Господар - Пагутяк Галина

Звідки в них стільки нетерпіння? Та й хіба можна вирушати в дорогу самому? Усіх його ненароджених дітей чекала доля Анастаса. Вітерниця знала це. Все загине колись, і засипле його пісок. Сава потроху божеволів від цієї думки. Пригортав до себе доньку, захищаючи її від дощу, і біг додому в передчутті, що не застане одного зі своїх синів. З якоюсь похмурою втіхою чекав зими, яка візьме їх в полон, не випускаючи з теплої домівки. Він не міг сказати синам, як боїться їх втратити, не міг попросити взяти з собою, бо приріс до цієї долини, і все у ній було йому любе й рідне.

Сава бачив, як тремтіли ніздрі його синів, коли вітер приносив з собою ледь вловимі чужі запахи. Лише невидиме мало над ними владу. Вони чули його скрізь і уві сні бачили: кричали, плакали й знову засинали з мрійливою усмішкою на устах, а вранці надто повільно вмивались, снідали і йшли до роботи. Що міг Сава з цим вдіяти? Хто мав рацію — батько чи сини? Сава не знав. Діти були його майбутнім, може, вони відчували, що їм потрібно.

Але ж не можна було все кинути. Що б сталося з ласками? Сава й досі пе усвідомив собі безнадійності цієї справи, інакше б не шукав виходу.

За вечерею Сава сказав дітям:

— Давайте прокладемо дорогу в степ!

— Навіщо?

Він здивувався:

— Як то навіщо? Щоб побачити, що там, за нашою долиною. Не вік же нам в ній сидіти!

Дев’ять пар здивованих очей вп’ялися в нього. Саві це видалось таким кумедним, що він ледь не розреготався.

— Ви що, гадали, я вже занадто старий, аби вирушати в мандри? Чи, може, боїтесь виткнути носа?

— Ми?! — шарпнувся Тітус. — З якої б то речі ми боялись?

"Ще один втікач", — подумав Сава, але уже без смутку.

— Я нікуди не піду звідси! — сказала Селія.

— Ото ще підлабузниця!

"Цих не обдуриш!"

— Ось що, дітки... Дорогу прокласти не така швидка справа. Треба обсадити її деревами, повикопувати криниці, бо інакше далеко не зайдемо. Та й про ласків треба подбати. Не залишимо ж їх напризволяще. Все залежить від того, як ми будемо працювати. То ви подумайте...

Сава звівся і повагом рушив до дверей. Засміявся сам до себе. Півночі не вщухав гамір в сусідній кімнаті. Сава перевертався з боку на бік і міркував, чи глибоко доведеться копати, щоб дістатися до води. Певно, що глибоко — земля піщана. Та й половині хлопців доведеться лишитись в долині. Селію він візьме з собою, аякже. Інших дочок залишить на господарстві.

Саві тієї ночі приснився сон. Наче він копає криницю. Вже вона така глибока, що тільки світла цяточка видніється угорі. Води ще немає. І ось Сава натикається на щось тверде, наче залізні двері. Він намацує кільце, і двері зі скрипом піддаються. З них бурхає світло. Сава опиняється в прегарному саду з небаченими деревами і барвистими птахами на них. Замурзаний глиною, Сава виглядав з люка і дивується на весь цей чудовий світ. Милується птахами і не помічає, як сам стає птахом, як вилущуються з брудної одежі крила і тіло вкривається пір’ям. А коли помічає, то з горла виривається тужний крик, крик птаха з довгою шиєю і довгим дзьобом. І Сава-птах летить проваллям, яке сам собі викопав. Світла цяточка весь час збільшується. Ось він злітає над отвором, бачить дітей, але не в змозі сказати їм, хто він, звідки узявся серед піску й глини.

Першу криницю вони викопали десь метрів за двісті від скель. Воду знайшли неглибоко. Вона була чиста й смачна. Під кінець літа посіяли вздовж дороги трави і посадили десяток дерев. Сава мав ящик, в котрий садовив кісточки й зернята. Стояв той ящик у теплі, недалеко від груби.

