Чернігівка - Костомаров Микола

А воно справді, — все від Калітіна залежить: патріарх дуже його любить і в усьому йому вірить. Як дяк Калітін розкаже йому, так і зробиться.

Залишалася лише доба до того страшного терміну, що дав йому Калітін на роздуми. Увесь день ходив Чоглоков по своєму двору і відчував, що вже востаннє ходити по ньому господарем вотчини, звідки звик отримувати до московського двору всякий запас. Прийшов другий день. Чоглоков звелів запрягти коней, сів у ридван і звертався думкою до своїх коней: "Ох, горопашні мої коненята! Не доведеться вже вам мене возити, а мені вами їздити; доведеться, мабуть, з торбами попідтинню ходити по Москві".

Чоглоков у Патріаршому Приказі застав дяка Калітіна разом із Скворцовим; піддячий Ярмолай сидів за своїм столиком біля вікна. Духовних панотців ще не було.

— Надумався? — запитав строго Калітін.

— Надумався, батечку рідненький, — проказав Чоглоков і впав до ніг дякові. — Кланяюся тобі своєю останньою вотчиною на ріці Пахрі! Прийми з ласки своєї!

— Що? — розгнівався Калітін. — Що я тобі таке здався? Щоб я правосуддя продавав? Хіба мені з Юдою христопродавцем урівні стати, чи як? Хіба ти не бачив, дурню, що з тим Юдою зробилось: як на західному мурі в церкві намальовано пекло, а там той Юда на колінах у сатани сидить та держить у руках калитку з тими тридцятьма срібняками, що за Господа нашого від беззаконних архиреїв жидівських узяв? Так ти хочеш, щоб і мені таке було? Ах ти дурень, мужлай неотесаний! Видно, як сам воєводою в Чернігові був, грабував, дер із людей, так по собі й про всіх думаєш. Ні, ні! Не брав я ще ні з кого не по правді й шага. Бач, вабить мене своєю вотчиною! Хіба мені душу віддати за твою прокляту вотчину. Щоб ти подавився нею! Не на такого наскочив! По інших Приказах може й беруть подарунки, а в нашому Патріаршому Приказі про таке беззаконня ніхто й здумати не посміє. А ти так зроби: напиши прохання до найсвятішого патріарха кир[55] Іоакима, а в тій супліці спиши всі свої гріхи тяжкі: як не по правді в Чернігові людей обдирав, як жінок та дівок на блудне діло підмовляв, як Ганну звелів ухопити та силоміць оддав за свого холопа заміжню жінку, а все задля тої розкоші блудної, — нічого не сховай, ні в чому не збреши, усе вияви перед найсвятішим патріархом, мов перед Богом на сповіді, і сам собі за кару віддай і свою вотчину на Пахрі, і свій двір на Арбаті в Москві, все, що маєш, оддай за гріхи свої на волю найсвятішому патріархові, щоб із усім тим він зробив своєю мудрістю, як сам схоче, на добро святій соборній і апостольській церкві. От коли так зробиш, то-то інша річ: найсвятіший патріарх, побачивши твоє щире каяття, накине на тебе яку легку покуту церковну і простить тебе, не піде до великого государя клопотатися про жінку Ганну, а звелить одіслати її до першого чоловіка.

— У мене нічого не зостанеться,— жалівся Чоглоков. — Як же мені жити тоді на світі? Що їсти?

— Добрі люди є на світі, — відказав Калітін. — Не дадуть із голоду вмерти. Сподіваюся, що й сам найсвятіший патріарх із ласки своєї подасть тобі святу Христову милостиню. Ганьби на тобі не буде, бо що напишеш у супліці, то те таємницею так і залишиться, — все одно, що на сповіді попові розказав. Можеш знову вибитися вгору, ще й воєводою будеш та знову забагатієш.

— Чи не можна хоч двір у Москві залишити мені? — запитав Чоглоков.

— А ніяк! — відповів рішуче Калітін. — Словом Божим скажу тобі: не вийдеш звідси, доки не віддаси останній шеляг. І двір, і все, що в домі є, і всіх холопів своїх, що в дворі, — все, усе віддай! Не зроби, як Ананія та Сапфіра[56], що обіцяли ввесь маєток свій апостолам Христовим, та приховали, не все віддали, а за це святий Петро покарав їх: обоє відразу так і впали без духу. Так і ти не намагайся того робити, що вони. Ось бачиш, з тебе треба було б стягнути грошей, щоб відправити жінку Ганну додому в Чернігів і на проїзд їй дати, та це вже ми якось самі з твоєї вотчини зберемо.

— Беріть! Що хочете, все беріть! — вигукнув Чоглоков, заридавши.

Калітін звелів Ярмолаєві написати прохання, а Чоглоков змушений був його підписати. Поки документ готувався, Чоглоков сидів у кутку; видно було, що хотів стримати себе, але ніяк не міг і раз-у-раз хлипав. Тим часом прийшли та посідали духовні панотці. Коли Ярмолай закінчив свою роботу, Калітін, узявши супліку, покликав Чоглокова. У документі грішник признававсь і каявсь у всіх своїх лихих вчинках і казав, що про все це він розповідає патріархові як перед Богом на сповіді. Чоглоков підписався тремтячою рукою.

Тоді Калітін підійшов до архимандрита й протопопа і пояснив, що Чоглоков подає прохання до патріарха та кається в усіх своїх гріхах, як перед Богом на сповіді, а через те цю супліку не можна пришивати до інших паперів, а треба подати її запечатану до рук патріархові.

— Гаразд, добре! Боже, благослови! — проголосив архимандрит.

