Графство укрів "Фарана" - Східняк Марко

Майна бери не більше чотирьох пудів, скажи зараз звідки його перевезти на бриг-шхуну. Спочатку хай підійде на корабель твоя жінка з дитиною, її не знають, бо вона у тебе вдома сиділа.

– Другу дитину чекає, – пояснив Тимко.

– Щось не помітно. Але тим більш. Ти поїдеш як усі, але у Фарані, коли трохи наладяться справи, тобі дадуть дворянина і відповідний земельний наділ. За добровільну збройну участь у переселенні.

Тиміш не знав, що й казати. Для нього всі благородні заслуговували одного – вила в бік. Але, щоб не топитись зарані ще й там, він мовчки кивнув головою.

Коли їх писали до списку переселенців, він сказав:

– Тиміш Хмельченко, жінка вінчана Ірина, син Степан.

– Тиміш чи Тимофій? – підняв голову писар.

– Ну по святцям, Тимофій, – безжурно вимовив Тиміш. Його гріла надія на щасливе майбутнє.

– І чому вже не одразу Богдан, скажімо, Хмельницький. Ой, чи не брешеш ти, козаче? – сказав хтось.

Так було майже кожного разу, коли треба було прилюдно назвати себе. Тому звично огризнувся:

– Зараз піду, метричну виписку з храму принесу. Тільки окуляри пошукай.

1714. Тиміш рішуче відкидав думку – приїдемо – побачимо. Вважав, що це може бути надто пізно. Спочатку він вияснив все, що знала вчителька, вчився він на курсах українізації напрочуд легко, освоїв і письмо — князівку, і рахунок, і міри, на відміну від абсолютної більшості, міг вільно оперувати навіть такими поняттями, як квадратний кілометр чи кубічний метр. Після того, як йому сказали, що серед новопоселенців він третій за знаннями по ескадрі і має право на спадкове дворянство, якщо займеться оформленням його не пізніше двох років по приїзду, Тиміш мало не розсміявся. Жінку це теж потішило:

– Ну йди, двічі дворянчику, я тебе поцілую. Не думала, що при тобі стану шляхтянкою.

Одночасно Тиміш підбирав друзів. Вони повинні були своєю волею попавши на переїзд, з майном у трюмі та щось маючи у загашнику. Нарешті одібрав чотирьох, а вони його. Потім почав тирлуватись з найбільшою злидотою на кораблі. Що не мали за душею ані шеляга та жила від графського сніданку до графського обіду. Намагався зрозуміти, хто надійний, а хто безнадійний, вкраде або нишком приб'є. Щоб це зрозуміти, треба було слухати і слухати.

1715. По приходу до зовсім маленької, неоковирної пристані, перед самою висадкою на берег, всім були видані підйомні за чотири місяці наперед, а вільно приїхавшим – ще й третина від вартості хлопа у Речі Посполитій.

Зафрахтовані кораблі, після вивантаження, негайно пішли у Буенос-Айрес, єдиний бриг, що належав графству продовжував маячити на рейді.

Коли "Апостол Фома" нарешті пішов вздовж узбережжя довкола півострова, хтось прохрипів:

– Попливли наші грошики у Буенос-Айрес на зберігання.

Інший голос з юрми:

– Потім віддадуть.

– Треба б було взяти, не спитавши – сказав перший голос.

Це вкрай не сподобалось Тимкові. Він дістав з майна гарну кірасу, інші лаштунки, та привісив шаблю. Всі інші, що мали зброю та броню, як по команді теж повдягали та навісили. Деякі, здається, перевірили, де у них ніж, бо кожен мав отримані копійки.

Коли добрались на майдан Батурина-на-Тукурембо, там їх уже чекали найнетерплячі продавці хуторів-зимівників. Вважаючи, що можуть розібрати дешеві і найкращі хутори, а присяга графові нікуди не дінеться, майбутні власники хуторів, приблизно домовившись з заможними козаками та, взявши родини бідаків, яким довіряли, роз'їхались по хуторам, які там-сям розсипались у паланках (майбутніх округах графства). У Батурині лишились бунтарі, гольтіпаки, а також звичайні переселенці, люди бідні, але пристойні (яких все одно була більшість). Півсотні охорони та десятка два інших осіб, взятих з Островів.

Тільки-но зійшла з брички на хуторі Яринка, як у неї закрутилось у голові і пішли води. Жінки кинулись до рождениці. Тиміш знайшов на возі дошки з полотном колиби і підвісив її, де передала причепити дружина. Він згадав їхнє кохання над ручаєм, лице, попухле, синє як угорка та вимите до виблискування. Бо, доручивши сина чоловіку, вона не менш пари годин плескалась у воді, здається шкіру готова з себе здерти.

