Люди Великого Серця - Чуб Дмитро
Цей вислів, безперечно, актуальний і сьогодні.
Наприкінці 1744-го року цариця Єлисавета вирушила до Києва, взявши з собою понад 200 осіб почету, куди входила й частина царського хору —— ЗО осіб. Разом з усіма тоді повернувся до Києва й Сковорода, діставши звання "придворного у ставника".
Сковорода знову взявся до навчання в Київській академії, слухав другий курс філософії, яку викладав префект Мих. Козачинський.
Але наприкінці 1745-го року Сковороді трапилась нагода побути закордоном. Саме тоді їхав до міста Токая в Угорщину генерал-майор Федір Вишневський. Його завданням було на арендованій царською владою угорській землі вирощувати виноград й виробляти відоме токайське вино для Росії, а в першу чергу, певно, для царського двору. Тому туди вирушили дві підводи, запряжені кіньми, і понад ЗО робітників. їм платили по 25 карбованців на рік, а генерал діставав 2300 карбованців. Разом з ними за контрактом на 5 років виїхав і Григорій Сковорода на посаду півчого-уставника. Там мали організувати російську церкву, і він нібито мав там виконувати певні обв'язки чи то керувати хором, чи щось інше при церкві. Але, як пише сучасний дослідник і літературознавець Леонід Махновець, Сковорода нічого того там не робив, а, з доброго серця генерала Вишневського та з його матеріальною допомогою, побував у Будапешті, Братіславі, Відні і в Італії (Венеції та Флоренції), університеті в Галле (Німеччина), як свідчить і біограф Сковороди, учень Ковалинський та інші джерела. Будучи закордоном, Сковорода познайомився з науковими здобутками того часу та з видатними людьми. Відомо, що він тоді захопився творчістю французького філософа Жан Жака Руссо.
Пробувши місяць у дорозі, Сковорода повертається до Києва 10-го жовтня 1750-го року, а незабаром вирушає до Переяслава, на запрошення єпископа Н. Сребницького, читати лекції піїтики в тамтешному колеґіюмі. Тому він написав для викладів підручник, що звався "Разсужденіе о поезій и руководство к исскусству оной". Але єпископові не сподобалися модерні погляди, висловлені в підручникові, і він після сутички з Сковородою, за ухвалою консисторського суду звільняє його. На претензії єпископа Сковорода нібито відповів: "Одно діло пастирський жезл*, а друге — паличка музики".
* Жезл — патериця (Д.Н.)
Цю відповідь єпископ прийняв за велику образу.
У 1751-му році Сковорода знову повертається до своїх студій в Академії, слухає лекції у прикінцевій богословській клясі, де викладав ієромонах і драматург Георгій Кониський. Разом з Сковородою навчався і майбутній київський митрополит Семен Миславський, який був в науці значно слабшим від Сковороди, відставав від нього. Навчання Сковороди тривало і в 1752-53-му роках, але навесні 1753-го року на рекомендацію митрополита Т. Щербацького, Сковорода вирушає до багатого дідича Степана Томари, до села Каврай, за 36 кілометрів від Переяслава, вчити семирічного сина Василя.
Степан Томара мав тисячі кріпаків, йому належало аж десять сіл. Характером він був дуже крутий. Досить сказати, що, як бачимо з спогадів учня й біографа Сковороди, М. Ко-валинського, цей поміщик протягом року ніколи ні разу не озвався до вчителя свого сина. Не кращою була і дружина Томари, онука Василя Кочубея, почувши від слуг, що Сковорода сказав до свого учня "Ти розумієш, як свиняча голова", намоглась, щоб Томара звільнив учителя. Опинившися без праці, Сковорода живе в Переяславі у свого приятеля-сотника у 1754-му році.
У 1754-му році з Переяслава їхав до Москви проповідник Вол. Каліграф, і Сковорода поїхав з ним. Під Москвою в одному манастирі він зустрівся з "многовченим" земляком архимандритом Кирилом (Лящевським). Побувши там 2-3 місяці, Сковорода перечитав низку книжок грецькою мовою, знайшовши в них багато цікавого.
Та ледве в 1755-му році наш філософ повернувся до Переяслава, як його вже чекало запрошення вчити далі Василя Томару. Сковорода неохоче взявся знову за ту працю. Проте самого свого учня Василя він любив і навіть пізніше присвятив йому один свій вірш. Тепер батько учня був уже людяніший до Сковороди, і це спричинилося до того, що він пропрацював там ще 5 років. У вільний час Сковорода відвідував селян, розмовляв з ними, повчав їх. Там же Сковорода написав кілька пісень, що входять до збірника "Сад божественних пісень", зокрема написав пісню 10-ту ("Всякому городу нрав і права"). Ця пісня — сатира характерна для його сатирично-викривальної творчости. Тим то і Котляревський використав її у своєму творі "Наталка Полтавка".
Як довідуємося з листів М. Ковалинського, учень Сковороди Василь Томара після закінчення навчання в Кавраї потрапив у військо і дослужився до чину генерал-майора. А Сковорода у 1759-му році помандрував до Харкова, на запрошення єпископа білгородського Іоасафа Миткевича, якому підлягала Харківська парафія і який прихильно ставився до
Сковороди й цінив його творчість. Тож Сковорода почав викладати піїтику в Харківському колеґіюмі, де в його клясі піїтики навчалось 39 учнів віком від 12 до 22-ох років.
