Чернігівка - Костомаров Микола

А ввійти до царя найсвятішому патріархові завжди вільно.

— І цареві великому государеві, і найсвятішому патріархові кажу я одне: не винен я, все на мене вигадано! — сказав Чоглоков.

Дяк Калітін, показуючи на Ганну, звернувся до Чоглокова:

— Оця жінка може говорити з великим государем і сама своїми вустами розкаже йому про все. Ти скажеш, що де там їй до царя дійти: далеко й високо. Таки й правда: здається, хіба ж таки можна, щоб така проста жінка могла до великого государя, царя всієї Росії доступитись! От же найсвятіший патріарх має таку силу, що через нього вона може доступитися туди, куди і не приснилось би дійти. Таке з нею буде! Кажу тобі це іменем великого государя найсвятішого патріарха; коли самохіть не признаєшся й не покаєшся, як перед Богом, і не подаси супліки, — в ній же треба тобі всі свої провини списати і зі скрухою в серці просити прощення, — а станеш казати, що тебе виправдано і нема чого тобі каятися, — то за таку гордість зазнаєш ти великої прикрости й кари. З ласки своєї піде найсвятіший патріарх до великого государя оборонцем за цю бідолашну жінку, а тоді, коли цар захоче, — і цю жінку поведуть туди, і вона все розкаже великому государеві. Дивися, щоб тобі не було тоді дуже погано. По правді тобі кажуть: не важся з найсвятішим патріархом змагатися! Поміркуй, а тоді приходь до нас та й подай супліку. Може, великий государ найсвятіший патріарх положить на тебе ласку, побачивши твоє щире каяття, і накине на тебе покуту, та на тому й край, і тоді вже він не клопотатиметься за цю жінку. Дається тобі на це від найсвятішого патріарха тиждень. Щоб за цей час ти все рішив.

Чоглоков не міг уже більше нічого казати. Відразу побачив себе в такому надзвичайному становищі, що ніколи й не думав, щоб міг у такому опинитися. Кілька хвилин просто стояв блідий, поволі усвідомлюючи, що слова дяка — мов виголошений смертний вирок.

Калітін озвався до Ганни:

— Бідолашна жінко-чужоземко! Сирото беззахисна! Не журись! Є ще правий суд у царя великого государя. Уся земна гордість і неправда скориться перед ним!

Ганна не зрозуміла слів Калітіна, але чулий голос, яким він говорив, так її вразив, що вона заридала.

Чоглоков низько поклонився і вийшов, страшенно збентежений.

Дяк звелів Ганні йти в двір.

Коли всі порозходилися з Приказу, Калітін залишився з приятелем. Леонтій Скворцов сказав:

— Я напевне довідався: Ларіон Іванов таки видрав у цього живодера половину його вотчини на Пахрі по купчому запису.

— Та й я про це вже знаю, — озвався Калітін. — Лишилася друга половина та ще двір у Москві. Ми поділимося з тобою, як піп із причтом ділиться: мені дві третини, а тобі третину. А гицелю[54] — нічого. Як заробив, так і матиме.

Тимофій Васильович Чоглоков почував себе в дуже скрутному, майже безнадійному становищі. Попереду він хоч і втратив половину пахровського маєтку, так хоч друга половина залишалася. Тепер він був впевнений, що коли, боронь Боже, патріарх піде до царя і розповість про чернігівську жінку, то з царського наказу зроблять над ним таке слідство, що й десятьма пахровськими маєтками не врятуєшся. "І навіщо я, дурень, оддав половину своєї вотчини Ларіонові Іванову?" — став він докоряти себе. Але згодом роздумався. — Ні, однаково, — коли б не віддав, то в Малоросійському Приказі мене втоплено б. Одначе він, Ларіон Іванов, узяв із мене половину вотчини, щоб од лиха мене врятувати. А лихо таки насуває на мене. Піду пораджуся з ним. Коли вже обдер мене, так нехай хоч порадить, як лихові запобігти".

