Чернігівка - Костомаров Микола

Він пішов до свого зятя, до сотника Булавки. Той, довідавшись про те, що Кусівна пішла заміж, та про загадкову мову полковникову, страшенно зрадів. Булавка у всьому тому добачив, що й собі самому можна якоїсь користі запобігти: через свого шваґра і він міг посвоїтися з полковником. Булавка підганяв шваґра швидше йти до воєводи, радив йому, благав його не зачіпати воєводу нічим у цій делікатній справі, не дратувати його, не виявляти перед ним ніякого смутку за втраченою жінкою, а шанобливо попрохати у нього виписку та й подякувати, а тоді з тією випискою іти до архиєпископа.

Молявка пішов до воєводи.

Слуги воєводи не хотіли його пускати, але Молявка звелів доповісти воєводі, що прийшов до нього сосницький сотник і потребує поговорити з воєводою про дуже важливу справу.

Воєвода вийшов та, побачивши Молявку, сердито промовив:

— А чого це ти назвав себе сотником? Я тебе знаю, ти простий козак, а не сотник. Чого тобі треба? Мужик ти нахабний, неввічливий!

— Вашець прошу, — сказав Молявка. — За похід під Чигирин мене піднесено спершу хорунжим сотенним, а потім сотником, і сам ясновельможний наставив мене в Сосницю.

— Ну, то й будь собі сотником, — сказав воєвода, позираючи на нього ще й досі сердито, бо думав, що він прийшов задля прикрих розмов про свою жінку. — Ну, то яке ж у тебе діло до мене, пане сотнику?

— Рач[40] твоя милость, — сказав Молявка, шанобливо поклонившись воєводі, — дати мені випис про те, що, як мені повідав пан полковник, моя жінка в непритомності моїй, повінчалася з якимось чоловіком. Щоб я, маючи таке свідоцтво і відаючи, що жінка моя, будучи зі мною повінчана в законнім малженстві, розірвала закон, і сам би мав право оженитися з іншою.

Побачивши, що Молявка не з докорами приступає, а дуже, шанобливо просить, Чоглоков почав говорити інакше, зласкавився і промовив добродушно:

— Це, братику, можна. Задля приятеля все можна. Дам я тобі випис від попа про те, що жінка твоя охотою повінчалася з моїм чоловіком. Тільки я тобі, приятелю, скажу: то неправда, що вона твоя шлюбна жінка повінчана. Еге, приятелю, це ти помиляєшся. Не жінка вона тобі була. Незаконно дозволив архиєпископ тебе з нею в Петрівку повінчати. Це вона й сама знала і через те, як ти поїхав, зазналася з моїм чоловіком. Вони обоє просили мене, — я й звелів їм їхати в мою вотчину і дозволив там повінчати їх попові. Ось тобі випис. Читай, коли вмієш читати.

Він виніс і дав йому папір. Молявка мовчки прочитав його.

— От бачиш, — говорив далі воєвода, — що твоя жінка зробила. Сам винен, що в незаконний час вигадав вінчатись. А про те — нема чого тобі журитися по ній. Коли вона зараз після вінчання, зоставшися без тебе, не схотіла дожидати тебе, а злигалася з іншим, то й цур їй! Ти, сотнику, пошукай собі іншої, кращої — і роду кращого, і значнішої. Хай Бог помагає на все добре!

Молявка, нічого не сказавши, поклонився воєводі низько та й вийшов із виписом. Йому спало на думку таке: мабуть, Ганна ще попереду злигалася з тим холопом та тільки, щоб покрити те, й захотіла піти заміж за іншого; а коли Молявка пішов у похід, вони змовились і втекли, а тоді в чужому краї й повінчалися.

