Чернігівка - Костомаров Микола

Ганна не втручалася в розмову і сиділа мовчки замислена, як звичайно.

Коли повечеряли, Васька вивів її в сіни й сказав:

— Ганно! Боярин кличе тебе до себе наніч.

Ганна нічого не відповіла.

— А що, рада? — питав Васька.

— Зовсім не рада, — відказала Ганна. — Тільки те мені чудно: ставишся ти моїм чоловіком, а мене до іншого ведеш. Невже така у вас віра?

— Така, коли хочеш знати, у нас віра, — пробурчав Васька, — щоб слухатися панів своїх та робити, що пани звелять.

Ганна мовчки пішла слідком за Ваською.

— Здорова була, дівко, — сказав Чоглоков, залишившись із Ганною на самоті, — здоров, чепурушко! Бачиш, знову ти зі мною. Не бійся мене, я не лютий звір, не з’їм.

Ганна не противилася ніяк, у всьому слухалася, ні про що не говорила, тільки відказувала, або — не знаю, або — як хочеш.

Уранці, коли сходило сонце, а Тимофій Васильович ще спав добре, — Ганна вийшла від нього, але не пішла в челядню, а попростувала до воріт із двору на вулицю. Був весняний ясний день. Москва вже прокинулася; народ метушився вулицями. Де-не-де ще була грязюка, але в багатьох місцях уже попросихало. Ганна не знала, куди їй податися; вона не була ще ні на одній московській вулиці, бо вчора її привезли просто в панський двір до Чоглокова. Навмання пішла вона ліворуч, тоді праворуч, ішла куди очі, не знаючи, куди прийде, раз-у-раз озираючись, чи не женуться за нею, не сміючи запитати нікого з тих, що зустрічалися. Вулиця, що по їй Ганна йшла, розходилась, і Ганна зважилась нарешті запитати в зустрічної жінки, куди йти на Грецький двір.

— Ах, голубко, — чую по твоїй мові, що ти не тутешня, — промовила жінка. — Мабуть, уперше в Москві?

— Уперше, — відказала Ганна.

— Трудно, голубко, дуже трудно буває тут тому, хто вперше в Москві, поки звикне. Тобі на Грецький двір. Іди відсіля ліворуч, а там, проминувши два провулки з правого боку, не йди туди, а буде третій, так само праворуч, так ти туди йди, та все просто, просто, то й побачиш здалека дзвіницю величезну — Іван Великий зветься, так ти все йди та на неї дивися, то й дійдеш до білого муру та й повернеш ліворуч, — там і спитаєшся про Грецький двір: люди тобі покажуть.

— Спасибі, тітусю, — подякувала Ганна та й пішла куди сказано, раз-у-раз поглядаючи на золочену баню Івана Великого, що блищала під промінням весняного вранішнього сонця Але серед плутаниці московських улиць вона знову зблукала та стала питати про Грецький двір у зустрічних мужиків. Ці мужики були не такі привітні та ласкаві, як та тітка, що направила Ганну на Грецький двір. Почувши вкраїнську мову, вони почали глузувати з Ганни та передражнювати.

— Ти лише глянь: українська ворона залетіла в Москву! А яка, чорт би її не взяв, гарна! Ходи-но з нами, добрими молодцями, до царського шинку! Ми тебе почастуємо!

— Не хочу, — відказала Ганна. — Я не піду з вами.

Але один мужик ухопив її за стан.

— Геть! — скрикнула Ганна. — Кажу, не піду я з вами. Пустіть!

— Пустіть! — передражнювали її мужики, але Ганна вирвалася від них.

Вона швидко пішла далі і боялась уже питати дороги: навчила її перша спроба, що в Москві молодій гарненькій жінці небезпечно було розпитувати про дорогу в чоловіків. Пройшовши навмання кілька вулиць, вона наважилася нарешті запитати в якоїсь старої баби, де Грецький двір. Стара показала, що той вже був за декілька кроків від неї.

Грецький двір стояв тоді на тому місці, де тепер Нікольський монастир, названий Грецьким і побудований на Грецькому дворі незадовго до того часу, коли відбувалися події, про які розповідається.

