Господар - Пагутяк Галина
В долині налічувалось 3680 ласків. У стайнях жив молодняк, а старші ласки паслись ген за млином...
В душі Сава був переконаний, що ласки приносять йому щастя, інакше б він не витримав виснажливої щоденної праці.
Сава вже встиг звикнути до шуму вітру в саду. Колись у нього не було ні вітру, ні саду. Вітер принесла з собою Вітерниця, сад він посадив сам і трусився над ним не менше, ніж над власними дітьми. Тому влітку менше дошкуляла спека, а взимку — мороз, а на столі не переводились яблука, вишні, горіхи. Жодне зернятко, жодна кісточка не викидались, а береглись до весни, щоб посадити їх в землю. Не все проростало, але з часом Сава зміг оточити частину поля молоденькими деревцями.
В погожі літні вечори вони відпочивали в садку на траві. Діти бавились, а Сава з Вітерницею спостерігали за ними.
Якось чотирирічна донечка попросила Саву:
— Татку, розкажи мені казочку!
Сава здригнувся. Слово "казочка" десь дрімало в ньому, але він не мав певності, що воно означає. Це було щось дуже гарне, ніби червоне яблуко, яке щойно впало з дерева, бризнувши на траву свіжим соком, або квітка, яка росте віддалік на пагорбку і цілий день п’є розтуленими вустами сонце.
— Татку, розкажи мені казочку!
Сава поглянув на Вітерницю, котра тримала на колінах найменше дитя. Жінка нахилилась ще нижче. Волосся її торкнулось щічки дитини, і та засміялась.
— Звідки вона знає про казочку? — спитав Сава. — Я сам не знаю, що це таке...
— Казка — це те, чого ми сподіваємось і чого чекаємо все життя...
Сава засміявся трохи зніяковіло:
— Я сподіваюсь сина, якого ти нам народиш...
— Ні. Я не хочу більше дітей. Я втомилась, я дуже втомилась... Ти нічого не бачиш...
— Будь розумницею. Нас тільки двоє на всю планету. Не можна, щоб рід згас, щоб уся долина стала пустелею.
— А ти подумав про те, що робитимуть наші діти, коли стануть дорослими?
— Те, що і я, — здвигнув плечима Сава, — Хіба це погано — садити дерева і сіяти траву? В мене аж руки сверблять, коли бачу клапоть мертвої землі.
— Ти й справді усе забув. Ти знаєш, хто ти?
— Сава.
— А я хто?
— Моя дружина, Вітерниця.
— Небагато знаєш. А звідки ти взявся?
Сава замислився. Це було важке питання.
— Ну от, я гадала, що маю десятеро дітей, а, виявляється, їх одинадцять!
Вітерниця взяла на руки дитя і пішла з ним до будинку, щось йому наспівуючи.
— Яка наша мама гарна! — сказав Сава.
— Гарна... — повторив трирічний синок, на якому не було нічого, крім коротенької сорочечки, визелененої травою.
— Що ти робиш? — схопився на ноги Сава. — Ану перестань! Не можна їсти жука. Йому боляче, а в тебе заболить живіт...
— Донечко, — сказав він, коли цю справу було залагоджено, — я знав гарну казочку, але забув. Завтра я тобі її розкажу, гаразд? От що б ти хотіла найбільше?
— Щоб до нас прилетіла ракета!
— Ракета? — перепитав Сава. — Ракета... А якою має бути ця ракета?
— Срібною або золотою, як сонечко. Тату, нєвяїє ти не знаєш, що таке ракета?
— Я знав і забув.
— Ото забудько! Це такий дім, де є ліжечка, іграшки, і цей дім летить до зірок.
Сава стривожився. Він потроху переконувався, що деякі речі справді забув. Знав їх колись і забув. Він вирішив поки що нічого не питати дружини. Він боявся. Відчував якусь небезпеку.
