Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
До того ж і релігійні погляди в нього були своєрідні, відмінні від московського стандарту.
Живучи в Києві в знайомих при манастирі, Сковорода . раптом помітив у собі, як він казав, "якийсь рух" і почав збиратися йти назад на Харківщину. Він передчував якусь небезпеку. Його зупиняли, намовляли лишитися ще в Києві, але це не помогло. Пішовши одного разу в Києві на Поділ, він зупинився й відчув сморід трупів. Він зараз же повернувся до манастиря й того ж дня вирушив у дорогу. Ледве він добрався до Охтирки, що забрало близько двох тижнів, як прийшла вістка, що в Києві почалась лютувати пошесть чуми і місто було замкнуте.
Такі відчуття, передбачення чи проникливість у майбутнє, що їх мав Сковорода, дивувало всіх. Недарма про нього ходило багато леґенд. Одного разу він нібито йшов до Білго-роду. По дорозі його нагнав голова міста, що їхав каретою чи фаетоном. Він не раз і раніше запрошував Сковороду до себе.
— Сідайте, Григорію Савичу, — сказав зраділий голова, зупинивши коней.
— Ні, — сказав Сковорода, — я йтиму пішки і, незважаючи на те, що пан голова його дуже просив сісти, Сковорода не погодився, хоч надходила чорна дощова хмара.
— Нічого, — сказав Сковорода, — я вас дожену, не турбуйтеся.
І, справді, пан голова поїхав, але незабаром Сковорода його догнав: в кареті щось поламалось, і візник чи кучер мусив лагодити, зупинившись на дорозі. А коли Сковорода наблизився, пан запитав:
— Як же це так, Григорію Савичу, — був великий дощ, а ви сухий?
— Та це просто, — відповів Сковорода, — коли дощ починався, я скинув свою одежу й поклав у торбу, а як закінчився, я знову надів.
Сковорода завжди мав при собі торбину, в якій була біблія, пара чистої білизни, сопілка, а часом і свитина. У руках він мав ціпок з вирізаною ручкою, що мала вигляд журавля.
Ковалинський, який знав Сковороду протягом 24-ох років, згадує, що якось запросив філософа до себе харківський губернатор Євдокім Щербинін і, поговоривши з ним на інші теми, запитав:
— Пане Сковорода, про що вчить біблія
— Про людське серце, — відповів філософ. — Куховарські книжки вчать, як задовольняти шлунок, мисливські вчать, як пес має давити звіра, модні — як одягатися. А біблія вчить, як ушляхетнювати серце.
Іншим разом інший губернатор запитав Сковороду:
— Чесний чоловіче! Чому не візьмеш собі якогось певного стану?
— Милостивий государю, — відповів Сковорода, — світ подібний до театру: щоб показати в театрі гру з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібністю. Дійова особа в театрі не за здатність ролі, але за вдалу гру глядачами похваляється. Я довго міркував про це і після багатьох іспитів побачив, що не можу представити в театрі світу цього ніякої особи, крім малого, безпечного, осамітненого; я цю ролю обрав, взяв і задоволений.
Губернатор глянув на нього і сказав:
— От розумний чоловік! Він просто щасливий. Менше на світі було б всяких дурниць і незадоволень, якби люди так мислили. Але, друже мій, — мовив далі губернатор, — одвівши його вбік від людей, — може бути, що ти маєш здібності у чому другому, в стані для загалу кориснім, але твої звички, думки, упередження...
— Якби я відчув сьогодні, — перебив його мову Сковорода, — що можу без страху рубати турків, то сьогодні прив'язав би я гусарську шаблю і, одягши ківер, пішов би служити у військо. Праця при вродженім є насолодою. Пес береже череду день і ніч, згідно вродженої любови до цього, і терзає вовка, згідно вродженого нахилу, незважаючи на те, що і сам зазнає небезпеки бути роздертим хижаками. Ні кінь, ні свиня не роблять цього, бо не мають природи до того.
У цій відповіді Сковороди також бачимо глибокий філо софський зміст його мислення .
Пщ кінець життя, незадовго до смерти, на початку серп ня 1794-го року Сковорода вирішив відвідати свого друга М. Ковалинського, який жив у селі Хотетово, за 25 верст від Орла. Минуло 19 років, як Сковорода бачився з Ковалинським. Будучи хворим і немічним від старости (мав уже 72 роки), але почуваючи приязнь і найбільше довір'я до свого друга, він привіз йому свої твори та щоб востаннє побачитися. Три тижні жив там Сковорода, багато людей, почувши про прибуття Сковороди, хотіли побачити цю виняткову людину, поговорити, почути його думок.
Дня 26-го серпня 1794 року філософ вирушив в Україну. Прощаючись, він сказав Ковалинському: "Можливо, я більше не побачу тебе". Ковалинський просив лишитись в нього ще на зиму, але Сковорода відчував близьку смерть і поспішав до рідної землі.
Завітавши на короткий час до манастиря в Курську, щоб
перечекати великі дощі, він вирушив до свого приятеля, дідича Ковалевського, в якого жив навесні цього ж року. Ко-валевський мав маєток в селі Пан-Іванівка, за 40 кілометрів
від Харкова.
