Чернігівка - Костомаров Микола

Ти чув те разом із Ваською. Ти за те не винен. Не крийся, бо чого тобі не за себе, а— за іншого муку терпіти, коли він, цей інший, уже й сам признавсь у всьому.

— Змилосердіться! — промовив переляканий Макарка. — Васька правду сказав про себе, то й я те саме кажу, що й Васька.

— Запиши, Ярмолаю, — сказав дяк і знову звернувся до Васьки. — Тепер скажи: хочеш ти залишити в себе Ганну за жінку, чи нехай її відішлють до першого чоловіка?

— Не хочу! — вимовив зважливо Васька. — Силоміць мене пан оженив, а не своєю волею я із нею женився. Не треба її мені! Хай собі йде, куди хоче.

— Пиши, Ярмолаю! — наказав дяк. — Оце й усе, що нам потрібне було.

Васька впав дякові в ноги, а за ним і Макарка.

— Батечки ріднесенькі! — заплакав Васька. — Згляньтеся на нас, бідних рабів, невільних людей! Наказали ми на государя свого, хоч і по правді все говорили, тільки ми ж будемо в його волі, то він тепер нас закатує! Сховайте, обороніть нас, голубчики, батечки ріднесенькі!

— Добре робиш, що свого государя боїшся, — похвалив того дяк. — Раб повинен боятися свого пана та слухатися його в усьому. Тільки над твоїм государем є ще вищий государ. Чи ти це знаєш?

— Та воно так! — сказав Васька. — Я знаю, що над усіма нашими государями є один над усіх найвищий пан, батюшка — цар, великий государ, і має він над нашими государями таку волю, як вони, государі наші, мають над нами, бідолашними сиротами. Та тільки сам добре знаєш, твоя милость, люди кажуть: до Бога високо, а до царя далеко, а государ наш до нас найближчий. До царя-батюшки нашому холопському рилу приступити не можна, про це й думати нам не годиться, а свій государ, коли захоче, так із нас шкуру й зніме. Чи не можна, батечки рідненькі, умовити нашого государя, щоб нас не мучив, а поки з ласки вашої скажете йому про це, не відпускайте нас до нього, а подержіть десь в іншому місці.

— А, так! — вимовив дяк. — Гаразд! Можна. Ви зостанетеся для допиту при нашому Приказі, поки ми поговоримо з вашим государем. Тим часом поживете у нас у дворах, попрацюєте, а ми вас за те годуватимемо. Левонтію Савичу! — звернувся він до Скворцова. — Ти візьми до себе в двір Ваську, а я візьму Макарку. У мене тепер Ганна, так їй бачитися з Ваською не годиться.

Так вирішили дяки та й позабирали до себе холопів. Архимандрит, слухаючи увесь допит, коли він скінчився, промовив тільки:

— Неабияк добре! Боже благослови!

Минуло після того тижнів зо два. Калітін навмисне затягував справу; бо хотів добре помучити Чоглокова страхом перед тим невідомим, що могло бути з ним. Він і не помилився. Чоглоков, побачивши, що його холопи не повернулися з Приказу, почав турбуватися, і турбота ця щодня зростала. Чуло його серце, що не дурно холопів не відпущено, що на нього самого насуває якась нова хмара; як і всі такі люди, він був страхополох, а дожидати чогось лихого та невідомого, було йому гірше, ніж саме лихо. Нарешті покликано і його до Патріаршого Приказу.

У Приказ зібралися всі — і духовні панотці, і дяки, і піддячі — всі були вже там. Ярмолай із каламарем та з паперами сидів біля вікна за своїм столиком.

Увели Чоглокова.

