Господар - Пагутяк Галина
В цей час одразу кращала погода: віяв вітерець, сонце обов’язково виглядало з-за хмар. Може, так тільки здавалось Саві.
І перше слово, яке сказав його син, було слово "мама". Безліч разів на день Сава згадував маму Вітерницю. Ось вона скоро повернеться і побачить, як ти виріс і незабаром почнеш ходити.
Втім, мама була весь час з ними, тільки Сава її не бачив. Крізь сон він чув тихенький спів, і дитина, яка тільки-но починала плакати, одразу стихала. І хто ж приносив одежу їхньому синочкові, як не вона? Сава роздивлявся усі штанці, курточки, шапочки, шукаючи якогось знаку. То була ручна робота, і Сава занурював у них лице, вдихаючи рідний запах. Він ще не забув, як пахли йому коси Вітерниці. Не міг навіть сердитися на неї, адже то був її син. Втім, одного разу він розлютився. Коли Анастас попік ручку од груби. Сава ледь розуму не втратив, поки біг з поля на несамовитий дитячий крик. Більше він не залишав Анастаса самого. А тоді вийшов з дитиною надвір і, повернувшись лицем до місця, де зустрів Вітерницю, погрозив кулаком:
— А ти де була?!
Коло дому завжди товклися малі ласенята. Анастас так і навчився ходити, тримаючись за їхню шерсть.
Через рік дерева зацвіли і дім був готовий. Перший дім, вкритий щонайліпшою соломою, з трьома вікнами, великою грубою й підлогою, встеленою солом’яними килимками, які Сава сплів сам. Він повісив дзеркало, розставив на полицях посуд. Звісно, найкраще було те, що дім стояв посеред саду.
Сава гарно вдягнув Анастаса, взяв його на руки, і вони неквапно, як належить справжнім чоловікам, пішли вверх по річці, здолали всі перешкоди і опинились на галявині, Вітерниця стояла по коліна в траві й дивилась на них.
— Ходімо... — сказав тихо Сава. — Ходімо додому!..
Частина третя
XI. КОЛИ ТРАВА ЗЕЛЕНА
Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік по імені Сава, якому судилось прожити довге й щасливе життя й померти не самотньому.
Тільки-но ступивши на Селію, я подумав, що міг би відчути й сильніше хвилювання. Адже то була земля Сави. Може, тому, що тут не було ні річки, ні саду, ні гір. Натомість— ціле військове містечко з казармами, плацами, кухнею та вбиральнями. Десь мала бути зброя, і я майже одразу здогадався, де вона: в алюмінієвих складах, коло яких стояли вартові.
Я зрозумів, що отупію. Не тому, що про це розповідали усі, кому тут пощастило побувати. Я отупію від страху й самотності, бо не встиг залишити там, дома, ні коханої, ні друзів. Ніхто не чекатиме мене протягом двох років. Я тут навчусь ходити рівно, не горблячись, виконувати все так, як слід, швидко і бездоганно, підкорятись наказам? Я ж іще не знаю, що таке підкорятись наказам.
Скоро взнаю. Все скоро взнаю. Настільки, що не задаватиму собі питання, навіщо вона: зброя, яка таїть смерть і яку можна спрямувати проти ворога або проти друга й брата.
Навіщо все це? З ким воювати — це ще можна придумати. Але навіщо? За матеріальні блага — їх начебто вистачає. За вищі ідеї — господи, звідки їм взятись в наші ситі, умиротворені часи, де й ідеалу ніхто не потребує, самих лише розваг? Мене вчили в школі по-іншому, ніж теперішніх малюків. Війна, зброя — все це було безмежно віддалене від нас, несумісне з нашою планетою. Війна з ласками? їх уже не було, та й за війну це не вважали.
Земля Сави і військові бази зливаються в одне. Мусив би зненавидіти Саву, котрий відродив життя на Селії. Але я ще сподіваюсь, що виживу. Інші ж виживають і повертаються. Інших, можливо, теж ніхто не чекав.
Маю стати жорстоким і через два роки вважати єдиним місцем, де можна застосувати свої здібності, — поліцію. На той час матиму аж вісімнадцять років. Щоб збулась твоя мрія, Тітусе, ти не повинен втратити здоров’я. Це — передусім. І слухатись начальства, і нікому не довіряти. І бути переконаним, що Селія все стерпить, адже вона мертва, а над мертвими можна знущатись скільки завгодно.
Ці фіолетові істоти в мундирах, котрі висипали з казарм і зараз мовчки дивляться, як ідемо ми, новобранці з поголеними головами, від чого наші шиї здаються найвразливішим місцем на всьому тілі, страшпіші, ніж виглядають насправді. Вони знають усі хитрощі військової служби і обплутають нас ними швидше, ніж ми встигнемо отямитись. Вони схожі на потороч, деякі з них, крім розстебнутого мундира, на тілі не мають нічого. Один, з великим чорним синяком під оком, п’є воду, і брудні краплі скочуються по підборіддю на волохаті груди. Здається, досить зустрітись з ним очима — і погнутий металевий кухоль полетить прямо в тебе, без попередження.
— Дівчинко, ходи-но сюди, побавимось! — гукає якийсь гнилозубий вояка, плескаючи себе нижче пояса.
Мій сусід, ясноокий хлопчина з пухкими дитячими губами, вмить спалахує.
— Не звертай уваги, — кажу я тихо. — Хай плещуть язиками! Тут ще не таке вчуєш...
І одразу жалію за своїми словами. Яке мені діло до цього хлопчиська? Він же мене перший продасть за миску супу. Мені стає вдвічі гидкіше на душі.
З присадкуватої будівлі смердить сечею.
