Чернігівка - Костомаров Микола

Українцеві в той час їхати за покликом в Москву уявлялося чимось зловісним, а надто Дорошенкові, бо він, покорившись цареві, так наполегливо домагався, щоб йому дали обіцянку залишити його на батьківщині. І він гірко промовив:

— Хоч би й на смерть кому велено було йти, то й того б попередили. Суди, Боже, пана гетьмана, що не сповістив мене заздалегідь.

Збирався він не довго, хоча Самойлович, посилаючи за ним Домонтовича, і не казав поспішати. 8 березня 1677-го року виїхав Петро Дорошенко навіки з любої України. Тяжкими слізьми плакала його стара мати й мала донька, плакав і брат Андрій, але жінка Петрова була байдужа і, випроводивши чоловіка, не посоромилася сказати:

— Слава тобі, Господи! Повезли від мене мого нелюба.

Через тиждень після того, як поїхав Дорошенко, повернувся до Сосниці Молявка-Многопіняжний із молодою жінкою.

ХIII

Бутрим, новий Молявчин тесть, був колись полковим осавулою при чернігівському полковникові Небабі ще за Богдана Хмельницького; але, пробувши осавулою років зо три, став військовим товаришем і, одібравши маєтність у чернігівському полку, клопотався тільки про те, щоб якомога більше придбати добра. Добре було йому, що чернігівський полк був із тих, що менше зазнавав пустошення в ті неспокійні часи. За двадцять років Бутрим добре таки вже забагатів, захоплюючи займанщини,— тоді цим звичайно збагатились українські земельні власники. Зі свого села, що справді йому належить, пан посилає було своїх підданих, сім’ю або й дві, сідати хутором або слободою, тоді займає собі до цього хутора лісу, сіножаті, лук, поля скільки схоче і скільки буде змога зайняти; іноді, зустрівши тут козака, що ще поперед нього поселився, підпоїть того та й видурить у нього поле за дешеву ціну; а, якщо помітить, що чоловік то не зубатий, то й так відбере і до своєї землі привластить. Так заводилися нові селища. Ото ж і Бутрим розширився таким способом, і на всі свої хутори добув полковницькі листи, затверджені в гетьманській канцелярії. Бутрим жив ладнаючи з усіма чернігівськими полковниками, дарма, що вони часто перемінялись, і новий полковник звичайно був ворогом скинутому. Бутрим з усіма однаково ладнав і приятелював. Та найкраще жив він з Дуниним-Борковським, бо Дунина-Борковського жінка була рідною сестрою Бутримовій жінці. Було в Бутрима чотири дочки: з їх дві вже пішли заміж, третя йшла тепер за сосницького сотника. Про Бутрима сусіди думали, що він дуже мудрий у життєвих справах, та й сам він це думав і любив давати людям поради. Коли Молявко приїхав до нього нареченим дочки, Бутрим натурчав[44] йому голову, що його становище надзвичайне, дивне та всім завидне: дуже швидко з рядовика став він сотником, та ще яким! — не вибраний козаками, а сам гетьман його призначив і доручив йому важливу царську справу — наглядати за Дорошенком. Будуть і в Москві знати про нього. І почав Бутрим розмірковувати: от як би добре було, коли б у Дорошенка говорилося щось недобре про Москву, а це, здається, дійсно можливе; тут би сотник, довідавшися, повідомив гетьману, а гетьман до Москви, — високо б тоді піднявся Молявка. Зять не втерпів і розповів тестю, що вже сталося саме те, чого тесть хотів би. Бутрим дуже похвалив Молявку за його вчинок, радив, проте, зберігати поки цю справу у великій таємниці, але пророкував, що з цього буде багато добра сосницькому сотникові.

Молявчиха була страшенно рада, що її син бере жінку в такій панській сім’ї, в таких багатих та значних людей. "Це, — казала вона, — не якісь там Куси!" А згадавши Кусів, звичайно хрестилася та дякувала Богові, що він визволив її сина від них. Дуже щиро намагалася тоді стара Молявчиха заприятелювати з панею Бутримовою, але та хоч і була з нею привітна, та разом з тим показувала, що вона — вищого коліна і поводилася з Моливчихою згорда. Тоді на Вкраїні була така поведінка, що як хто забагатіє, то вже згорда поглядає на всякого, хто бідніший за нього та гірше живе. Жінки виявляли це ще дужче, ніж чоловіки.

Пишно відсвяткували весілля пана Молявки-Многопіняжного з панною Бутрімівною, за одвічним прадідівскиму звичаєм, зі старостами, дружками, боярами, з усіма обрядами, що збереглися до нашого часу у простолюдинів, але в описувані нами часи дотримувалися і в шляхетних панських будинках.

Люди на весіллі були з родичів сусідніх значних товаришів, що поз’їздилися до Бутримів на їх запросини. У панському дворі не можна було всім поміститися, — через те на якийсь час кількох підданих посполитих примусили перейти до сусідів, а в їхніх хатах поселилися гості. А про те всі піддані були на панському святі: на панському дворі були поставлені столи і за ними шанували народ горілкою та свининою. Гуляли аж три дні, і за цей час багато поїдено годованих кабанів, баранів, курей, гусей, індичок, з ранку й до вечора лунала музика, і в господі, з ранку до вечора гриміла музика, і в будинку і на подвір’ї лунав тупіт танцівників, а ночами на радість гостям і натовпові народу злітали феєрверки. Коли минуло п’ять днів, — гості почали роз’їжджатися; тільки найближчі родичі, що були у весільному персоналі, ті залишалися, аж поки поїде молода. Батько й мати впакували скриньку молодої, а та скринька — то шість великих скринь із посагом: там були жіночі вбори, сукні, кунтуші, плахти, кожушки, сорочки, пошивки, ковдри, завіси, накриття, намиста, срібний посуд, шкатулки з усяким клейнодом, — усе, що тоді звичайно бувало в домашньому багатстві у значних людей. Усьому тому писався реєстр, бо коли дочка помирала бездітницею, тоді посаг повертався її батькам. Бутрим дав дочці й зятеві лист на даровизну — маєток, але той лист так написав, що дочка ставала власником свого маєтку хіба аж тоді, коли батько помре; а за свого життя обачний батько таки залишав собі можливість порядкувати доччиним маєтком, та й саму її з чоловіком не випускати зі своєї волі.