Яку ж придумати казку? Певна річ, казки вигадують, але як це роблять? З тим він ліг спати, але не заснув одразу. Лежав на спині й дивився у стелю. Хіба можна долетіти до зірки? Він і не мріяв про таке. Але тепер Саві здалося, що це можливо. Він здогадувався, яке відчуття буває під час польоту. Вітер свистить у вухах; тіло надзвичайно легке, ні найменшого зусилля. Він то піднімається, то опускається на землю; перевертається горілиць: сонце сліпить очі, і стає страшно. Здається, під тобою та сама бездушна порожнеча, що і вгорі. Одначе які гарні хмари! Білі, пухнасті, як шерсть ласків, — можна піднятися аж до них, лягти в той м’який пух і спати, спати...
Але не так довго, як хотілося б. Бо треба накосити трави, скласти її в стіжок, коли вона висохне, покупати дітей. Він мусить усього пильнувати. А самих дітей не можна пускати в хмари. Вони злякаються і будуть плакати. Хай краще літають між деревами, як птахи, зривають яблука з найвищих галузок. Вони ж завжди хочуть того, що для них недосяжне.
З тим Сава і заснув. Вранці, коли він порався коло груби й слухав, як гуде полум’я, пригадав казку. Не вигадав, а пригадав.
День тягнувся поволі. Після обіду трапився неприємний випадок. Одна з ласок не змогла розродитися. Сава не зміг нічим допомогти, бо знайшов її уже мертвою. Він закопав ласку в землю, і тут наче щось випливло з темряви: такий самий запаморочливий дух вологої землі і квітів. Більш нічого, крім запаху. Земля Саві ніколи не пахла квітами, а лише сонцем і потом. "Що ж це таке? — подумав Сава. — Може, то запах смерті?" Він прогнав цю думку, бо не міг уявити собі смерть. Ласки не жили так довго, як люди або дерева. Вони були вельми тендітні. Сава знав їх надто добре, щоб протиставляти людині. Вони просто були втіленням спокійного, безхмарного ставлення до життя і передавали його Саві та його дітям, котрим, звісно, ще далеко було до спокою. З часом їхні характери вирівняються і вони знатимуть, що їм робити.
Додому Сава йшов трохи зляканий. Це з ним бувало й раніше, коли він опинявся далеко від дітей і дружини, хоча з ними не могло нічого трапитися. Але ж діти такі непосидючі. Мають слабкі руки і можуть впасти з дерева. Сава під містком скупався, змив з себе піт, втому, а заодно й розгубленість.
— Давно, колись дуже давно... — почав він і на хвильку спинився, бо не знав, чи справді на цій планеті жили люди, тому продовжив: — На одній зірці...
— На котрій? — запитала дочка.
— Ну ось на тій! Бачиш зелену зірочку осторонь?
— Бачимо! — загули діти.
— Ось на цій зеленій зірці жило два братики. Вона вставали якраз тоді, коли сходило сонце. Спочатку воно з’являлось на вершечку гори. Я уже вам розповідав, як сходить сонце і де воно ночує. Брати дуже любили сонце, бо від нього йшло світло і тепло, і дуже журились, коли воно йшло спати, бо жили самі.
— А що таке "жили самі"?
— Удвох, без тата й мами. Вони думали, що їхні тато й мама живуть на сонці. І одного разу вирішили до них полетіти.
— На сонце?
— На сонце.
— Вони ж могли піти пішки, коли сонце лягало спати!
— Могли, але вночі їм було страшно, до того ж вони могли заблудитись. От брати позичили крила у великих птахів, сказавши, що віддадуть, коли повернуться. Прив’язали ті крила до спин і полетіли. Якраз тоді, коли сонце почало підніматись угору. Воно підіймається, а вони слідом за ним. Лягли перепочити в хмарах і знову летять за сонцем. Вже їхня зірка стала маленькою, а їм ще летіти й летіти. Сонце припікає все дужче. Нарешті старший брат каже молодшому: "Вертаймося назад, мені це сонце уже не так подобається. Воно пече, як вогонь". А молодший: "Давай ще трохи підлетимо. Може, з другого боку воно не таке гаряче". Але тут спалахнули крила, які вони позичили у птахів, спалахнула одежа. І вони згоріли, тільки попіл їхній упав на землю...