Біля воріт вартували стрільці.

— Тут Грецький двір? — запитала Ганна.

— Тут... Кого тобі? — питали вартові.

— Гетьмана Петра Дорошенка.

— Не можна! — грізно гримнув вартовий. — Навіщо тобі його. Он наш старший. Спитай його.

Він показав на стрілецького полуголову[48], що ходив двором. Ганна підійшла до нього і промовила, поклонившись:

— Чи не можна, добродію, побачити гетьмана Дорошенка?

Полуголова підозріло оглянув її з голови до ніг і пробурчав:

— По-перше: він уже не гетьман і звати так його не можна. А по-друге: яке тобі до нього діло? Ти черкашенка, чи що?

— Еге, — відказала Ганна.

— Не велено без дозволу від Приказу пускати до нього нікого, опріче тих, що на Малоросійському дворі черкаси в посольстві приїхали, — сказав полуголова. — Ти з їхніх, чи що?

— Я його родичка, — сказала Ганна.

— Що це таке: родичка? — запитав полуголова. — Рідня йому доводишся, чи що?

— Еге, — повторила Ганна.

— Добре, я сам поведу тебе до нього, — сказав полуголова.

Петра Дорошенка привезли до Москви і поселили на Грецькому дворі. І жилося йому так — мов би гість, мов би й невільник Уже його кликали до царя, цілував він царську руку, думний дяк перед лицем самого великого государя проказав прощення всім його провинам; після того сказано було, щоб залишався в Москві аж до закінчення війни з турками для ради у різних військових справах. Відтоді жив на Грецькому дворі; Дорошенка дійсно запрошували до Наказу разів три, слухали його розповіді про татарські та турецькі шляхи, про те, як обороняти Чигирин, і таке інше. Та все ж біля його житла стояло на варті поперемінно по двадцять стрільців із полуголовами. Нарешті в останні перед оцими подіями дні покликали його до Ларіона Іванова, і думний дяк сказав йому, щоб подав чолобитну про те, щоб привезли до Москви його жінку. Дорошенка обійняв страх.

— То великий государ хоче залишити мене тут назавжди? — запитав він.

— Цього великий государ не велів, — відповів дяк. — Але тобі звелено жити в Москві, аж доки вщухне війна з бусурменами, а поки вона буде, — одному Богові відомо. А чоловікові від жінки окремо жити не годиться.

Доводилося Петру Дорошенкові коритися. Написав він зі слів думного дяка прохання, щоб привезли йому жінку. Очікуючи на приїзд нелюбої дружини і не знаючи, яка йому доля судилася надалі, Дорошенко мучився, мов степовий орел у неволі. Безмірно остогидла йому тоді ця Москва. Сподівався він у спокої доживати віку свого після свого неспокійного життя на любій рідній Україні, серед рідного народу, на волі, а його держать у Московщині та ще й у неволі, хоч і не кажуть йому, що він — невільник.

У цей час стрілецький полуголова привів до нього Ганну Кусівну.

Дорошенко ходив, широко ступаючи, по хаті туди й сюди, як завжди, дуже стурбований. Полуголова, ввійшовши з Ганною, звернувся до нього:

— Петре Дорофеєвичу! Оця жінка хоче бачити твою милость. Каже вона: родичка твоїй милості.

— Я не знаю цієї жінки, — промовив Дорошенко, уважно поглянувши на Ганну. Але тоді озвався до неї, запитаючи: — Яка ти мені родичка?

— Я така тобі родичка, як усі наські люди тобі родичі, — сказала Ганна. — Ясновельможний гетьмане! Вислухай мене, я прийшла до твоєї милості за порадою. Поможи мені, бідоласі!

— Я не гетьман, — промовив Дорошенко, — навіть не полковник, жодного уряду не маю. Я просто в’язень у Москві. Чим я тобі допоможу? Я сам бідний. Усі статки-маєтки свої покинув у Чигирині та в Сосниці.