Про останні хвилини чи останній день життя Сковороди ходили цілі леґенди. Одну з них, яку дехто заперечує, розповів Ізмаїл Срезневський (проф. Харківського університету), який навіть написав оповідання з життя Сковороди, що звалось "Майоре, майоре!", в якому виклав, ту леґенду. Він писав: "... Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусі* дів повеселитись, і погуляти. Мали на увазі також послухати Сковороду... За обідом Сковорода був надзвичайно веселий і балакучий, навіть жартував^ оповідав про своє минуле* про свої мандрівки, досвід. Зачаровані його красномовством, всі потім повставали з-за обіду. Сковорода щез... Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав садовину й роздавав її хлопчикам, що працювали в садку. Надвечір сам господар пішов шукати Сковороду і застав його під гіллястою липою. Уже заходило сонце, останні його проміння про-оивались крізь гущу листя. З лопатою в руці Сковорода ко* пав собі яму — вузьку, довгу яму.
Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий? — запитав господар, підійшовши до старого.
— Пора, друже, закінчити мандрівку, — відповів Сково-
рода, — і так уже волосся злетіло з Ьідної голови від мордування, пора заспокоїтися.
— І, Орате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!
— Іду! Але прохатиму спершу, мій добродію, хай тут буде моя остання могила, — пішли до хати.
Сковорода не довго у ній лишився. Він.пішов у свЭю кімнату, перемінив Оілизну, помолився Бору і, поклавши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, склавши руки навхрест. Сковорода не виходив. Другого дня до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився зайти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний, закостенілий. Це було. 9-го листопада, за новим стилем, 1794-го року.
Дослідники бачуть в цьому описі дещо неправдиве, зокрема те, що Сковорода поклав під голову свої твори, оскільки зідомо, що свої писання він лишив Ковалинському в селі Хо-тетово.
Поховали Сковороду у маєтку його приятеля-дідича Ко-
вже за наших
бажання
вороди, написали: "Світ мене ловив, але не впіймав". Справді, його в житті не спокусили ні багатства, ні розкоші, гіі пропо-
23
новані добрі посади.
* * *
Протягом свого життя Григорій Сковорода написав багато проповідей, діялогів, трактатів, притч, віршів, кілька віршів переклав з інших мов. Бібліографія його творів та всього написаного про нього сягає півтори тисячі назов. Крім збірок віршів "Сад божественних пісень" та "Харківських байок", Сковорода написав 17 прозових творів, як не рахувати ще окремих віршів та перекладів. Збереглося також близько 100 листів, які писали різні люди до нього, та кілька листів, що їх писав сам Сковорода, переважно до свого улюбленого учня й послідовника Михайла Ковалинського.
До речі, ще й досі не устійнений напис прізвища згаданого йог.о колишнього учня. Перший дослідник, академік Дмитро Багалій, писав прізвище через "и" — Ковалинський, пізніші дослідники в академічних виданнях "Наукової думки" писали через "і" — Ковалгнський, а в недавньому виданні тієї ж "Наукової думки" дослідник життя Сковороди Леонід Махновець друкує прізвище з "е" — Коваленський, мотивуючи тим, що, воно, мовляв, походить від прізвища чи назви Коваленко. А в найновішому виданні "Григорій Сковорода" Ф. Поліщука знову читаємо прізвище з літерою "и" — Ковалинський. 'ч
До творів, які Гр. Сковорода написав, але не збереглися,
належить ще й його "Теорія піїтики", яку він написав ще, правдоподібно, в 1751-му році, викладаючи в Переяславському колеґіюмі.
Через те, що твори Сковороди були спрямовані проти фарисейства, фальшу, гонитви за наживою, гноблення людини людиною, що часто він бачив і серед церковного проводу, насадженого чи присланого часто з Росії, за те, що він кликав до волі, їх довгі роки не друкували, але вони ходили у рукописах чи списках з рук до рук. Лише після смерти Сковороди (1794) його твір "Наркісс" був надрукований у 1798 році, а в 1861-му вийшли його вибрані твори.
Перше наукове видання нашого філософа появилося заходами проф. Дмитра Багалія у 1894-му році, коли відзначали 100-ліття з дня смерти. Але й це видання не охоплювало всіх творів Сковороди. Трохи повніше видання вийшло у 1912-му році, а найповніше вийшло в двох томах за редакцією проф. О.І. Білецького в Видавництві Академії Наук УРСР в 1961-му році, куди увійшли всі його трактати, діялоги, притчі, проповіді, філософські праці, переклади та листування. У 1972 році у В-ві "Дніпро" вийшло нове 2-томне видання.
Твори Сковороди цінні для нас не тільки критикою тоді-
24
шньої дійсности, а й своєю літературною стороною: це не сухі трактати чи діялоги, а живі розмови з безліччю порівнянь, метафор, алеґорій, написані різними жанрами, а до того він вніс багато нового в будову віршів, з силабічних віршів він перейшов на силаботонічну форму, що є новаторством для поезії.
Аналізуючи твори Сковороди, дослідники переконуються, що наш філософ-гуманіст випередив своїх сучасників на два століття, що він був духовим батьком, творцем українського відродження, до того ж в найтяжчу добу нашої історії. Тому він не міг миритися з мертвеччиною, застоєм, лицемірством, що його ще більше принесла дійсність після руйнування Січі. Сковорода знав про Коліївщину, чув про Максима Залізняка, згадував у одній з пісень "Саду божественних пісень" і про Богдана Хмельницького, що намагався визволити Україну з-під окупантів.
Уже в одній з перших своїх праць, що стала складовою частиною твору "Діялог, ім'я йому — потоп зміїн", він пише: "Світ спить, простягнувшися, глибоким, непробудним сном} а наставники, що пасуть Воїна Божого, не тільки не пробуджують його, а ще й до сну заколисують.: Спи, не бійся, місце без-печне, чого лякатися".
