Господар - Пагутяк Галина

О, я забув! Дружина передала вам кілька своїх платтів. Вони на неї вже вузькі.

Дівчатка захоплено вискнули.

— Симеончику, любий, збігай у машину. Там на задньому сидінні лежить пакунок.

— Сам можеш сходити! — гостро глянув на нього Тітус. — Ти не забув, що у нас кожен робить усе за себе? Це твоя машина?

— Моя. Тобто — ще ні. Машини дуже дорого коштують. Мені позичив її мій друг. Шикарний хлопець! Наступного разу я приїду з ним...

— Якщо тато дозволить! — втрутився Тітус.

— Чого ж, — озвався Сава. — Якщо він твій друг, хай приїжджає і гостює, скільки завгодно.

— Та що там казати! Це треба самому побачити. Всіх я не заберу в машину, лише трьох. Тітус поїде зі мною, Назарій... Я бачу, він зараз розплачеться. Марія або ти, тату. Я вже домовився на станції...

— Я не поїду! — сказав Тітус— Мені ніколи роз’їжджати, та й, врешті-решт, ти так упевнений, що ми горимо бажанням поїхати на цю станцію?

— Тітусе, тобі треба одружитись.

— Якщо вона захоче, приїде сюди!

— Ну, братику, там інші звичаї! Хлопець повинен шукати наречену, а не вона його.

— Я теж не поїду, — сказав Назарій.

— І я не хочу, — обізвалась тихо Марія.

— Ви — боягузи. Попереду нове життя, нові люди, друзі. А ви ще років тридцять будуватимете дорогу, доки вам не набридне це діло. Я ж не приїхав машиною звідти. Мене підкинув літак он до того пагорба. І тоді підібрав літак, коли я пішов звідси. Я б сконав у степу, якби не він. Ось я поїду без вас — і ви будете жалкувати.

— Піди відпочинь з дороги, — сказав Сава. — Уранці вирішимо усе.

— А тато для тебе хто? Хто??? — раптом побілів Тітус. — Як він скаже, так і буде. І нам начхати на дівок. Ми горді. І сестри наші горді. А ти що думав? Це ти хтозна-звідки взявся, а ми народились тут!

...Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор... Саві залишилась їхня одежа, з якої вони повиростали, іграшки та їхні імена, котрі батько повторював, наче молитву, встаючи і лягаючи спати. Він знав, що, коли забуде їхні імена, настане кінець всьому.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Серед старого мотлоху Сава знайшов і нову колиску, в якій мав гойдатися його наймолодший син, що найраніше покинув дім. Як же його було звати? Зате Сава пам’ятав Вітерницю, матір його дітей. Вітерниця, вічно юна й прекрасна, належала йому одному. Він голубив її у сні, ловив губами її чистий сміх, розчісував волосся, заплутане вітром. А вранці не плакав від розпуки, що це тільки сон, а мудро тішився з того, що смерть безсила проти кохання й вірності.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор. Були діти й нема. Навколо все спорожніло. На величезну долину лише Сава, Тітус і ласки. Тітус вирвався з машини в останню мить. Сава ледь стримав тоді сльози.

Він не хотів нещастя власним дітям.

Просив дітей, щоб приїздили до нього. Вони й справді в перший рік приїжджали, привозили подарунки.

Сава з Тітусом хазяйнували самі. Мало сіяли, але невтомно садили дерева, бо після них як щось і виживе, то тільки дерева.

Дерева врятують землю, запліднять її.

Проминуло два роки. Була пізня осінь. Сава з Тітусом закінчили усі польові роботи. Земля вкрилась тоненькою шкаралупою льоду, і бліде сонце ледь просвічувало крізь хмари.

Якогось дня приїхала до них машина. З неї вийшов незнайомий чоловік, вклав Саві у руку синій конверт,

157

ґречно вклонився і одразу ж поїхав назад. Сава покликав Тітуса. Вдвох вони розкрили конверт, вийняли білу картку. На картці було надруковано лише два незрозумілих слова: "Експеримент закінчено".

— Ти щось розумієш? — спитав Сава сина.

— Нічогісінько.

— Я теж.

Вони ще день помізкували над дивним листом і забули про нього. Незрозуміле в Сави уже не збуджувало цікавості, а страху й поготів.

Цим була дуже невдоволена глиняна істота, котра й досі не розбилась, бо вельми турбувалась про своє тіло. Вирішила діяти на власний розсуд.

Одного разу увечері батько з сином на столі знайшли нашкрябаний вугіллям напис:

"Експеримент закінчено. Горе вам!!!"

Сава з Тітусом здивовано перезирнулися: звідки міг взятися тут невідомий жартівник?

— То який біс сміє нам погрожувати? Спіймаю, примушу вилизати язиком підлогу! — розсердився Тітус.

З-під ліжка сміливо пискнула глиняна істота.

Наступного дня вони побачили на столі такий напис: "Заглибтеся в свою скорботу — в цьому єдиний сенс вашого існування!!!"

— Це оті, зі станції, — розлютився Тітус. — Вони щось задумали проти нас. Лишайся, тату, завтра дома. Припильнуєш, хто паскудить нам на столі.

"Дзуськи! — подумала істота. — Завтра я зроблю собі вихідний".

— Тату, — сказав через день Тітус в млині, — столомаз, здається, чує все, що ми говоримо. Давай я сховаюсь завтра і спіймаю його на гарячому. Тільки в хаті про це ні слова!