Він пішов у Малоросійський Приказ до Ларіона Іванова.

Вперше його не пущено. Піддячий сказав йому, що в думного дяка тепер важливі справи, то йому ніколи розмовляти з такими, що їх він не кликав до себе у справі. Чоглоков прийшов другого дня. Йому сказано те, що й учора, але після того, як він дав піддячому хабара, його пущено до думного дяка та ще й так, що опинився він із ним на самоті.

— Чого треба? — запитав неласкаво думний дяк, придивляючись уважно до Чоглокова, мов зроду того не бачив.

— Голубчику, батьку рідний! — загомонів благаючи Чоглоков. — Прийшов доброї поради від тебе почути. Порятуй, як знаєш. Я ж тобі половину своєї вотчини віддав, щоб од біди врятуватись. Аж біда та знову на мене насуває.

— Ти, здається, Чоглоков, — вимовив усе ще неприхильно дяк. — Я в тебе вотчину купив на Пахрі та й заплатив тобі готовими грішми, а ти мені купчий запис дав. Так що? Ти щось про цю вотчину?

— Ти, голубчику, добре знаєш, як та чим заплатив ти мені за ту вотчину, — відказав Чоглоков. — Ти ж піднявся врятувати мене від лиха через той донос, що був на мене. За те й вотчину від мене взяв.

— Не пам’ятаю, не чув, нічого не знаю! — вигукнув Ларіон Іванов. — За такі справи ніколи ні з кого не брав. У купчому записові стоїть, що я тобі готовими грішми заплатив.

— Еге, правда, — погодився Чоглоков, здогадавшись у чому сила і з досвіду знаючи, що не треба хабара звати хабарем, а треба вдавати, мов би то була покупка, а не хабар. Ще коли був воєводою, сам так робив.

— Так, так, — говорив він далі, — продав твоїй милості за готові гроші; але ж ти, батечку мій ріднесенький, тоді казав мені, що за ту чернігівську жінку Ганну мені вже нічого не буде, тільки й зосталася духовна справа про її шлюб; так ота одна справа й піде до Патріаршого Приказу, а моя вже тут скінчилася. Я так і думав, аж воно не так сталося.

І розказав йому про все, що було йому в Патріаршому Приказі.

— Цього можна було сподіватися, — сказав думний дяк. — Бо й їм же їсти хочеться, як нам із тобою. А чого ж тобі від мене треба?

— Поради, батьківської поради, добродію мій, — вимовив Чоглоков. — Що мені тут діяти, що робити? Здавшись на слово твоєї милости, я думав, що вже все скінчилося і мене вже не займатимуть.

— Та воно й закінчилося тут, — відповів дяк. — Малі були доводи в доносах на тебе, — через те й не велено йняти віри тим доносам, а щоб ту жінку на духовний суд не посилати, того не казано й тобі не обіцяно. Жінка враз за двома чоловіками, — це не нам розбирати, а найсвятішому патріархові. А ми найсвятішому патріархові наказувати нічого не можемо. Того, як тобі казано, що патріарх обіцяється тій жінці дійти до государя, я не знав і заздалегідь думати про те не міг. Його, найсвятішого, воля, і то правда, що патріархові по всяк час вільно доступитися до царя і клопотатися перед ним за всіх пригнічених та покривджених.

— Як же ти мені порадиш, батечку мій і ласкавцю? — допитувався Чоглоков.

— Поєднайсь якось із дяком Калітіним, хоч би тобі довелося поклонитися й другою половиною твоєї вотчини, — засміявся Ларіон Іванов.

— А мені ж тоді в старці йти? — з жалем запитав Чоглоков.