— Еге, — звернувся Калітін до Чоглокова, — всіх вас воєвод треба б учити так, як ми тебе навчили. Та на лихо лише ти один до нас і попавсь. А по інших Приказах ваш братчик легко викручується. Ну, а як до нас хто з вас за церковну справу попадеться, то вже ми розкопаємо всю вашу яму, де заховане ваше паскудство.

Калітін після того пішов до патріарха, подав йому супліку Чоглокова та від себе просив до нього ласки, зважаючи на те, що щиро кається. Таке не часто траплялося. Іоаким розпечатав супліку, і, прочитавши, сказав:

— Це син надзвичайний! Аще він подав нам таку чолобитну, що в ній наче б на сповіді всю свою таїну повідає, то і ми приймаємо його супліку як сповідь і не будемо прохати царя великого государя, щоб знову над ним робити слідство та карати царським судом, хоч би того й треба було за його мерзенні діяння. Церковну покуту накидаємо на його таку: два роки не причащатися святих тайн і щодня ходити до церкви, але першого року не ввіходити до трапези з вірними, а стояти в притворі і зітхати до Бога, благаючи, щоб простив він гріхи його; а коли мине рік, може ввіходити та стояти в притворі з усіма вірними; коли же мине й другий рік, — дозволяється йому причащатися святих страшних безсмертних животворящих Христових таїнств. Це йому у вироку вписати, але гріхів тих, у яких кається, не вписувати, бо він по щирості покаявся, — це видно й із діл його. А ту вотчину, що він за гріхи свої віддав на святу соборну і апостольську церкву, ми велимо вписати до реєстру наших патріарших вотчин, призначених для роздавання людям, що в нас служать; а до домових наших не вписувати, тому що нам, духовним, уже давно заборонено набувати собі нові вотчини[57], роздавати ж служивим людям за їхні заслуги — можна.

Патріарх глянув у вічі Калітіну, мов би хотів запитати: чи не віддати її тобі? Але Калітін стояв такий покірний, опустивши очі додолу, мов нічого собі не бажаючи та зовсім про себе не думаючи. Патріарх завжди був до нього прихильний, а в цю мить дяк йому особливо сподобався.

— Ми тобі, Калінін, давно нічого не дарували, — сказав патріарх, трохи помовчавши та все дивлячися на нього.

— Задоволений дуже з ласки твоєї, всечесний пане, найсвятіший владико! — проказав, кланяючись у пояс, Калітін. — Хоч малі й незначні мої заслуги і невеликий та нікчемний мій розум, твоя святиня завжди безмірно був ласкавий до мене і до сім’ї моєї і нині, як і завжди, надіюся я на твоє милосердя, як тобі Господь Бог скаже і на серце твоє владичне

покладе. Але зважився б я прохати твою святість не про себе, а про товариша мого дяка Скворцова. Його б якоюсь, хоч би невеликою благостинею від твого милосердя, великий пане наш, найсвятіший владико, втішити.

— Добре в тебе, Іване, серце, — мовив патріарх, — що ти не про себе, а про свого товариша просиш. Гаразд. Даруємо ми тобі, Іванові Калітіну, ту вотчину, що подарував її нам на святу церкву цей Чоглоков, а Леонтієві Скворцову хай буде той двір у Москві, що він дарує вкупі з вотчиною.

Калітін упав до ніг патріархові, а тоді підвівся та, вже стоячи навколішки, цілував йому руку. Патріарх, благословивши його, промовив далі:

— Архиєпископові Лазареві Барановичу написати від нашого імені батьківську і братерську науку, щоб він у своїй єпархії не попускав так робити та не дозволяв вінчатися в ті дні, в які піст встановлений за правилами святої східної католицької церкви. Від цього чимало зла виникає, як от і приклад нині бачимо. Лицеміри приводи замишляють: вінчання і шлюб не в шлюб вважають, і блудні справи від того починаються.

Усе те преосвященному Лазареві до уваги подавши, умовляти його, щоб він звичаїв латинських не тримався, хоча такі вже вкоренились у тамтешніх людей через довготривале перебування під іновірних пануванням; йому, як пастиреві доброму, а не наймитові, належить дбати про словесні вівці свої і берегти їх, щоб не влазив до них вовк латинський, що душу занапащає. Жінку оту Ганну відіслати до її першого законного чоловіка, щоб із ним жила: а що від живого чоловіка вдруге заміж незаконно пішла за те ніякої церковної покути на неї не накидати, бо те сталося з неминучої неволі.

— Про священика пахринського, що вінчав незаконно Ганну, як звелиш, всечесний пане, святий владико? — сказав Калітін. — Треба б його покликати та в патріаршому дворі подержати в залізах із місяць.

— Ні, мало, — перебив дякові слова патріарх. — Хоча йому й звелів пан тієї вотчини, а він таки повинен був пам’ятати, що в нього є свій пан, архіпастир. Протримати його в залізах в нашому погребі на хлібі, на воді та на квасі не місяць, а чотири місяці.

Та й то хай ще дякує, що не велимо його розстригти за такий безбожний вчинок, вибачаючи йому тільки через те, що це вчинив він зі страху й з малодушності. А жінці тій, одсилаючи її до чоловіка, видати від нашого смирення Христового милостиню на дорогу п’ятдесят рублів.

Прийшовши від патріарха до Приказу, Калітін розповів Скворцову:

— Хвала Богові! Сталося все так, що кращого й хотіти не можна було. Найсвятіший подарував мені пахринську вотчину Чоглокова. Я і не прохав його, а він сам без мого прохання мені подарував. А я тоді кажу йому: дуже задоволений, про себе не прошу, а коли б твоя ласка була, найчесніший владико, подарував би ти що, як Бог тебе напутить, моєму товаришеві Леонтієві Скворцову, — а він на те: от, каже, хвалю, що не про себе, а про товариша просиш.