Чорний ангел - Слісаренко Олекса

Це не далі як сорок верст звідси... Там заїдете до мого брата... він вам дасть парубка, що проводить вас до вашого села... Коня хай забере собі... Так і скажете братові, Андрій, мовляв, дарує за те, що благополучно доставить вас до місця...

— А ви ж як з... Артемом? — занепокоєно спитала Віра Павлівна.

— А ми завтра зранку торби на плечі — й гайда до залізниці! А може, й підводу яку знайдемо... За нас не турбуйтесь...

Перед від’їздом Віра Павлівна хотіла попрощатися з Артемом, та Чмир не дозволив, щоб зайвий раз не турбувати хворого. З жалем погодилася жінка з доводами товариша й сіла на воза. Чмир вивів коня під гнуздечку, а сам дивився у землю. Його непокоїла думка про Артема й про долю цієї жінки, що під такий неспокійний час рушає сама в далеку дорогу.

— Прощавайте! — сказав він за ворітьми.

— Прощайте! — прошепотіла Віра Павлівна й, нахилившись, поцілувала Чмиря в лоб. Вона швидко одвернулась і погнала коня.

Віз щодалі зменшувався й нарешті зовсім зник за поворотом у сизій імлі осіннього дня.

"Коли б тільки не було до вечора дощу або снігу",— подумав Андрій, поглядаючи на хмари, що сухо клубочилися в небі, переганяючи одна одну.

Розділ тридцять третій. Іскра зотлілого вогнища

На ніч піднялася буря, і все навколо сповнилося шумами, немов тисячі химерних істот зібралися на нічну раду й говорили на своїх таємничих мовах.

Чмир одвідав Артема і намагався нагодувати його, та даремно,— Гайдученко не звернув уваги на їжу, і її довелося залишити на столі.

"Треба негайно кинути цей закуток і насамперед одвезти Артема до лікарні... Сам він подасться на Волинь, де Віра Павлівна, напевне, знайшла якусь роботу".

З такими думками ліг Чмир і, знесилений за день, заснув скоро й міцно. Вітер шумом загойдував стомлену голову, і Андрій не чув, як хтось увійшов у сінці й тихо подався нагору до мезоніна.

На подвір’ї залишилося ще кілька тіней, насторожено тулячись під піддашками.

За людиною, що подалася нагору, пішла друга людина й зупинилася коло дверей, коли перша відчинила двері й увійшла в Артемову кімнату. При світлі каганця людина озирнулася навколо й ступила до ліжка, на якому лежав Артем. Обличчя Гайдученкове витяглося й висохло, а давно не голене підборіддя рижіло від миршавої рослинності.

Прибулий вдивлявся в це лице й не пізнавав Артема. Так змінити людину може тільки тяжка хвороба.

— Артеме! — гукнув прибулий тихо й поторсав його за плече.

Артем перевів очі на прибулого з таким зусиллям, немов то були не очі, а млинові жорна, тяжкі й незручні, і він котив їх повагом, аж поки не докотив. Сухі губи його заворушилися, та з них не злітало жодного звуку. Артем немов силувався змочити зсохлого язика, але йому не щастило це зробити.

Прибулий стояв нерухомо над ліжком Артемовим, і чорні крила його кавказької бурки затуляли від хворого всю кімнату. Гість мовчки вичікував, але бачачи, що нічого не дочекається, сказав твердо й рішуче:

— Артеме, годі жартувати. Я прийшов по те, по що мусив прийти. Я свого слова не ламаю!..

Аж тепер Артем зрозумів усе. Він поворушився з наміром підвестися на ліжку, але це йому не вдалося зробити. Та очі перестали бути важкі, і в них засвітився вогник і грав у зіницях, як іскра дотлілого вогнища під подувом вітру.

— Ти... не... сердься... Я тобі... все... віддам...

Артем знову поворушився, і тепер Петро допоміг йому сісти на ліжку...

— Отак би й давно! — радісно промовив він.

Жагуча думка палала в голові Артемовій, спліталася на тисячі відмін і загострювалася на сотні лез. Та думка всеохоплювальна налила силою його виснажене тіло, і він став на ноги.

Похапливо натяг сіру шинелю й шапку, а потім скинув те й друге. Помітивши підозрілий погляд братів, він сказав:

— Усе внизу...

Артем дістав ключі з шухляди й кинув коротке:

— Ходім.

Петро пішов слухняно за братом, і йому здавалося, що Артем от-от упаде, що в нього може порватися життя, до краю напружене хоробливим безсиллям.

На темних сходах присвічував сірниками Петро, а коли вийшли у двір, сірники взяв до своїх рук Артем.

— Світити не можна... Я винесу на подвір’я...— сказав Артем, відчиняючи двері до льоху. Він сховався в темряві, а чорні тіні щулились попід стінами й чекали.

Раптом брязкіт скла розітнувся в будинку й потому постріл.

— Що там?! — вигукнув Петро, схопившись за зброю.

— Утік, пане отамане, утік той, що ви наказали затримати!..— казав, засапавшись, озброєний чоловік, вибігши з дверей будинку.

— А куди ж ви дивилися, йолопи! — нагай отаманів свиснув у повітрі, і людина зойкнула.— Негайно наздогнати!..

У пітьмі зачавкали ноги, а отаман лишився коло льоху, нервово стьобаючи нагайкою.

— Артеме, чи довго ти там?

З льоху вийшов Артем, несучи важкий бідон. Він поставив ношу й сказав:

— Тут півтора пуда... термініду... Він на повітрі горить як гас, але в оболонці...