Як стверджують дослідник Л. Махновець та біограф М. Ковалинський, Сковорода відразу привернув до себе увагу: "Чудовий образ його думок, вчення, життя, —— згадує Ковалинський, — скоро привабили увагу до нього всього тамтешнього громадянства. Вдягався він пристійно, але просто; їв раз на день, лише зеленину, молочні страви та садовину; спав лише чотири години, вставав рано й часто ходив за лисго на чисте повітря, шукаючи самотности й спокою".
Сковорода в Харківському колеґіюмі попрацював спершу два роки. Серед учнів він уподобав Мих. Ковалинського.
За порадою єпископа Миткевича, ігумен Гервасій почав намовляти Сковороду прийняти чернечий стан. Але він, що був там єдиною світською особою, не забажав. Зрештою, коли Гервасій набрид йому з цією пропозицією, Сковорода одного дня підійшов до нього і сказав: "Прошу вашого високопрепо-добія на путь мені благословення". Діставши, його, він пішов геть. Жив в околицях Харкова та Білгороду у своїх знайомих та приятелів, зокрема в селі Стариця, Бабаях, часом серед лісів біля пасіки, де писав нові твори.
Пізніше єпископ Миткевич знов упросив Сковороду взятися за викладання в колеґіюмі. Освіта, начитаність і уміння викладати захоплювали слухачів. Приятельські взаємини поміж Сковородою та Ковалинським міцнішали. Скоро вони стали друзями. Ковалинський помітив, що за улюблених античних письменників його вчитель мав Плутарха, ЦіЦерона, Горація, Оріґена, Лукіяна, а основною книгою для нього була біблія. Сковорода його часто повчав:
— Глянь на людину й пізнай її, — казав він, — на кого вона подібна? Господь у плоті. Подібна вона до доброго і повного колоса. Розміркуй же: не стебло з галуззям є колос, не солома його, не полова, не зовнішня шкірка, що вдягає зерно, не тіло самого зерна, а колос є сама сила, що утворює і стебло, і солому, і тіло зерна... що в нгм заховане невидимо. ..
Помітивши, що в Ковалинського є страх перед смертю і що він боїться мертвяків, Сковорода пропонував йому поважні читання, які руйнують ті жахливі думки. Він часто вів з Ковалинським розмови про початок і розпад істот... кажучи, що життя подібне до вінця або кола: початок і кінець в одній точці знаходиться. Від зерна колос у зерно обертається, від сім'я в сім'я яблуня заховується. Ми не вмираємо, — казав Сковорода, — але змінюємося від смерти в життя, від тління в нетління. І вчитель вів свого учня-приятеля на прогулянку, непомітно заводив на цвинтар, між могили, доводячи, що нема чого боятися. Іноді Сковорода брав флейтраверс (флейту) і грав щось благодушне або співав, залишаючи Ковалинсько-го самого. Умів Сковорода грати й на бандурі та на сопілці.
У 1764-му році Ковалинський їхав до Києва, а Сковорода був йому за провідника, оповідаючи історію міста. За два місяці вони повернулися назад.
Тим часом помер прихильний для Сковороди й чесний білгородський єпископ Миткевич, що керував Харківським колеґіюмом. На його місце призначили Симеона Миславсько-го, який до Сковороди, з яким він колись навчався в Київській академії, ставився вороже. В цей час (з 1762-го року) на троні була вже цариця Катерина друга, яка вимагала суворої дисципліни, а Миславський виявився ретельним виконавцем її наказів. Він наказав наглядати за викладачами колеґіюму й не дозволяти жодних відступів від підручників. Не сподобалися Миславському демократичні погляди Сковороди, його трактування релігійних канонів. Спершу він навіть забороняв учням розмовляти з Сковородою, а пізніше звільнив його з праці. Сковорода останнім часом викладав також грецьку мову, добронравіє та синтаксу.
Опинившися без праці, Сковорода знову мандрує по Україні, побував навіть на Пiвнiчнoмv Кавказі, в Таганрозі, де працював брат Ковалинського. Йому люди часто пропонували гроші, але він їх не брав, а коли брав, то віддавав тим, хі'о їх потребував, тобто бідним людям. Його освіта, обізнаність, його проникливість у принципи й закони життя, його чесність і принциповість — створюють йому щораз більшу популярність і викликають увагу в усіх колах народу. Його часто запрошують не тільки прості люди, а видатні особи: голови міст, пани, духівництво.
Тим часом Сковорода бачив серед людей, зокрема серед панів та служителів церкви і таких, що не служать прикладом, а ведуть розпутне життя, нечесне, дбаючи лише про власні інтереси. Щодо духівництва, то ці від'ємні впливи принесла російська церква, що запанувала в Україні. Наша церква поволі русифікувалась, перебираючи накинені московські традиції. Тим то, коли Сковороді пропонували йти в ченці, то він відповідав: "Хіба ви хочете, щоб я помножив кількість фарисеїв? їжте сито, пийте солодко, вдягайтесь м'яко і монашествуйте".
У 1770-му році Сковорода знову відвідав Київ. Відвідав там знайомих, приятелів, три місяці жив у Троїцькому манас-тирі. Ченці Києво-Печерської Лаври намовляли його також вступити до манастиря, кажучи: "Ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі", а він відповідав: "Ах преподобні! Я не хочу побільшу вати собою стовпотворіння, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божім".
Проте Сковорода був глибоко релігійною людиною, але не міг зносити тих змін, того фальшу, що їх принесла в Україну тодішня Москва.