— Це сумна казка... — поспішно додав Сава. — Дуже сумна. Давайте я вас усіх покатаю на спині аж до он того дерева.
Для Сави це був іспит. Вперше він побоювався, а що скаже Вітерниця. Але вона нічого не сказала, лише міцно стиснула уста, щоб з них не вирвався жоден звук. Саві забракло повітря, коли він дивився на дружину. Він пригадав слова Вітерниці про те, що вона не хоче більше дітей, і острах змінився подивом. Чим більше було б у них дітей, тим більше надії, що відступить пустеля перед деревами і травами, які посадять сини й дочки. Іноді Сава вибирався з долини на один день в безмовний піскуватий степ з рідкою безбарвною травою. Він блукав тим степом, раз у раз нагинаючись, щоб розім’яти в пальцях грудку землі чи підняти камінець, не бачений досі. Міг би йти і йти: його завжди вабила далечінь. Рано чи пізно Сава мусив збагнути, що є полоненим долини, до якої отак звик, витрачаючи на неї всі сили. Йти надто довго було так само важко, як орати цілину, натрапляючи на приховане каміння, часом дуже велике. Сава мусив його викопувати й відносити на купу. Це відривало чоловіка від багатьох потрібних справ.
Конча потреба знати, що далі, мучила Саву. Він не мав сили відмовитись від мандрів. За стільки років важкої щоденної праці Сава не звик дивитися в землю. Дивилися в землю лише його руки, великі, шорсткі й засмаглі. Вони ніколи не знали спокою. Навіть сидячи в саду з дітьми, Сава підбирав то листочок, то травичку і безперервно ворушив пальцями, розгладжуючи їх.
Скільки йому років, Сава не знав, але пам’ятав, скільки років мають його діти, і вів відлік часу від народження першого сина. Саме тому йому здавалось, що він ще молодий і житиме довго-довго. Світ йому не вважався безмежним, як його дітям, котрі плакали ночами, коли їм снилось, що вони ніколи не зможуть досягти зірок. Кожен з них вибрав собі зірку, на якій хотів би побувати. Сава не вбачав ніякої загрози в тому, що діти хотіли кудись далеко. Знав, що це мине, коли вони пізнають солоність поту і радість від першого врожаю. Сава вірив у силу землі і від того був такий статечний і поважний.
Одного розу він приніс глини й води, показавши дітям, як треба місити й ліпити. Це заняття мало зміцнити дитячі пальці. Сам Сава брався до ліплення дуже рідко, здебільшого пізньої осені, коли потребував посуд. Мав невеличку майстерню, де робив усі речі для господарства. Там ще була невелика піч для випалювання глиняних виробів. Намагаючись догодити Вітерниці, Сава виводив на вогких стінках посуду нехитрий орнамент.
Але жоден з його виробів не міг зрівнятися з чашкою, яка стояла на найвищій поличці в його домі: біла, блискуча, прегарної форми, з намальованими ліловими квітами. Сава знайшов навіть білу глину, і, хоча все йому вдавалося якнайліпше, цього разу він не зміг розгадати таємницю прозорості й тендітності чашки. То була найкоштовніша річ у них в домі. Ця річ без вжитку вносила в дім трохи сум’яття і причаєного страху. І свята.
Якось Вітерниця особливо гарно заплела коси, вдягнула біле плаття, причепурила дітей. І коли Сава зайшов до кімнати, побачив на столі глечик з квітками і зеленню, а біля нього чашку, білу, з ліловими квітами.
— Сьогодні не будемо більше працювати, — сказала дружина.
Її лице видалось Саві біліше й прозоріше за чашку.
— А що ми будемо робити?
— Нічого.