— Я не грошей прийшла прохати, — заплакала Кусівна, — хоч я така вбога, що й хліба шматка не маю на чужій стороні, а прийшла до твоєї милости за порадою. Вислухай мене, пане, дай мені порадоньку, бідній, нещасній сироті, ні до кого мені повернутися, пригорнутися на чужій чужині, тільки до своїх людей.

Та й упала до ніг Дорошенкові, заливаючися слізьми. Із голови в неї спала кіка[49]. Ганна спершу засоромилася, що стала простоволоса, але не зважилася знову надіти на голову огидного, силоміць їй надітого московського вбрання.

І чомусь саме тепер згадав Дорошенко, як перед ним плачучи валялися бідолашні вкраїнці, коли він їх оддавав сотнями в неволю туркам та татарам. Не жаль йому тоді було їх, бо думав він тоді не про окремих людей, а про увесь рідний край, якому він хотів добути волі й незалежности. А тепер йому стало невимовно жаль невідомої жінки, що лежала в нього в ногах.

— Устань, молодице, і розкажи: хто ти та звідки ти?

— З Чернігова, — почала розповідати Ганна.— Козацького роду, по батькові Кусівна. У Петрівку торік віддали мене заміж, владика дозволив повінчати, а мій молодий у той же день пішов у похід; а я ввечері пішла по воду до річки Стрижня; в потайнику мене ухопили, очі й рот зав’язали і приволокли до воєводи, а воєвода зґвалтував мене і відіслав зі своїми людьми у свою вотчину під Москву і там наказав мене ґвалтом повінчати зі своїм чоловіком, а потім, приїхавши сам до Москви, звелів мене привезти, хоче, щоб я жила з тим його чоловіком, з яким мене ґвалтом повінчано, а йому самому стала підложницею.

— А твій першій чоловік живий ще? — запитав Дорошенко.

— Не знаю, ясновельможний пане, чи він ще живий, — відповіла Ганна. — Його зовуть Яцько Молявка-Многопіняжний. Його в похід угнали, а мене вхоплено, — і з тієї пори я про нього не чула.

— Молявка-Многопіняжний! — здивувався Дорошенко. — Я твого чоловіка добре знаю. Він тепер уже сотником у Сосниці. Казав він мені, що в нього жінку вкрадено та й віддано за іншого, казав! Яку ж я тобі, молодице, пораду дам? Іди, молодице, до думного дяка Ларіона Іванова і все йому розкажи, як оте мені повідала. Я ось тобі цидулку напишу до нього.

Він пішов до другої світлиці. Ганна дожидалася стоячи, похиливши голову додолу. Повернувшисс іх кімнати, Дорошенко відддав їй написану цидулку і звернувся до полуголови:

— Накажіть одвести цю жінку до Ларіона Іванова в Приказ. А тобі, молодице, на: от, скільки здолаю, стільки допомагаю.

Він подав їй декілька срібних монет, потім виніс із другого покою чорну шовкову хустку і віддав їй, сказавши, що це їй на голову, щоб не одягати більше московської кіки.

XV

Привели стрільці Ганну Кусівну до думного дяка Ларіона Іванова, що був тоді в Приказі. Це був плечистий чоловік, років сорока, зі здоровим обличчям, із червоним од доброго випивання носом та з маленькою рудо-червоною борідкою. Прочитавши Дорошенкову записку, звелів покликати Ганну.

— Ми з тобою, чепурушко, бачимося вперше, — заговорив він до неї, — а, здається, я тебе вже знаю. Чи не ти та сама, що писано було нам од гетьмана через супліку від полковника Борковського і всіх чернігівських усякого рангу обивателів, на царського воєводу Чоглокова, між іншими його поганими ділами, що він заслав якусь-то жінку чужу в свою вотчину та й повінчано там удруге з його чоловіком?

Ганна розказала йому все, що з нею сталося, так само, як і Дорошенкові.

— Хто тебе знає, — говорив думний дяк, — який у тебе чоловік законний, коли ти з двома вінчалась, і з другим чоловіком тоді, коли перший був живий.