Артем несподівано чиркнув сірником над бідоном, і полум’я вогняним стовпом витяглося вгору й освітило сліпучим світлом все навкруги. Присутні інстинктивно відскочили назад, і раптом один по одному схопилися бігти. Останній побіг отаман і почув за собою слова брата:

— Тікай! О! О-о! — кричав Артем у сліпучому світлі. Він побіг за ворота, і раптом сам запалав велетенським огняним стовпом. Огняний стовп вертівся вихром по дорозі, освітлюючи темний ліс і обертаючи на пару холодний дощ. І з темних хащів, тікаючи на зморених конях у глиб лісу, бачили озброєні люди вогняні стовпи й чули громові вибухи в садибі.

Спереду ватаги суворий, як Каїн, їхав Петро Гайдученко і в безсилій злобі тиснув острогами боки коневі. Він не може послати на тортури зрадника України, він не може висмикати у нього нігті і здерти шкуру живцем... Він уже нічого не може йому заподіяти!..

А позаду чулася канонада сліпої помсти безсилої людини, і кожен вибух тряс землю, і розривав небо, і червонив важку пітьму.

У темряві тупотіли коні і шумів вітер. Люди мовчки їхали в темну безвість...

Розділ тридцять четвертий. Боязкий день

Далеко тікати не було рації. У лісі така темрява, що за три кроки не можна було знайти не то що одного чоловіка, а й цілий десяток. Тому Чмир не подався в глибину лісу, а засів у чагарнику поблизу садиби, щоб принаймні чути, що робиться.

Перший вибух приголомшив Чмиря, і він припав до землі, а коли почув ще вибухи, поповз геть, ховаючись попід деревами, бо шмаття землі й дерева далеко розліталися в лісі й могли поранити.

Андрієві ледве пощастило врятуватися, коли до його кімнати вдерлося кілька чоловіка розбишак. Зрозумівши, що пробитись через двері немає змоги, він зупинив напасників пострілами, а сам’ вискочив у вікно, висадивши рами. На щастя, за вікном не було варти, і Андрій зник у найближчих кущах. Бандити спробували шукати втікача, і Чмиреві довелося зайвий раз випробувати свою витриманість, щоб не стріляти... Пошукавши недовго, бандити, переконані, що Чмир утік, пішли геть.

Тільки на світ зайнялося, Чмир обережно посунувся ближче до садиби. Вітер ущух, і досвітній туман безборонно обволікав дерева. Тишу ніщо не порушувало. Небо було вкрите розірваними рештками нічних хмар, що застигли нерухомо у непривітній височині.

"Навколо, певно, нікого немає. Вибухи налякали банду..."

Та хоч і була така певність, Чмир тримав руку на держалні маузера, ідучи до садиби. Та от і садиба.

"Так он яку силу винайшов Гайдученко!" — подумав Чмир, стоячи на дорозі. Обережно наблизився він до подвір’я й довго шукав очима натяку на розтерзану людину, але нічого не знайшов.

"Так невже ніхто не загинув під час вибухів? Адже ж, безперечно, те все зробив Артем, а коли не він, так бандити, необережно повівшись з термінідом. А може, банда підібрала трупа? А може, вона живцем захопила Артема? Але ні. Ватага надто панічно тікала, щоб брати з собою живу людину чи то підбирати трупи..."

Чмир пішов навколо садиби, сподіваючись щось знайти, і незабаром зупинився коло обгорілого трупа.

Це, без сумніву, був труп Артема. Чмир упізнав і чоботи, і рештки одежі — це був Артем, обгорілий і знівечений вкрай.

Ходою сновиди, не розуміючи куди й за чим іде, Чмир повернув у ліс.

Картини недавнього минулого механічно проносилися в голові, не викликаючи думок і міркувань.

День боязко розцвітав над лісом. Високо піднеслися в небі сірі бездощі хмари, і Чмир, дивлячись на них, відчував себе метеором, що швидко мчить невідомо куди мертвими просторами...

Він не пам’ятав, скільки часу йшов, і стямився тільки на перехресті доріг. Ліс лишився в далині, а в усі боки розляглися осінні поля та луки. Будь-яких ознак житла не було навколо, і тільки там десь упереді, за живоплотом сосен, звивалися у небі довгі мотузки диму. Там, напевно, було село. Чмир відчув утому й присів коло придорожньої верби.

Думки пливли сплутані, як оті осінні хмари, але потроху думка про дальші заходи відсунула всі інші й затурбувала Андрія.

По-перше, треба попередити органи влади про подію, потім розшукати Віру Павлівну, потім... Але що "потім", Чмир не знав, та й нащо знати про те "потім", коли не зроблено перших кроків?

Та попередження влади здалося за чверть години Чмиреві за непотрібне. Адже ж сільська влада зробить це краще за нього. До того ж ніяких наслідків, крім законної, сказати б, реєстрації факту від тієї заяви бути не може.

Хто стане з приводу вбивства одного агронома посилати військові загони ловити злочинців? Та й хіба мало вбивають тепер усякого люду, щоб смерть одної людини могла викликати таке занепокоєння?

Перший крок, таким чином, відпав. Чмир ухвалив за краще не показуватися на людські очі, бо це може викликати довгі розмови, що тільки будуть терзати його, а чогось позитивного дати не зможуть. Може, навіть і краще буде, коли всі думатимуть, ніби комуну розграбовано й знищено впень, а не сама вона розбіглася так ганебно...

Залишається друге: шукати Віру Павлівну, власне, іти за сто верст до того села, куди поїхала вона. Андрій піде туди, щоб повідомити її про смерть чоловіка й про всі обставини смерті, і так виконає свій товариський обов’язок перед Артемом.

Та от Чмир аж здригнувся від думки про Артемові папери. Як він міг про них забути, коли вони таять у собі таку силу? І коли з’явилася ця думка, все попереднє відлетіло, як пух під подувом дужого вітру.