— У Москві швидше милостиню дадуть, ніж десь у Сибіру, — відказав дяк. — Коли найсвятіший патріарх обвинуватить тебе перед царем, то щоб часом тобі й спини не списали, а потім на Сибір, у неволю не заслали. Та ще, гляди лиш, так буде, що ані в стрільці, ані в козаки, ані в мужики не запишуть, а просто до тюрми закинуть. Як подумаєш про те, що може статися з тобою, так і виходить: невесело по Москві ходити, милостини прохати, а ще гірше на Сибіру десь у тюрмі живому гнити. А в Москві, може, Бог пошле тобі якого доброго боярина, він візьме тебе до себе, а там помалу-малу та й знову вгору виб’єшся. Про те, через що ти зубожів, не знатимуть, а кажемо ж: бідність не порок. Як на мою думку, нема тобі іншого способу — треба з Калітіним поєднатися, хоч би довелось йому й половину вотчини віддати.

Чоглоков зарюмсав, зарепетував.

— Ну, та й баба з тебе! — глузував думний дяк.

— Батечку рідний! — сказав Чоглоков, засоромившись та намагаючись стримати сльози. — А ти подумай, якби тобі так, якби в тебе все відразу забирали.

— Не ручуся — погодився думний дяк, — може, зі мною колись ще й гірше що трапиться. Хіба не бувало: чоловік живе в шані та в багатстві, а розгнівався на нього цар — усе загинуло. Або й так бува: он за блаженної пам’яті царя Олексія Михайловича з божого попусту зчинилася в Москві колотнеча проти боярина Морозова та Траханіотова; які багатирі та могучі люди в нас були, а все за вітром пішло. Наші батьки й діди розумніші за нас були та й вигадали таку приказку: от суми та от тюрми ніхто на Русі не зарікайся. Те саме розумні люди й тепер кажуть. І я не ручуся, не знаю, що зі мною буде і де Бог дасть померти. Так і ти. Згадай, як ти воєводою був у Чернігові, хіба міг тоді думати, що це воєводство так тобі в знаки дасться! Тепер терпи! Чоловік ти, здається, вчений, — про Лазаря й багача читав. Добре було багачеві на цьому світі, та на тому припекло, а вбогому Лазареві дуже тяжко тут було, так там стало гарно.

— Моє останнє добро! — журився Чоглоков.

— Тіло дорожче за одежу, а душа дорожча за тіло, — повчав Ларіон Іванов. — Зможися, молися та кайся в гріхах Богові. Вотчини твоєї жалко, та нема що робити,— доведеться з нею попрощатися. Отака моя порада.

Чоглоков пішов од думного дяка тяжко зажурений. По-всякому міркував Чоглоков. І те, й це спадало йому на думку. "А може, — нехай буде, як Бог дасть? — запитав сам себе, але зараз же сам і відповів. — Неможливо! Піде патріарх до царя клопотатися про Ганну, а цар звелить люто покарати. Мене й хтозна-куди зашлють, а вотчину таки заберуть на великого государя. І туди боляче, і сюди гаряче".

Він пішов до Патріаршого Приказу розпитати, де живе дяк Скворцов: із ним хотів він попереду поговорити, а до Калітіна звертатися боявся: такого він йому залив тоді за шкуру сала. У Приказі йому сказано, що Скворцов уже приїхав до Приказу, а Калітіна ще нема. Він увійшов до Скворцова, поклонився в землю та й став питати, що йому робити та як прихилити до себе Калітіна, що так нахвалявся на нього. Чи не можна якось уласкавити його, щоб він не казав нічого патріархові, не направляв того клопотатися за Ганну в царя. На диво Чоглокову, Скворцов одразу натякнув йому про те, про що казав думний дяк Ларіон Іванов, а саме, щоб віддати Калітіну другу половину пахровської вотчини, ще й розповів, що він та Калітін знають уже, що першу половину віддано в Малоросійському Приказі.

— Адже й ми, патріархові дяки, — говорив Скворцов, — не гірші від царських у Малоросійському Приказі: чим там поклонився, тим і в нас поклонись.