Графство укрів "Фарана" - Східняк Марко

Приходиться спиратись лише на Правобережжя, Волинь і Галичину.

– Ну і чим же ми візьмемо?

– Чистотою побуту.

– Ну і фактор! Це як? Піп уже не приймає сповіді, якщо служка знайшов у волоссях прихожанки вошей, не хрестить дітей, не вінчає, якщо від людей тхне несвіжістю. Це ж обскурантизм, неприпустиме нав'язування людям не питомої для них поведінки. І в школах дуріють, і всі писарчуки. А ця вакцинація проти віспи. Католицькі попи взагалі кажуть, що ромашка–слід від щеплення на плечі – то знак сатани.

– Юрко! Яка остання епідемія була у пампі?

– Холера, Всеволоде Володимировичу.

– Як ти оцінюєш смертність від неї?

– Серед Індіанців Парагваю – два з п'яти захворівших, у іспанців один з п'яти.

– А у нас – жодного. Пили у госпіталі таку собі солонувату водичку. У нас смертність дітей до трьох років у вісім раз менша, ніж у сусідів. Так що ми малюємо собі перспективу саме твоєю істеричною стерильністю.

– Знаєш, чого більше всього я боюсь у демографічної війни на виживання, – тоном, ніби він змінює тему бесіди, риторично запитав граф. І негайно відповів – добробуту у країні.

– Ну дійсний добробут для Фарани – скоріше мета, ніж поточний стан. От у Атлантиди … Але чому…

– Бо жінка, що впевнена у здоров'ї своїх дітей, народить трійко і вирішить, що цього більш ніж достатньо, щоб хтось та стояв біля її смертного ложа, навіть якщо це буде нескоро. А для нас така фертильність – курям на сміх. Що робити?

– Треба заставити її народжувати далі. Ну… перебити дітей у війні.

– Спасибі за блискучі методи. Нам що потрібно, діти, як демографічний ресурс, чи процес їх народження?

– Всеволоде Володимировичу! Я наче зрозумів, куди ви хилите.

– Ну кажи!

– Ви мене відправляєте в Атлантиду, щоб я масово вербував молодь емігрувати у Фарану. А наші мамці, побачивши, що із шести дітей сусідки п'ятеро заїхало світ за очі, не будуть зупинятися і будуть запрошувати та запрошувати лелек.

– Ну ось, ти вже готовий міністр закордонних справ. Чуєш несказане.

– Ну Государ…

– Та шо?

– Хіба Лідія Михайлівна поганий працівник?

– Надто хороший. Ану дипломат, що роблять з блискучими керівниками?

– Вішають?

– Це один з двох самих ходових варіантів. Другий – підвищують. І те, і те – вверх. Я сам явно не тягну як слід державний віз, герцогиня Уляна – поміч, але малувато. Тому буде кума єдиним заступником Головою ради міністрів і міністром ЗС. З охотки потягне. Завтра обнародують указ. Як трохи пристане – відізву тебе з Гольфстріму. Зарані думай про підміну. І ще. Якщо відчую, що для Ковалівни підвищення не буде завтра новиною, я тобі пику начищу. Ти ще курча. Я тебе сантиметрів на тридцять вище і на півсотні кілограмів важче.

– Тю, краще б не казали. Може у неї інтуїція неймовірна чи в спецслужбі свої інформатори є. Зуміла ж здобути у Сальвадорі доповідь їхньому королю про нас. Буду без вини …

– Не прибіднюйся, ти там теж славно покрутився.

У Батурин по настояною графа привезли на лікування Данила. На переправі через Утугвай валка возів з серйозно пораненими зустрілась із видужавшими козаками. Серед них був вже здоровий Матвій Турпан. То відбулася, автор сказав би, ніби планова ротація. Тільки в якому комп'ютері той план зафіксований, хотілося б знати.

Через декілька неділь стало відомо, що ворожі війська відійшли вглиб своєї території.

Вирішивши, що після такого кровопускання бразильські бандити заглухнуть хоч на пару років, Всеволод вирішив податись у Європу. Через Атлант-сіті. Треба було зарані підготуватись до спекуляції Ло.

1717. Перед новим роком граф зрозумів, що попередні 12 місяців були для народу графства безподійними, тобто тим роком, у які саме і будується добробут людей та міцність держави. Тепер знов треба було ставати стрілочником і перенаправляти історію на нову колію.

Залишивши графство на Уляну та Лідію, взявши на корабель незрівняні тканини нечисленних індіанців графства, миту вовну для мануфактур Атлантиди, прекрасне взуття з майстерень Хаїмів (з натуральної шкіри, звичайно, іншого тоді не було), хутро тутешньої звірини та прихопивши ще блідого Данила, ступінь поранення якого першовісник добряче применшив, хоча нічого не було відрубане, граф направився на північ, у Атлантиду.

10

Плоскодонки, спустивши чотирикутні вітрила, тихо підгрібали до риболовецької пристані. Біля неї стояла череда глибоких бричок, пристосованих для перевезення навалом свіжої риби. Вони, згідно розпорядження герцогині, не заливали дороги до рибопереробного заводу і та поступово відмивалася дощами від рибного запаху. Дужі портові докери вихоплювали з рук рибалок корзини і опорожнювали їх у вози. Шаланди підходили і відходили. Коли вивантажилась остання, граф підійшов до краю пристані. Шкіпера шаланди він пам'ятав в обличчя, але ім'я чи то забув, чи то не знав.

– Що ловиться? – поцікавився.

– В основному йде блакитний тунець.