Архиєпископ Лазар Баранович, старий чоловік років шістдесяти, хворий на гострець[41], хоч і жалівся часто на свої хвороби, а про те був надзвичайно діяльний і в писаннях, і в порядкуванні єпархією і всім доступний. Переселившись у 1672 році до Чернігова з Новгорода-Сіверського, Лазар оселивсь у Борисоглібському монастирі, що сам же він завів чи відновив у самому осередкові міста, недалеко від старовинної церкви св. Спаса. Щодня в нього був призначений час, коли він приймав тих, що до нього приходили у справах. Молявка-Многопіняжний потрапив до нього саме тоді, коли у архієпископа не було нікого, — келійник упустив його. Владика в чорній рясі та в каптурі сидів за столом, на якому лежала купа писаного паперу. Молявка-Многопіняжний поклонився йому до землі, а Лазар, привстаючи, благословив його і втупивши в його свої старечі, але ще не погаслі очі, приготувався слухати. Стоячи перед архиєпископом, Молявка-Многопіняжний розповів докладно, як зникла його жінка і повінчалася з іншим при живому першому чоловікові. Розказуючи, він натякнув, що тут було не без воєводи. Лазар, вислухавши уважно, сказав:

— Чоловіче! Втікай од наклепу. Жахливе те чудовисько, трьохголове та багатоязике, і на кождому язиці дзьоб гострий, пронизливий, як у птаха драпіжного[42] і тим дзьобом довбе душу і того заради від дзьоба такого наклепи називаються.

Але коли Молявка-Могопіняжний розповів, що воєвода говорив зневажливо про архиєпископа і все казав, що архиєпископ зробив

незаконно, дозволивши вінчання в Петрівку, Лазар промовив:

— Невже ж то його діло до цього втручатися? Його робота — місто будувати та царських ратних людей годувати й одягати. Набивав би вже собі кишеню від годування ратних людей, як вони, воєводи, звичайно звикли робити, а коли можна й коли не можна вінчати, до того б не встрявали, бо то вирішувати належить нам, а не їм. Не мають права світські люди до наших справ лізти, бо як у нас мовиться: коли не піп, то і в ризи не сунься! Архиреєве суть божих тайн тлумачі, то ж якщо мирянин зважиться в духовну справу самовільно втручатися, то не тільки від нашого смирення буде неблагословен, але від самого Бога осуд прийме.

Молявка-Многопіняжний показав владиці випис од попа про шлюб його жінки з іншим і прохав видати йому дозвіл одружитися вдруге. Владика, проглянувши випис, сказав:

— Печать церковна є. Так. У свідоцтві повінчана називається Ганна Пилипівна, дочка Куса, а я знаю, що та Ганна Кусівна з тобою повінчана була. Еrgo — від живого чоловіка вдруге заміж пішла. У Євангелії Господь забороняє чоловікові від жінки відлучатися, хіба тільки з причини перелюбства, а прелюбодійство жінки твоєї явне і без сумніву є. Маєш і ти право вступити в інший шлюб, якщо побажаєш. Краще женитися, ніже спокушуватися. Ти воїн, а не інок, що дав обітницю дівства, серед світу живеш і трудно тобі чистоту зберігати, до того ж і молодий ще. Повелимо тобі дати з нашої консисторії свідоцтво на повторний шлюб, а цей випис нам залиши: поставимо, якщо потрібно буде, жону твою перед судом церковним.

За кілька днів після цієї розмови Молявка-Многопіняжний забрав із консисторії свідоцтво на повторний шлюб і показав його матері й Булавці. Обоє страшенно зраділи. Булавка згодився піти старостою до батька й матері небоги пані Борковської.

Спакувалися Молявки та за тиждень і рушили в Сосницю. Випроводжали їх Булавка з жінкою. Молявка-Многопіняжний більше не бачив Кусів та й не думав, що треба їх бачити... Якщо по правді, то ніколи він не кохав Ганни щиро, а хотів оженитися з нею так собі — от як жениться більшість людей, та ще й за красу її дуже вподобав. А тепер він сотник, а Ганна — проста козачка; та й не могла вона, — так йому здавалося, — бути невинною за свій незаконний шлюб із воєводським холопом...