Тільки Чоглоков поклонився, як годиться, коли вже встає Калітін, підходить благословитися в архімандрита, тоді підступає до Чоглокова та й каже до нього, ворушачи пальцями правої руки:

— Тимофію Васильєв Чоглоков! Як тобі не сором, як тобі не гріх таке виробляти! Бога ти, видно, не боїшся, людей добрих не соромишся! Ви, пани, на царській службі служите, і посилає вас великий государ правди пильнувати, щоб ніде дужі малосилим, а багаті бідним кривди не робили; вам треба царським ім’ям сиріт боронити, а ти, лиходійнику, почав виробляти таке беззаконство, що й згадувати сором! Та ще де! У чужих людей, в малоросійських городах! Як після цього черкаські люди* можуть бути царському величеству вірні і держатимуться Московської держави, коли до них посилатимуться начальниками такі гультяї, беззаконники, розпутники, ґвалтівники, як твоя милость! Скажуть черкаські люди: ми задля оборони єдиної східної православної віри самі пішли своєю волею

під державу до великого государя, а до нас присилають із Москви таких, що із нами гірше від ляха й бусурмена чинять. Мабуть, ти про Бога не думаєш і суду його страшного не боїшся, і не сподіваєшся царського гніву над собою, все на своє багатство надієшся, що здобув неправедним способом. То знай же: буде й на тебе суд! Озвуться вовкові овечі сльози!

Чоглоков ніяк не сподівався такої зустрічі. Кільки хвилин він не міг і слова вимовити на відповідь; збентежившись, він тільки позирав турботно туди й сюди, мов шукаючи, за що б йому вхопитися, захищаючись від такого несподіваного нападу. Калітін, зупинившись на мить, знову почав так само гримати на нього, нахваляючись карами.

Нарешті Чоглоков, схаменувшись, зважився оборонити свою покривджену честь та й промовив:

— Шановний пане дяче Іване Родивоновичу! Я твоїй милості не підвладний і не знаю: з якої речі оце ти вигадав кликати мене сюди та завдавати мені сорому? Я з тобою й говорити не хочу, а подам великому государеві на тебе супліку за безчестя.

— Ти подаси на мене супліку! — вигукнув дяк, а тоді промовив до духовних панотців: — Послухайте, коли ласка, чесні панотці! І ти, Левонтію Савичу! Він ще хоче подавати на нас супліку за безчестя! Молодий ти ще розумом, хоч літами вже, здається, й дійшов. Хіба ж ти не розумієш того, що коли тебе покликано до Патріаршого Приказу, то говорить із тобою тут не дяк, а сам найсвятіший Патріарх через свого дяка.

— Так ото ж і подаю до уваги найсвятішому Патріархові, — вимовив Чоглоков. — Попереду треба сказати, що я таке заробив, щоб ображати, а то ні за що, ні про що накинулися на мене!

— Ач, — скрикнув, зло сміючись, Калітін, — якого плохуту з себе удає! Стривай же, коли так: я тобі зараз покажу, що ти зробив, щоб тебе лаяти.

Він підійшов до дверей, відчинив їх та, кивнувши туди комусь рукою, поступився, а дверима ввійшла Ганна.

— Хто ця жінка? Знаєш ти її? — питав Калітін Чоглокова.

— Знаю, — відказав Чоглоков. — Це мого холопа Васьки жінка.

— Силоміць, через те, що поламано всякий закон божий та людський, стала вона жінкою йому з твого розбійницького заміру. Вона — жінка чернігівському козакові Молявці. Ти це знав, ти на її вінчанні був, сподобалась її жіноча краса твоєму скотячому плотоугодію, ґвалтом зробив ти над нею сороміцьке діло, а тоді звелів повінчати її, чоловікову жінку, зі своїм холопом на те, щоб до себе на ліжко брати. Ось яка це жінка! Соромітник ти поганий, християнином зватися недостойний!

— Це неправда! — противився Чоглоков. — Ця жінка сама своєю волею пішла заміж за мого кріпака. А в Москву я звелів приїхати їй із чоловіком зовсім не за для якогось сороміцького діла, а щоб служила мені. Ви ж кликали того холопа, що повінчаний із нею. Спитайте його при мені.