Як же ти ..., – Всеволод зупинився, не знаючі як сформулювати, щоб не зачепити людину.

– Від землі щось одвернуло, – сказав шкіпер. – Віддав її старшому, він вже оженився і відділився. Маю свиней, корову, птицю та город. Тут теж не мед, важкувато. Але цікаво.

Як нетривалий проблиск між густі хмари не може негайно нагнати жару на місцевість, так і ця зустріч не роздмухала вогню бажання у ні у Єлизавети, ні у Всеволода. Позаду була відсутність, попереду – швидке розставання. Вони не бажали спалити на попіл забуття цей день, як це було по молодості, вони писали на жорсткий диск пам'яті кожен рух, кожну лінію тіла один одного, щоб передивлятись подумки потім цей персональний інтим-фільм у одиноких покоях з державною охороною. Ліза вже не була розпеченою до сизого сталевою статуеткою. Вона палала чорним вогнем Мордору і була крижаною скелею, що могутньо коливається разом з предвічним океаном.

– Хоч це для нас двох, – думав Всеволод. – Бо як казала жінка румунського царя Михая (приблизно) "Весілля, загибель в теракті, народження нащадків у царів – все це для плебсу розвага, легеньке відволікання від сірих буднів".

Вони береглись від випадкової вагітності, бо для стійкості династії нащадків було доволі, а ситуація павуків у банці – не те. Ох, і тяжка ти, шапко Мономаха! Хоча більшість, мабуть, помчала би її одягати, буде така можливість.

Правителька Атлантиди і керівник Фарани втекли від власних бажань у Гербову залу палацу Мусонів. Це мабуть були найбільш таємні міждержавні переговори в світі, бо про них знав тільки караул за дверима. Урочиста офіційність приміщення остаточно остудила дурні любощі вже й не молодої пари, що не бачилась пару років. Пора було займатись державними справами.

–Давай, Лізо, заглянемо на сто років вперед. Не здивована посилом?

– Та ні, менджувати століттями, як циган сонцем, якраз нормально для фундатора.

– Що це за фундатор ?

– Так тебе називають у підручнику історії князівства.

– Полиши писане тому, хто написав. Історія починається тоді, коли вмирають основні діючі особи певного періоду, ну хоча б відрікаються від престолів чи відходять від політичної діяльності. А поки це в кращому випадку аналіз поточної ситуації, у гіршому – підлабузництво.

– Або коли вони зникають бозна куди, дійсно відмовившись од престолу. Лекція професора П'яста у Краківському університеті вислухана і обговорена. Давай до справи.

– Іспанія вже пережила свій золотий вік. То десь через століття вона розсиплеться. Яка форма правління буде у американських шматках імперії?

– Вважаю, що республіка.

– Чому?

– Бо місцева аристократія не сформована і не визнається. Її поповнення місцевими талановитими та відважними людьми не відбувається. Навіть діти вже знаних родів, народжені в Америці, вважаються за ніщо.

– Так, ці з'їхавши з глузду від пихатості пенинсуларні гранди вважають що якщо левиця окотилася у пташнику, то її кошенятко – гусеня.

– Нема аристократії – нема єдності великих територій, бо простолюдини так далеко, як велика держава, зазвичай не можуть бачити. Надто відсутність коштів і освіти не дозволяють.

– Думаєш, віце–королівства розсипляться на купу республік?

– Так. Ще й англійські колонії – це вже зараз готові республіки. Значить монархічні Атлантида і Фарана будуть двом континентам як сіль у оці. Навіть поява тут парламенту не допоможе. І десь тут, а не, скажімо, в Азії, буде українська імперія – головний подразник.

– Що ж робити, графе?

– Необхідно зробити віце-королівства хоч псевдо, але монархічними. На початок треба витягнути якихось Бурбонів у Новий Світ. І боротись за те, щоб аристократи були єдині в своїй якості. Ну хоч добитись, щоб дворянство, дане тобою і мною, визнавалось як повноцінне, і іспанськими, і французькими Бурбонами. І давати його дійсно благородним, сильним, сміливим і розумним людям. Далі добитися рівності дворян європейської метрополії та американських колоній.

Вичерпав тему, монархи розійшлися. Уже на порозі Всеволод знайшов собі подумки аргумент на користь монархічної форми правління. Громадяни республіки, які це читають, звичайно дивуються напряму думок, які продукуються тут. Бо прямо або неявно виховані на книзі графа Толстого О.М. "Петро Перший", а там цар такий "пролетарі всіх країн єднайтесь", що, думаю, на теренах однієї сьомої суходолу Землі, жодний токар чи пекар шостого розряду так і не проявив такої пролетарської свідомості.

Здається більшість подій альтернативного світу, який вивчав Всеволод у нуль-світі, відбувалась у монархічних державах, якщо в опусі взагалі вказана форма правління. Тобто це відповідає якоїсь дуже глибокої потреби людини. Бо у світі, який покинув граф, реально монархій було мізерно мало.

Автор показує, що герой повісті є монарх, діє як монарх і вишукує аргументи на користь цієї форми правління. Тому його доля скоріш усього повинна відрізнятись від долі одного інфантильного європейського короля, який перейшов на республіканські позиції і заплатив за це на гільйотині своєю головою та головою дружини.

Ліза молодша вчилась у Лізи старшої вишивати лиштвою, була спітніла та набурмосена. То батько розсудливо обійшов її стороною та подався дивитись лоша, куплене для Севи-молодшого. Вороне, чистокровної англійської породи.

Після обіду Всеволод пішов вихлюпнути своє незадоволення доморощеному псевдоісторику.