Другу криницю вони збирались викопати десь метрів за вісімсот від першої. Сава мусив на тому наполягти. Йому була зрозуміла квапливість дітей. Каміння, від якого вони розчищали дорогу, пішло на загороди.

Біля другої криниці, яку теж обсадили деревами, щоб пісок її не засипав, Сава за кілька вечорів склав невелику хижку, в якій можна було відпочити. Стулили грубку, наносили вугілля.

— Навіщо вона? — питали сини. — Ми ж підемо далі!

— Хтось врятується у тій хижці від смерті, — відказав Сава. — Криниці мало, особливо взимку.

Врешті-решт сини переконались, що хижка потрібна річ, бо, коли пішли дощі, вони мали де зігрітись і обсушитись, та й пообідати було де.

Сини більше дбали про дорогу, казали: "Наша дорога". Саві належали узбіччя і криниці. Вони збереглися — Савині криниці, вода з яких додавала сили й бадьорості подорожнім, хоча це була звичайнісінька вода, але в пустелі вона найпотрібніша. Сава міркував, як наситити тією водою землю. Тягати відрами з криниці — справа довга і важка. Савин задум втілив Тітус. Вони вирішили взимку наліпити глиняних труб, якими вода мала підніматись нагору, коли натиснути на важіль, прилаштований до цямриння. До зими вони викопали ще одну криницю, просунувшись углиб на п’ять кілометрів. Сава вважав, що це багато, але сини знемагали від нетерплячки. Вони бідкались, що зимою змушені будуть сидіти вдома. Та й узимку Сава ходив перевіряти, чи все гаразд з криницями, добре вкритими товстим шаром соломи. Чи прокинуться вони весною? Якщо дорога для Сави мало важила: з нею ж не могло нічого трапитись, то саджанці він ладний був прикрити власним тілом. Якось він, прийшовши туди, помітив Назарія. Хлопець старанно розчищав дорогу від снігу і вже геть посинів від холоду.

— Ти що це робиш?! — закричав Сава, обурений безглуздою роботою.

Син шморгнув носом і сказав:

— А якщо до нас хтось приїде?

— Хто це до нас приїде? Навіщо?

— Ти думаєш, тату, Анастас загинув? Ось побачиш: він повернеться на чорній машині!

— Звідки ти знаєш про чорну машину?

— Тітус бачив її. Вона вже одного разу приїжджала, коли помирала мама.

"Знову цей Тітус! — ледь не вилаявся Сава. — Оце ще нишпорка... Неспроста його так тягло до майстрування".

— Тату, не проганяй мене! — благально озвався хлопець. — Знаєш, що я придумав? Оцим снігом можна вкрити саджанці: вони тоді не померзнуть. Я ще вдома помітив: коли взимку багато снігу, жодне дерево не мерзне... Давай разом нагорнемо снігу?

Сава подивувався кмітливості хлопця, і вони довго працювали.

— Ну, досить, — сказав він. — Ходи, погріємось.

Вони вернулись до хижки, що світила на весь степ веселим солом’яним дахом. Сава розпалив вогонь у грубці, послав Назарія по воду і взявся місити тісто. Коржі поклав на черінь, відгорнувши жар. Кинув у окріп жменю сухих ягід. Хлопець задрімав коло грубки. Важко повірити, що він сам додумав працювати у таку холоднечу. Мав лише 13 років. Довгі чорні вії, як у Вітерниці, ледь помітно здригалися на розчервонілому лиці. Сава тихо збудив хлопця, кличучи вечеряти.

Той закліпав очима, переборюючи дрімоту, — зовсім ще мале дитя. Саві від тієї беззахисності зробилось одразу добре й затишно.

Після вечері вони дивились на вогонь і розмовляли.

— Все, що має статися, те станеться, Назарію, — сказав Сава. — Тільки не ходи сюди сам, бо різне може втрапитися. Почнеться буря — і ти не знайдеш хатини...