— Холоп — скрізь холоп, — вимовив Калітін. — Холоп і при государі своєму холоп, і без нього холоп. Чи відповідаєш в усьому за свого холопа?

— Відповідаю, — казав Чоглоков, — що він удвох із цією ось жінкою, приходили до мене і прохали дозволу повінчатися.

— Ніколи цього не було, — промовила Ганна.

Калітін провадив далі:

— А відповідаєш ти за свого холопа в усьому іншому? І в тому, чого сам не знаєш, — відповідаєш ти за свого холопа? Якщо на слідстві й на суді виявиться, що твій холоп винен у чому, — чи відповідаєш ти за свого холопа?

— Ні,— сказав Чоглоков,— хай сам за себе відповідає, коли чим винен.

— І ти за те не відповідаєш за свого холопа?

— Не відповідаю, — повторив Чоглоков.

— Пиши, Ярмолаю, — звернувся дяк до піддячого і знову заговорив до Чоглокова:— Ну, так твій холоп Васька сказав те саме, що й оця жінка: ніколи вони вдвох не прохали тебе, а звелів ти своїм людям ґвалтом ухопити її та повінчати на те, щоб жінку пускано до тебе на блудне діло.

— Коли холоп мій таке каже, він бреше! Холопові не можна вірити, коли він таку нісенітницю на свого государя каже, — промовив Чоглоков, спалахнувши.

— Стривай лиш, не дуже брикай! — сказав йому Калітін. — Можна йому вірити! У нас суд духовний, а не світський: тут і холопове свідчення приймається, бо й холоп такий саме син церкві. Та й у світській справі можна вірити холопові, коли ти вже сказав, що за свого холопа не відповідаєш. Левонтію Савичу! Прочитай лиш йому 54-й артикул Статуту Про холопський суд.

Скворцов прочитав: "Буде відповідач казати, що холоп сам за себе відповідає, то проти позовникової супліки веліти холопові відмовляти і чи правий буде, чи винен — вірити холопові, що почне на суді говорити".

— Це сюди не до речі! — вигукнув Чоглоков. — Це говориться про холопський суд, — от як би в Холопському приказі суд був...

— Чи ти ба, який знавець на законах! — перервав його слова Калітін. — Кажуть же тобі, що тут духовний суд, тут холопські слова й без того приймають.

— Так і судіть собі свої духовні справи!— крикнув сердитим голосом Чоглоков. — 3 якої речі ви мене сюди притягли та й обвинувачуєте, що я дівку зґвалтував? Це до світського суду належить, а не до духовного.

— Брешеш! — промовив Калітін. — Це блудне діло, а всякий блуд карається духовною карою.

— Це ще треба довести, що був блуд, — стояв на своєму Чоглоков. — А ви на мене не доведете.

— Доведено вже, — сказав дяк.

— Ні, не доведено, — сміло сперечався Чоглоков, — і довести не можна, і не ваше це діло. На донос цієї чернігівської жінки та на інші такі саме брехливі доноси від чернігівців уже роблено про мене слідство в тому Приказі, якому я через свою службу був підвладний. І діло вже вирішено, і мене виправдано. А духовного діла за мною ніякого немає. Та справа, що у вас є про цю жінку, що її з двома чоловіками повінчано, та справа до мене зовсім не торкається. Чого це ви на мене напалися? Хто що зробив, а я буду відповідати!

— А ти знаєш, — промовив архімандрит, — найсвятіший патріарх — щирий і повсякчасний оборонець перед царем усім пригніченим та покривдженим,— отаким, як оця жінка. Тебе виправдано, кажеш, у Приказі; але по всіх приказах сидять люди, не янголи, а подобострастні человєци. Через недомисел людський можуть вони помилитися і на неправе сказати, що праве. Над усіма Приказами є один голова — цар.