— Не затримуватись! — горлає поручик, котрий нас зустрів на Селії. — Ще встигнете випорожнитись!
На цьому й кінчається офіційна частина і починається неофіційна.
Парадокс: я, котрий понад усе любив самотність і спокій, змушений день у день крутитись у галасливому людському натовпі, спати в кімнаті, де хропуть двадцять чоловік, на койці, яка якраз посередині і не можна відвернутись до стіни, а стеля безбарвна аж до зубовного скреготіння. Не мав права встати і вийти надвір, щоб подихати свіжим повітрям і послухати тишу — єдина розкіш, яку я ще сподівався тут знайти.
Але ж, Тітусе, подумав я, чи на волі ти мав краще життя? Ти ж і там корив себе, як тільки міг, і заразом весь світ, який не посилав тобі справжніх випробувань, переживши які, ти мав знайти себе. Тобі не пощастило залишитись цілісною людиною: щось тебе ще в дитинстві зламало, і ти не помітив, як пішли тріщини. Ти не зміг втримати ні друга, ні коханої. Єдине, чого ти не втратив, це подиву перед Савою. Ти ніколи не збайдужієш до цього чоловіка, котрий жив триста років тому і робив свою роботу так, наче ніхто інший не міг її зробити. Правда, він не знав, що за ним пильно стежили, хоча я в це не дуже вірю. Це пізніша вигадка різних заздрісників, мовляв, хіба в наш час людина може мати таку безмежну свободу? Яке вона мас на це право?
Вітерницю, дружину Сави і матір його дітей, не можна вважати агентом розвідки, бо вона його любила. Можливо, я гадаю так тому, що досі залишаюсь ідеалістом, особливо в коханні. Кажуть, що з віком це мине.
Та годі про це. Можна подумати, що я жалію за Еріданом. Майже ні. Мені не було що там робити.
Сьогодні після вечері, коли уже спала спека і з’явилася певність, що так важко, як нині, уже ніколи не буде, кілька хлопців і з ними я розпочали гру з м’ячем. Спочатку ми дотримувались сяких-таких правил, але згодом ввійшли в азарт. Звідкись з’явились шалені веселощі: ми кидались на м’яч, наче на ворога, качались по твердій, як камінь, землі між вбиральнею і казармою, насмілились навіть горлати. Якби нас хтось і спиняв, то все одно не міг би спинити. Наші веселощі були природні, але так не могло тривати довго. Тому кожен з нас намагався продовжити їх, забути хоч на мить, де ми і хто ми. І найголовніше — створити ілюзію спільності. Ми ж бо знали, що нас об’єднують спільні нещастя і труднощі, а тепер нас на якийсь час згуртувала юність, котра не терпить обмежень і примусу.
Нарешті ми попадали на землю, хекаючи від утоми, і глянули один на одного. Ми ж майже не були знайомі. Тільки зараз згадали, що люди не схожі між собою. Проте й тут не було рівності, як не було її там, звідки нас привезли. Були дужчі й слабші, старші й молодші, навчені жорстокості й не навчені. Нам, новачкам, згодом судилось те ж саме. Більшість знала про це й заздалегідь погоджувалась з такою диференційованістю. Розмова тяглась мляво. Говорили про буденні речі, як-от завтрашні заняття, їжу. Про себе соромились розповідати. Мене це трохи дивувало, а потім я збагнув, що рано чи пізно хтось опиниться зверху, хтось знизу, хтось продасть найінтимнішу таємницю іншого за шматок консервованого м’яса в супі. Ми ще не були затруєні духом цієї пустелі, але близькість його змушувала кожного вдаватись до самозахисту.
Коли мене розбудив уранці пронизливий вереск чергового, я зрозумів, що все починається спочатку. Перед тим мені приснився страшний сон, і, можливо, мій крик пролунав разом з криком чергового. Саме тому мені це минулося безкарно.
Мені приснилась Міранда, наче ми йдемо з нею якимись непролазними хащами і коло нас увивається худий тип з чорними вусиками. Ми не звертаємо на нього уваги. Ми наче посварились. Міранда віддалилась від мене. Я чомусь почув небезпеку. Гукнув її один раз, потім другий. Вона спинилась і тільки ступила крок до мене, як той тип перепинив їй шлях з ножем у руці. Я миттю кинувся їй на допомогу. Ми повалили мерзотника на землю. Він виявився слабким. Мав зморшкувате лице й маленькі, вузькі очі. Він навіть не захищався, а я просто ошаленів з люті й почав бити його ногами...
Таким був мій сон. Звідкись з’явилось передчуття, що я втечу звідси, хоч це й неможливо і означає мало не смерть. Мабуть, я підсвідомо бажав смерті. Ця думка прийшла до мене, коли я вмивався. Крижана вода наче збудила мене від того сну, який тривав уже два місяці. Не так пригнічувала тяжка, виснажлива праця, як її безглуздість, піднесена до рангу необхідності. Через кілька хвилин бажання втечі було затоптане сотнями ніг, що тупотіли до їдальні. Однак я вважав себе приреченим. Варто було з’явитись якомусь задумові, і я ставав його рабом.
Сьорбаючи рідку юшку (новачки отримували її в останню чергу), я подумав, що в кожного, напевно, виникало подібне бажання або ще виникне.
Врешті-решт, всі ці милі фантазії топляться в мисці з їжею. Ми, наче собаки, прив’язані до своїх будок на віки вічні. Аж після смерті з нас знімають ланцюга, але то невелика втіха. Зараз ми молоді психи, веселі й довірливі. Сподіваємось, що через два роки все це скінчиться. Якщо хтось з нас вислужиться перед начальством і отримає відпустку, то ми передамо через нього великий привіт усім друзям, не турбуючись, довезе він їх чи ні.