Так і зробили. Тітус сховався за дверима і крізь щілину не спускав ока зі столу. Певна річ, писака міг надійти ззаду, але Тітусові здавалось, що той не посміє увійти через вхідні двері, а лише через веранду. То було не вельми пристойне заняття для людини, яка себе поважає, але Тітус не міг стерпіти, щоб хтось паскудив у них в домі. Коло себе він тримав кочергу, котрою розправляв жар.

Яким же було його здивування, коли він почув шкряботіння і на стіл видряпалась глиняна лялька з ложку заввишки й, затиснувши вуглину в кулаці, висолопивши гострого язика, почала водити цим вугіллям по столі. Тітусові здалось, що він збожеволів. Коли напис був майже готовий, він поквапно шарпнув до себе двері. Лялька з переляку втратила рівновагу і гепнулась на підлогу, розбившись на друзки.

А на столі було нашкрябано таке: "З землі ви вийшли і в землю пі..."

Тітус розреготався:

— Так тобі й треба! З глини виліплений і в глину перетворився. Сам про себе написав...

Ця історія закінчилась кумедно.

— Тату, признайся чесно, — сказав Тітус, витираючи вологою ганчіркою стіл, — в тебе були коли-небудь вороги?

— Начебто-ні, — здвигнув плечима Сава.

Але через тиждень Саві вручили листа, де було написано:

"У зв’язку з закінченням експерименту вам необхідно покинути територію, яка належить компанії "Ерідан-349". Припинити всі роботи і чекати наших розпоряджень.

Адміністрація".

Наступного дня Тітус зник. "Тату, — прочитав Сава на столі, — мушу йти до них. Здається, я здогадуюсь, в чому справа. Чекай мене. Тітус".

Оце й усе. Вночі випав великий сніг. Сава блукав по долині, піднімався на скелі і дивився у моторошний білий степ, що поглинув його останнього сина.

Анастас, Симеон, Марія, Назарій, Селія, Юлія, Андрій, Неоптолем, Віктор, Тітус. Тітус...

Сава сидів тепер до пізньої ночі з ласками, грівся коло них. Весь пропах шерстю і сечею, сіном, яке застрягало в скуйовдженій бороді, і не хотів нічого думати. Очі в нього почервоніли і сльозились від постійного присмерку. Побачивши, що сили тануть, Сава порозкривав засіки з зерном і ожереди з сіном та соломою — і ласки самі ходили по їжу. Тепер вони блукали між будівлями. Кілька ласок народили своїх дитинчат просто на снігу.

Всюди віяло пусткою. Дим більше не здіймався з комина. Сава не варив собі їсти. Перебував у якомусь отупінні. Все чекав Тітуса, залишаючи для нього неторкані запаси. Вугілля коло груби відвологло, стіни вкрились інеєм. Сава не заходив туди давно.

Мав у кишенях трохи яблук. Цей ще недавно сильний чоловік, що легко піднімав мішок з мукою, постарів на сто років, тільки руки, що знали стільки роботи, безперестанно ворушились у нього на колінах, наче темне шкарубке коріння. Сава уже не міг жити інакше. Повторював імена дітей, котрі чомусь здавалися йому зовсім маленькими й безпомічними, однаковими на лице.

Іноді дитячий плач виривав його з дрімоти, і Сава довго не міг усвідомити, що це йому вчувається. Потім знову заривався в сіно, шукаючи тепла й темряви. Може, він зовсім не був старим, а тільки збирався з’явитися на цей світ з материнського лона. Лежав, підібгавши до живота коліна, підклавши під щоку руку, і міцна пуповина в’язала його з матір’ю, і по ній текла кров, перемішана з пам’яттю й любов’ю.

Сава народився вдруге нестерпно холодного ранку. Це його життя не було таке довге, як попереднє. Він одразу звівся на ноги і пішов, приваблений запахом молока. Ласки збирались гуртами, прямуючи в низ річки, до скель. Сава йшов у самій гущавині, не маючи сил ні зупинитись, ані повернутись назад. Сотні сріблястих спин здригались при ходьбі, копитця ковзались по зашкарублій шкірці снігу, доки не розмелювали її на порох. Одне ласеня втомилось, і Сава взяв його на руки; поруч бігла ласка, заглядаючи Саві в лице.

Вони перейшли через річку по льоду. Далі ласки рушили в бік найстрімкіших скель, звідки чувся солодкий запах смерті. Все єство Сави прокинулось від цього запаху. Він закричав, намагаючись перепинити ласкам шлях, але ті ледь не збили його з ніг. Деручись все вище і вище по гострому камінню, притрушеному снігом, ламали собі ноги, і їхній жалібний плач, і запах шерсті і молока не могли перебити тиші й запаху смерті, котра нагадувала сон і була приязніша за зимове сонце.

Сава востаннє глянув на долину, де ріс колись хліб і дрімали дерева в саду. З зусиллям відірвав погляд від дому і ліг серед ласків. Білий туман почав ткати над ними своє смутне плетиво, навіюючи довгі сни...

Сава побачив себе маленьким на руках у пишнокосої жінки, тягнувся рученятами до її грудей, але вона відштовхувала його. Нарешті вона змилосердилась над ним, і він припав устами до бажаного, проте замість солодкого струменя рот йому обпекла нестерпна гіркота...

© ПАГУТЯК Г. В. Господар: Роман, повість. — К.: Радянський письменник. 1986. — 200 с.