекався, доки Артем устане. Чудні думки зароїлись йому в голові. Думки про всю цю "халепу", як назвав Чмир історію з паперами. Ще й раніше, в розмовах з Артемом, він обстоював думку, що ніякий винахід не здатен вивести людність з тої безвиході, в якій вона опинилася завдяки капіталістичному пануванню. Він твердив, що нічого не можна зробити без людських рук, без втручання сили в хід історії, бо всякий найкращий винахід можна використати і в інтересах небагатьох, в інтересах панування небагатьох над масою...
Гайдученко з запалом обстоював інше. Він погоджувався, що кожен винахід може стати зброєю в руках ворожого класу, але винахід, що в корні рушить приватновласницьку психіку, вироблену капіталістичними взаєминами, може бути тільки зброєю пригніченого пролетаріату...
— Ніяка боротьба без такого винаходу в руках пролетаріату ні до чого не призведе,— казав Артем, і віра світилася йому в очах.— Навіть звитяжна боротьба пролетаріату закінчиться поразкою, коли в руках працівників не буде засобу сплутати карти людської психіки, вихованої на тисячолітній життьовій практиці... Почуття власності на речі увійшло в емоціональну сферу людини, отруївши її... Тільки надзвичайний винахід, що кардинально зламає людську психіку, може справді звільнити людство від ганебного рабства...
— А революція? Що ж вона, не потрібна?— спитав Чмир.
— Революція як неодмінна ступінь розкріпачення потрібна, але вона не все... Революція — це оранка тисячолітніх облогів, але оранки не досить... Треба скородити й сіяти...
Згадуючи ці розмови, Чмир думав про "халепу". Винахід Артемів, може, й важливий, але він, по-перше, не здатен змінити взаємин між людьми, а тільки частково полегшить добування їжі, а значить, і допоможе революції? — постало раптом єхидне запитання. Так, революції, звичайно, допоможе...— відповів сам собі Чмир і усміхнувся. Усміхнувся він тому, що спочатку думки пливли в той бік, що не треба зовсім боротися за винахід... Ні, боротись таки треба, бо він полегшує революцію, він є вода на справу перемоги пролетаріату, і коли-то ще вороги можуть використати його, а ми використаємо!
Ці думки піднесли занепалий був дух Чмиря, і він, вийшовши на подвір’я, навіщось свиснув дико й протяжно, як свистять у дешевих книжках розбійники та романтичні злодії.
Річ ясна: папери в Карлюги, і тепер тільки знайти Карлюгу — й видерти у нього папери, хоча б з душею разом, а видерти. Він не сантиментальний дурник — і розчавить гадину, коли та гадина ще ворушиться!
Але де шукати?
Міркуючи, Чмир дійшов висновку, що Карлюга перейшов недалеко звідси. Не міг же він піти за двадцять верст, переносячи не тільки свої убогі лахи, а й матеріали?
Мабуть, верст найбільше за десяток, а може, й ближче... А коли так, то треба вислідити всі сторожівні, що їх знає Чмир у цьому краї, і відвідати їх по черзі, а найперше відвідати Двадцятий квартал та Тихий хутір.
Розділ тридцятий. Бездоріжна ніч
У грубі горіло палахкотливе світло й щоразу висувало димні язики в кімнату. Надворі бушував вітер, немов збираючись вивернути з корінням усі дерева в лісі й висушити всі болота та озера.
Дикі наскоки бурі ледве стримували стіни хати, і щоразу, як вітер задував у димар, піч, немов казковий змій, дихала димом, висолоплюючи червоний язик. Від огняного язика кімната на мить світлішала, і з мороку висувалися химерні кособокі кутки. На стінах висів струмент ложкаря, а в кутку на ліжку ворушилась людина і щоразу зітхала, як буря вривалася в димар і полохала вогонь у грубі.
Та ось вітер, немов присмирілий кінь, подув рівно, і полум’я в грубі загорілося спокійно, ясно. Потроху розвіявся дим, і в кімнаті стало затишно й світло. Постать з ліжка встала і, кутаючись у широку теплу хустку, присіла коло груби на обрубку дерева. Очі гостро вдивлялися в огонь, а вуста шептали щось тихе й невиразне.
— Знову... цей біль... ох, цей біль... Треба поспішати... Він щохвилини може прийти...
Марта провела рукою по чолу й, накинувши кожушанку, відчинила двері в сіни. Звідти увірвався в хату холодний подих вітру, притишений сінешньою загородкою, і груба знову висолопила свій димний язик. Марта старанно зачинила двері й вийшла надвір.
Темрява охопила її з усіх боків і махала чорними руками сосен над головою, немов наміряючись схопити її й повести в безвість. Лункий голос вітру плутався в зеленому чатовинні й гув, як дзвін приглушеного сполоху, без надії когось докликатися на метушливу тривогу.
Вітер ухопив Марту в свої холодні обійми, заліз гострими пальцями під її кожушанку, помацав крижаними пазурами по обличчю, і дівчині стало моторошно. Вона відчула самотність, якої вона до того ніколи не відчувала.
