Графство укрів "Фарана" - Східняк Марко

Так от ти збери віче і розкажи про ситуацію в окрузі. Щоб люди не відчували себе кинутими напризволяще. Та ось акт про передачу держмайна, як того вимагає Військова канцелярія. Підпиши.

– Що таке т.в.о?

– Той, що поки що робить на посаді.

– Так Грицю, ми зараз сідаємо на коней і їдемо оглядати всі сорок три… як їх там?

– Об'єкти. Ах ти … губернатор!..

На наступний день прийшла естафета з Січи. Гордієнко вимагав негайно відходити на південь, бо Всеволод з козаками Атлантидного куреня може сприйняти їх як останніх і найзапеклих поборників бажання не віддавати січові вольності під графство.

– Я Всеволода не повідомляв, що ти біля Сальтивки ганяєш бандитів,– писав Гордієнко, – а зараз, через Батурин, він може й не встигнути отримати повідомлення, бо у полі, у відриві. Порубаєте ви з Сиваченком один одного де-небудь присмерком, вік собі не прощу.

Через три години примчали дальні східні дозори і повідомили, що на Салтівку пре валка з навантажених возів, кінних запорожців, озброєних поселян та жінки з дітьми на возах.

– Ну, паланкові всі у зборі, – сказав Боривітер. – Голому зібратись – тільки підперезатися. – Бувай, Тиміше. Май на увазі, нас тут вже давненько не було, ти сам справлявся. Потім лунко скомандував:

– Ге-ей, на коні! На Січ.

Граф їхав на своїй бідарці, яку Тимко здаля прийняв за ту, мемельську, а потім мало не розсміявся: "Треба ж, який збіг!". Але ця дурниця якось вже привабила його до графа.

Всеволод їхав в оточенні спецназу (два десятки), який відвіз золото у Буенос-Айрес, екіпажу матросів, посаджених на коні, та півсотні охорони. Авангардом йшли козаки Сиваченка. Матроси, всупереч приказці, не сиділи на конях, як собака на заборі, були як влиті. Бо життя їх погойдало та наділило самими несподіваними навичками. Не кавалеристів лишили берегти "Апостола" та ремонтувати потроху після трансокеанічного переходу та рейсу у Буенос-Айрес.

Тобто коли за наказом Костя козаки — уродженці Атлантиди йшли на безумовну підтримку П'яста, що засів біля Чар-бухти, на хуторах перед Батурином натрапили на практично неозброєних, але рішучих прихильників графа. Відвернувши від столиці, одна сотня під орудою курінного пішла до затоки, інші під керівництвом Військового писаря пішли на столицю, де воєнно-політична ситуація була заплутана до неможливості. Як не заморочений читач перипетіями заколоту, автор все ж має надію, що у подальшому стане трохи ясніше.

Коли сотня Сиваченка на чолі з графом вже йшла з поселянами з Атлантиди, матросами Ореста, і т.п. від Чар-бухти на Батурин, до них приєднались "хуторяни", що йшли напересіч.

Тоді, спецназ, що давненько вернувся з "Фомою" у Чар-бухту, швиденько передивився всіх, хто був натовпом переселенців, що збиралися бути вірними державі, і раніше були на хуторах поперек дороги Атлантичному куреню, а зараз вимагали, щоб їх приєднали до сил порядку.

– Серед усіх, це найбільш наші люди, – згодився граф.

Вияснивши, хто там був, обрали та озброїли сотню піхоти, яка спочатку чвалала по прерії до близького Батурина, а зараз, коли звільнились орендовані вози, привізши реманент у попередню паланку, сиділа на них. Бідаки, природня основа всякого заколоту, в більший своїй частині були розвезені по пампі, у Батурині стояла сотня з куреня Сиваченка. Життя налагоджувалось.