Прийшов той день, коли вже треба було молодим їхати. До ґанку панського будинку під’їхали криті сани. Молоді з Молявчихою вийшли зовсім удягнені на дорогу; батьки нареченої, стоячи з образом, благословляли їх востаннє, а молодята вклонялися їм до землі. Тоді гості, що залишилися у Бутрима, стоячи навколо від’їжджаючих, заспівали тужливу пісню, у якій говорилось, як дочка покидала батька й матір та їхала до чужого далекого краю. Під спів цієї пісні сіли Молявки в сани та рушили в дорогу.

Пишно та бучно в’їздив Молявка-Многопіняжний із молодою жінкою в Сосницю. Перша новина, про яку він дізнався, — Петра Дорошенка повезли до Москви. Згадав він пророкування Бутримове і зрадів: здогадався, що все те зроблено через його донос, і тепер його знають у Москві, він догодив цареві і сподівався, що за те будуть до нього ласкаві гетьман і московський уряд. Але хорунжий, що був замість нього наказним, розказав йому іншу, не таку вже приємну новину.

Ось що сталося в Соснині, поки Молявка їздив женитися. Андрій Дорошенко удвох із сотенним писарем Куликом їздив до гетьмана з доводами проти Рославця й Адамовича.

Цей Кулик вже із самого початку не вподобав Молявки. Перебуваючи разом із Андрієм Дорошенком у Батурині, він дізнався, що гетьман прийняв Андрія надзвичайно ласкаво. Повернувшись до Соснині, він пустив між козаками таку думку, що можна було б упрохати гетьмана дозволити вибрати сотника та й обрати Андрія. А незабаром приїхав до Сосниці генеральний суддя Домонтович по Петра Дорошенка і прилюдно заявив, що до гетьмана надійшов із Москви лист, у якому, на радість Дорошенкам, доручалося гетьманові давати його братам і родичам посади, які він захоче, у війську Запорізькому.

Петра Дорошенка повезли. Сотника Молявки-Многопіняжного не було. Писар, посилаючись на слова генерального судді Домонтовича, став діяти сміливіше і налаштував проти Молявки отамана городового Крука. Народилася в цього отамана дитина, і батько запросив на хрестини чотирьох курінних отаманів із сусідніх сіл. Кулик був кумом. На хрестинах, випивши, збалакалися гості про свого сотника: усім він не подобався; з підлеглими людьми поводився непривітно й згорда; помічали, що любив свою кишеню, а найбільше усім був він гидкий через те, що не козаки його вибрали, як то велося з діда-прадіда, а настановлено його згори, не питаючися, чи хочуть, чи не хочуть його підвладні. Кулик вияснив, що воно через те тільки так сталося, що в Сосниці мав жити Петро Дорошенко, то спочатку треба було разом і помочі йому, і догляду за ним. А тепер Петра Дорошенка в Соснині вже немає, — отже тепер можна прохати гетьмана, щоб дозволив вибрати сотника так, як з діда-прадіда в військові велося: це тепер і гетьману буде до вподоби. Усі згодилися. Писар написав супліку, отамани, що були в Крука, попідписували і обіцяли прихилити до того діла й хорунжого. Але хорунжий обстоював за Молявку: йому здавалося, що настановлений із гетьманської руки сотник сидить так добре на своєму місці, що схитнеться хіба той, хто заміриться зіпхнути його з того місця. Хоча Кулик і не розказав хорунжому про все, що було в Крука, але хорунжий сам про все пронюхав. Коли Молявка повернувся до Сосниці, хорунжий розказав йому, що тут проти нього коїться.

Розлютувався Молявка, скипів, а жінота — мати й жінка — обидві разом почали підмовляти його не попускати своїм ворогам. Сотник, не гаючись, звелів покликати до себе городового отамана й сотенного писаря.

Згорда зустрів він покликаних, однією рукою в бік узявши, другу заклавши за пояс, що ним підперезаний був його кармазиновий жупан; не кивнув головою на їхній низький поклін і так на них гримнув:

— Що це я вам став негожий? Ви збираєтеся проміж себе та радитеся: кого собі сотником іншого обрати? Забули, мабуть, що не ви мене вибирали, а сам ясновельможний гетьман мене над вами настановив без вашого "сирна"? А хіба того не знаєте, що коли проти мене йдете, то все одно, що проти самого гетьмана піднімаєтесь? А ви знаєте, що то є піднятися проти нашого гетьмана? Петро Рославець не вам рівня, — а що з ним сталося? Знаєте ви, скурві сини: маленьку цидулу напишу до ясновельможного, так вас зашлють туди, де й вороння кісток ваших не знайде. Це все ти, Куличе! Твої це хірхулі[45]! А ти, отамане Круку, як посмів ти без мене курінних збирати?

— Пане сотнику! — виправдовувався Крук, — я не збирав.