— Тату, а чому ласки сюдя не хочуть іти?

— Не знаю, мабуть, звикли до долини.

— Для кого ж ми будуємо цю дорогу?

— Люди не можуть сидіти на одному місці. Їм стає від того нудно.

— А хіба ласкам не буває нудно?

— Ні. Мені здається, що я трохи схожий на них: кожен день для мене наче найперший, все я бачу вперше.

— Я теж бачу вперше?

Сава засміявся:

— Звідки я знаю, що ти бачиш?

— Як то звідки? Ти все знаєш!

— Ну от, коли ти заб’єшся і тобі боляче, а я десь далеко, я ж не відчуваю твого болю. А якщо я бачу це, то мені болить серце, а не твоє забите коліно.

— Мені ще ніколи не боліло серце. Тату, а що було до мене?

— Ласки і наша сім’я.

— А до сім’ї що?

— Ласки. Вони блукали по цих степах і гинули від холоду й голоду. Я ж уже розповідав про це.

— Я був тоді малий. Малим дітям не все розповідають. А чому вони пішли за тобою?

— Синку, це я пішов за ними. Вони мене врятували від смерті. Відтоді я мушу про них піклуватись і всіляко їх оберігати.

— А як ти гадаєш, вони підуть з нами, коли ми збудуємо дорогу?

— їх не можна примусити. Якщо вони не підуть, то і я не піду.

— Ні, тату, ні, ми всі тоді лишимось. Не можна тебе самого покинути...

— Анастас же покинув. Правда, він народився не тут...

— А де?

Сава здвигнув плечима:

— Матері я не питав про це.

— Чому? Це так цікаво...

— Я боявся, Назарію...

І тут же пожалкував за сказаним. Нема нічого спокусливішого для дитини, як таємниці.

— Я думав, Назарію, — твердо мовив Сава, — що Анастаса потягнуло туди, де він народився. Я не можу за це на нього гніватися, і ви не повинні теж цього робити. Анастас повернеться. Він не зможе без нас.

— А потім забере нас з собою?

— Ти вважаєш, він повернеться для того, щоб забрати нас? Він, напевно, повернеться назовсім і буде жити з нами, як і раніше.

— Тату, я тобі щось скажу, тільки ти нікому ні слова, добре?

— Гаразд.

Назарій присунувся ближче до батька і гаряче зашепотів:

— Знаєш, Анастас сказав Тітусові, коли йшов, він тільки з ним одним прощався, що хоче знайти собі дружину, ну, дівчину якусь, щоб з нею спати і мати від неї дітей, бо він, мовляв, уже дорослий. Тату, а я теж маю шукати собі дружину? А як я її впізнаю?

— Слухай, синку, давай завтра все це обміркуємо. Пора спати. Лягай, де тепліше, і спи, а я подумаю, як тобі впізнати свою майбутню дружину.

— Та вона мені й не потрібна! — позіхнув Назарій.

Так, ця зима була наче затишшям перед бурею. Дорога прокладалась надто повільно. Весна із дощами й вітрами могла все зруйнувати. Кохані не могли прийти до його дітей. Вони самі мусили їх шукати, але де? Що було за степом, куди їх так нестримно вабило? Благодатна країна з садами, будинками і чорними машинами? Чи, може, лише омана, відбиток того, що давно зникло, стерте з лиця землі часом, вогнем або водою? Може, його діти приречені блукати все життя в пошуках привида?

Саві краялося серце від недобрих передчуттів. Вдень вони з Тітусом майстрували водогін, тобто ліпили труби, перепускали їх через піч, щоб глина стала червоною і твердою, як камінь. Та й увечері Сава не квапився йти спати. Сидів у майстерні коло вогню, трівся, сам-самісінький. Не міг уже нічого згадувати: ні того, що було, ні того, що станеться; і усвідомлював нарешті, що він не в силі нічого змінити, а приречений лише чекати.