Наближаючись до Сальтивки, граф думав про немирний, кривавий початок нової держави. Люди, який він набрав у Мемелі, не корились, а готові були криваве захищати кожен свій підхід до подій у майбутньому графстві. Чому ж у Атлантиді цього не було? Ну нехай він там краще дібрав людей, але ж підбирав не по критерію особистої відданості, а по непитущої суті, хазяйновитості та явної українськості. У напівдрімоті з'явилось лице Єлизавети. І свідомість пронизало ясне розуміння того, що ще вона, ведучи повсякденну боротьбу, шукаючи рішення, гасила соціальне невдоволення у князівстві ще в зародку. А він був, багато в чому, декоративною фігурою. Може трошки не так, але, щоб гарно роздивитись щось, варто його перебільшити.

– Забирати її сюди не можна, діти ще не жонаті, щоб ставати до влади, то прийдеться самому тут діяти, – зробив подумки висновок Всеволод.

Розібравшись у ситуації в Сальтівський окрузі, Всеволод негайно таки назначив Хмельченко губернатором, передав йому всіх переселенців, що доїхали до цієї, крайньої північно-західної округи, під начало і заснув у кутку губернаторського дому довгим, півторадобовим сном. Був ще три дні, але відсипався та відлежувався, ні у що не втручаючись.

Тиміш нарешті зібрав об'єднане віче, поговорив про загальний устрій. Потім були безкінечні консультації. Основними питаючими були грошовиті дядьки з Атлантиди, які добрались сюди, бо їм сказали, що у дальній, Сальтівський окрузі найкращі землі. Покружлявши біля Сальтивки і пом'явши сотні грудочок, хазяї вирішили, що таки правда, відмінний ґрунт. То допитувались, що де і що там і який старий січовик чи сеньйор це продає. Хмельченко, який скопіював і визубрив напам'ять карту Гриця, який під час кавалерійського рейсу побачив на власні очі багато зимівників, який уважно слухав, що казали командири загонів, консультував якісно. То скоро люди поїхали торгуватись. Тиміш роздавав їм легеньке прикриття з кіннотників.

Приватних осель у самій Сальтивці продавалось трохи, піп, що вчора присягнув напівсонному графові, зрозумів, що влада перемінилась і утвердилась, вдарив зранку у дзвони до заутрені, які почув, від'їжджаючи з основним військом, граф. Пошкодувавши, що не буде на службі, граф здаля побачив, як люди захрестились та потягнулись до невеличкої, недобудованої церкви.

Губернатор, ще коли інспектував ці "об'єкти", то побачив, що вони здебільшого недобудовані і не забув сказати це графові.

– Та Січ тут була півтора роки. У інших округах ще гірше, – пояснив Всеволод. – Вже не кажу про Батурин. Але знайдемо кошти, будемо добудовувати. Ти поки подивись, щоб зимівники не розкудовчили.

Але саме там був повний порядок. Люди з герцогства викупили хутори за такі ціни, що Тиміш ніколи б не потягнув. То він тихо радувався, що виявив виключну реакцію. Через покупців, що мотались по пампі у пошуках кращого варіанту, Ярина передала, що всі живі–здорові, посіви добряче підтягнулися, худоба – не дуже, важко, далі нікуди, бо двоє робітниць на великих строках.

3

Побачивши, що довкола все тихо, Тиміш поступово відпустив з ополчення додому всіх хазяїв зимівників, а потім і тих, у кого жінки ждали поповнення. Із своїми двома робітниками відправив двох кобил, його навар в цій війні з бандитами. Коні під робітниками теж вже були їхніми. То на хуторі було майже достатньо кінської сили. Тих ремісників, що були без даху над головою, він поселив у величеньких казармах-курені, де відвів лише кут для півсотні кінноти.

Потім, назначивши віце–губернатором Хаїма Райцина, який здається, єдиний на всю округу, серед пристойних кандидатів, не мав посівів і не збирався приймати участі у жнивах, Тимко повернувся на зимівник.