Навколо темний чужий ліс, і ніч, і вітер, і небо, запнуте хмарами, а вона одна отут, у цьому чорному морі самотності й туги.
Марта закуталася щільніше в кожушанку і в хустку, та вони не гріли її тіла, а вітер, здається, продував і груди, і серце.
Марта повернулася до хати, закинула двері на гачок та засув і почала поратись. Вона поставила горщик картоплі на плиту, а сама взялася перекладати речі, щось пильно шукаючи. Вона вже перебрала все, і тільки маленький вузлик на печі лишивсь нерозібраний. Той вузлик поклав туди Тома, коли вони прийшли в цю глушину і розташувалися в покинутій лісовій сторожівні.
Марта розгорнула вузлик.
— Здається, вони...— мовила вона сама собі й піднесла пачку паперів до вогню.
— Так, це вони,— ствердила Марта тихо й поклала їх за пазуху.
"Це вони, Артемові записки, і вона їх має отут, на серці... Тепер вона може знайти те, що втратила... Вона знайде те, чого не мала досі..."
Похапцем дівчина склала свої убогі манатки й зв’язала їх у вузлик. Наділа кожушанку й запнулася хусткою. Вона готова в дорогу, але кудою йти цієї чорної буряної ночі, де шукати того, кому вона понесе свою любов і приязнь?
Марта сіла на лаву й замислилася. Тома пішов у сусіднє село, там обіцяли йому роботу. Він попереджав, що, може, не повернеться сьогодні. А може, й повернеться? Скоріше не повернеться, бо вночі може заблудитись... А коли не вернеться, то чи не краще їй перебути до ранку в цій задимленій, але затишній хатині, а на світанку податися геть, щоб не бачити ні цієї хатини, ні того, хто так палко домагається її кохання.
Так, вона піде ранком звідси, але коли той ранок? Чи не прийде тим часом немилий Тома, що вхопилася вона за нього, як за соломинку під час негоди?
Ні, вона таки піде зараз, щоб не ризикувати. Вона піде тою стежкою, що веде до вуглярських сараїв, і відти зверне в той бік, звідки приходив він... Вона ж добре пам’ятає, звідки він приходив! Вона піде в тому напрямку і знайде свого сміливого лицаря з чорними крилами, що стереже її серце і вдень і вночі.
Вона піде до його табору і покладе перед ним ці папери і скаже йому, що вона виконала все, що потрібно було для його кохання, і тоді... тоді...
Марта не знала, що буде тоді, але відчувала, що тоді буде щось таке, чого вона шукала ціле своє життя.
Озирнувши темну кімнату, дівчина тихо вийшла й щільно зачинила за собою двері. У вікні вона бачила відблиски від огню в грубі, й ті відблиски вабили Її затишком і теплом.
Вітер налітав злим демоном і хапав холодними зубами за поли її кожушанки і тягнув кудись в темну пащу ночі. Ноги самовільно ступали по мокрій землі, і звуки від її кроків не долітали до вух, гублячись у чорному шумливому хаосі...
Марта озирнулася востаннє, але не побачила відблисків з хати. Вона тільки відчула, що той убогий притулок подоланого стихіями Карлюги у неї за плечима, і вона не повернеться до нього, хоча б їй довелося загинути отут, у чорному лісі.
"А коли б там був Петро?" — стало підступне запитання, і Марта, як громом вражена, зупинилася.
"Виходить, що поворот може бути й до комуни, аби там був Петро? А що ж вона тоді?"
Знемога розлилася тілом, і дівчина присіла під зваленим деревом. З темряви гоготав вітер і злісно шарпав поли невидимими руками.
"Аби Петро? А коли Петра не буде, тоді куди?"
Марту закружляли демони заперечливих думок і вагань, і бездоріжна ніч зазирнула у її безпричальну душу...
Розділ тридцять перший. Закляклий труп
Буря бушувала над лісом, але пітьма розвіялася, і в соснах лежав день, зелений, як утопленик, що його витягли з зеленої трясовини.
Десь пробивалося світло холодного сонця, та не гріло воно ні землі, ні людей, а було холодне під цим скаженим вітром, що залазив під одежу й студив виснажене тіло своїм диханням.
Чмир стомився і сів спочити. Він відчув справжню втому, що наливала важким оливом і ноги, і руки, і навіть думку, що ледве ворушилася під черепом.
Сидіти довго не можна було, бо вітер починав остуджувати спітніле від довгої ходи тіло, та й сон намагався склеїти важкі повіки. Чмир устав, поправив пістоля й рушив лісовою стежкою, щоразу зупиняючися, щоб прислухатись. Йому здавалося, що раптом він почує стук ворожих копит і доведеться або сховатись, або стати до нерівного бою. Тому він тримав зброю напоготові і йшов не по самій стежці, а обабіч, щоб першому не спасти на очі ворогові.
Чмир вийшов з комуни сьогодні на зорі, залишивши Віру Павлівну в чорній розпуці. Віра Павлівна ввесь час умовляла Артема виїхати звідси кудись у безпечне місце, а той уперто мовчав і тільки заперечливо мотав головою.