XII

Новий сосницький сотник, приїхавши, оселився в тому будинкові, де жив Стецько Литовчик, попередній сотник, що поїхав у подаровану йому маєтність. Молявка-Многопіняжний відразу з’їздив у рангову сотницьку маєтність і показав себе тамтешньому поспільству як нового пана сотника. Повернувшись до Сосниці, заходився будувати будинок для дожиданого туди Дорошенка на просторому місці, виділеному на те з гетьманського наказу, відібрав через присланого від гетьмана канцеляриста гроші, наймав теслярів, столярів, малярів, критників та всяких майстрів, доглядав за їхньою роботою, а для дочасного життя Дорошенкові найняв двір близенько того двору, де сам жив. Ще Дорошенків будинок і до кінця був не дороблений, а Дорошенко на початку грудня приїхав — спершу, одначе, без сім’ї.

Колишнього чигиринського гетьмана зустрічали сотник із низеньким, тонким, із пташиним носом писарем та хорунжим — товстопиким, опасистим чоловіком із постыйно трохи роззявленим ротом. Сотенна старшина, зустрівши Дорошенка за містом, ішла без шапок пообіч його коляси. Сосничани — міщани, козаки й посполиті — збіглися подивитися на колишнього гетьмана, що ще недавно своїм ім’ям завдавав страху всій лівобережній Україні, що так часто дожидалася його нападу зі своїми союзниками-бусурманами.

Привезли Дорошенка в призначену йому оселю. Дорошенко, впізнавши в сотникові Молявку, приязно брав його за руку, радіючи, що настановили до нього сотником знайому людину. Але тут же спало йому на думку, що цей ввічливий і на вигляд послужливий сотник приставлений, щоб наглядати за ним.

Дорошенко оселився у відведеному йому будинку, де було дві половини: в одній — кухня та комора, в іншій, на протилежному боці через сіни, — дві просторі кімнати. На третій день після того він поїхав до Самойловичу в Батурин. Самойлович прийняв колишнього свого суперника надзвичайно привітно і гостинно: кілька днів підряд бенкетували, пили, веселилися, розважалися музикою, що завів у себе гетьман, дивилися на феєрверки, їздили разом на полювання. Бажаючи показати свою вірність цареві, Дорошенко повідомляв гетьману різні припущення і поради щодо захисту від турецького нападу, який тоді очікувався, і гетьман, передаючи їх до московського уряду, запевняв, що Дорошенко тримає себе, як годиться вірному царському підданому.

Повернувшися від гетьмана, Дорошенко жив у відведеному йому дворі, і кожного дня, як тільки він вставав зі сну, перед ним уже стояв невтомний сотник, доповідав про хід робіт у будівництві двору, питав: чи не потрібно того чи іншого, і виказував особливе задоволення, коли міг прислужитися Дорошенку. Не раз ходив із ним разом Дорошенко дивитися на будівництво. Оглядаючи велике місце, відведене йому при дворі, Дорошенко виявив бажання завести там коли-небудь сад, і сотник наступного дня почав розсаджувати плодові дерева. Будівництво дворових будівель йшла з надзвичайною швидкістю; в перших числах грудня, завдяки щедрості в витратах і безлічі робочих рук, будинок, де повинен був жити сам господар, був уже готовий, поставлені і перший раз протоплені печі, а вісімнадцятого грудня будинок освятили. Будинок складався з чотирьох покоїв, досить великих і світлих, прибрані були вони просто і чисто, як звичайне житло заможного малоросійського господаря: зелені кахельні печі, побілені крейдою з молоком стіни, лавки з полавочниками, столи, застелені килимами, образи на покуті з восковими свічечками перед ними в маленьких свічниках, чотири ліжка, поставлені в задніх кімнатах, висячий умивальник над великим мідним тазом в сінях.