Місяць забарився на вранішньому небі. Наче хотів ополоснути заспане лице у росистій траві пампи і повернутись до вічного танку світил і планет ночі. Впала холодна рясна роса. Навіть високоногий гнідий фризець був мокрий так, що після високотрав'я з чобіт Тиміша сипались краплі та й до колін замокли шаровари. Два його супутники на витривалих, але низькорослих конях, здається оросились від чобіт до плечей. Якби не підперсник, то їх кульбаки з'їхали б на круп. Біля хутора у сірій рані замаячили пси. Підрослі вовкодави здається не звикли кликати на допомогу, бо напали, гавкнувши лише пару разів. Звівшись на дибки, фризець вдарив копитом собаку. Той, коротко виснувши, відлетів. Галопом домчавши до панського будинку, осадивши жеребця, Тиміш, мало не вибиваючи шибки, застукав нагаєм у вікно спальні та, врізавши ним з усього замаху чергового захисника–нападника, гримнув на весь хутір:

– Зовсім здичавіли. Таких звірюк без прив'язі тримаєте.

Ярина, вискочивши через пару хвилин, накричала на собак. Ті одразу вляглися, і тільки сторожкі вуха показували, що вони дрімають, а не сплять.

Під'їхали супутники, що завбачливо зупинилися, ледве засіріли пси.

– Ніччю люди тут не бродять, – сказала хазяйка, – зате вчора ізвечора і до зорі вовки були, трьох застрелили та трьох собаки заїли. То вже пси щось розпустились.

– Як пшеничка?

– Може днів зо три-чотири хай перестоїть?

– Ось і добре, А я якраз вовкам каральну експедицію влаштую.

Яся статурою йому не сподобалася. Худа, одні жили і вогні святого Ельма в очах. Після пломенистих постільних сцен, які потішили і здивували Тимка, вона сказала:

– Я не від роботи звелась. Просто я у найгарячому жіночому часі. Не лишай мене одну. Забирай в округу, кажеш же, що там і приміщення для тебе є.

– Добре, тільки народ там буде нам кланятися. Зарані звикай і задирай повище носа, ясновельможна пані губернаторка.

– Та ну тебе. І дворянин, і губернатор. Збожеволіти можна.

Жінки двох робітників, залишених їм у охороні округу, пред'явили йому претензії. Тиміш перемовчав все, ну не казати ж жінкам, яких він поважав, що їх благовірним сподобалась військова служба і навіть заради прекрасних очей своїх половин, вони не хочуть їхати горбатитись на хутір. Незважаючи на всі вмовляння Хмельниченкових, жінки вояків згодились поїхати тільки місяці на півтора після обжинків до чоловіків у Сальтівку, лишивши обидві дочки-дівчинки на хуторі.

– Може ж зведеться якось в обох сім'ях до одного знаменника, – переживав губернатор, виказуючи свої, феноменальні для ескадри знання математики. – Вони ж не байдужі один до одного.

А два молодих парубки, Карпо Капуста і Лаврін Скидан яких вдалось найняти аж у Батурині, виявилися цілком роботящі.

4

1714. Звернемось ще до одного першоджерела історії країни. Коли флот Атлантиди вернувся з Луїзіани у порт приписки, то на пірсі і біля нього вже ждали. Міцно зв'язані по двійко, з спеціально зробленими путами на ногах, лошати, теляти, ягняти, козеняти і кізоньки силувались звільнитись, пручались, мекали, бекали. Від цієї какофонії Орест втік на гуту до брата Данила, де зайнявся виготовленням звичайних віконних шибок. Монотонна робота, знайома з дитинства, заспокоїла княжича і коли йому доповіли, що все загружено і можна відправлятися, він у доброму гуморі вернувся до ескадри.

Звичайно, все не помістилося на шхунах, то товар, ці крикливі паничі, їхали на шхунах, а хазяї – на чайках за ними.