Йому тоді було жаль чіпати цю змучену жіночку, але вона це сприйняла як відразу, нехіть до нікчемної. Тиміш, негайно вирішивши, що хай постраждає ще трохи тіло, ніж днями буде мучиться душа, всерйоз взявся за чоловічу справу, вже не звертаючи уваги на те, що Яся кусає губи. Вони поки можна, постійно займалися любов'ю, але ні місячних, ні викидня не було. Ярина родила легко, як і першу дитину. Потім, коли почали писати історію графства (ну тоді вже й королівства), то в ній стверджувалося, що першою, хто народився на теренах новоствореній державі, була Агрипина (Горпина) Тимофіївна Хмельченко.

Коли почали торгуватись щодо майна, то стало ясно, що може й не сторгуються. Надто різними були очікування. Відносно легко були куплені мазанки всіх чотирьох сімей робітників. Правда наймити віддали все, що їм дали на кораблі, але був свій кут, довкола неозора пампа, повна звірини, скоро ще дадуть переселенські і щось деінде тут можна було заробити.

Щодо самого хуторка, то Тимко зміг виторгувати за наявні гроші: будівлі, посіви, реманент і то не весь, лошат-стригунців, телят та бичків, козенят та усіляку птицю. Весь дорослий товар (зовсім не багато) та значну частину молодняку пеони бувшого хазяїна погнали по пампі на захід, переправляти через Фарану. Не взяв Тиміш жодного ягняти. Не сподобалася порода. Спитав про походження. Сказали – тубільна, наче колись завезли з Португалії. На прощання бувший господар подарував персонально Ірині дійну дорослу козу, бо та (хазяйка, звичайно) має двох маленьких діток. Яся щиро посміхнулась дарувальнику, а Тиміш про себе чортихнувся на власне куркульство: за майном про дітей забув. Було полишено зерно для печення хліба. Зернові були посіяні.

Хазяйнування було каторгою, бо навіть не було дорослого коня, щоб перейняти теля, яке вирішило втекти. Тому всьому молодняку зробили пута на передні і задні ноги. Не було на чому підвезти сіно, то тягнули його волоком. Про заворушення у графстві взнати за два місяці, коли над хутором-сусідом піднявся один чорний дим – "атакований, обороняюся". Тимко наказав підняти два дими – "буду наступати, підтримуйте". Буквально за три години, галопом прискакали вершники з трьох ближніх хуторів, а потім примчали інші на бричках. Кого посадили у брички, кого – за спину вершників і помчали за 7 кілометрів до сусіднього хуторка. Атакували лавою з ходу. Щоправда, атака зовсім не була схожа на класичну лаву. Брички з поселянами вломились у двір через ворота, сплигнувши з-за спин кіннотників, поселяни повели вогонь по тім ворогам, хто було кинувся до тих воріт. Кіннота, переплигнувши тин, взяла у шаблі основну частину бандитів. Порубали та постріляли якихось п'яничок незрозумілої нації, набрід казна-який. Зате ті приїхали на десь далеченько поцуплених досить добрих конях.

Всі жителі хутора були трошки порізані, трошки порубані, зачеплені пострілами, але всі живі і оборонялись чомусь у стайні з вальків. На пряме питання:

– Чому не оборонялись у кам'яному хазяйському домі?

Хуторяни відповіли:

– Там би не встояли. Ці жевжики більше думали, як у дім залізти, ніж як нас перебити. Коли ви вилетіли на конях, вони якраз п'яні біля дому якісь серенади співали. Та вимагали, щоб ми видали жінок, хоч половину.

– Та як ви це розібрали?

– Я добре знаю латину, – сказав хазяїн. Мульхерес, менінас, де а метаде. Мова у них якась латинська.

Раптом почувся тупіт коня. Показався козак з пікою, на якій майорів білий прапорець.

– Якийсь парламентер, – здивувався Тиміш. – Треба комусь їхати на переговори.

– То ти й їдь, – сказав хазяїн хутірка.

– І що я буду говорити?

– Що тут ополчення Сальтівської округи графства. А ти обраний командиром. Як тебе там?

– Тиміш Хмельниченко.

– Ти диви? А ти?...

– Патякати потім будемо. Людина чекає, – перервав Тимофій, злетів на кращого коня, захопленого у бандитів, і подався до парламентера. – Командир Салтівського ополчення Тиміш, – представився.

– А ми Сальтивська паланкова сотня. І паланковий полковник тут, – здивовано і розгублено сказав парламентер.

– То й поїхали до твого полковника.

Боривітер був з самого початку проти заколоту. Якщо Кость згодився на графство, то ніде і ніяк не можна було інакше. Ніхто за просто так не віддає половину своїх Вольностей. А ці заколотники не розуміють, що мають справу з імперіями. Перекричали на сільському сході – і уже незалежні. Нічого не варто сусіднім державам зім'яти все це у об'єднаному каральному поході.

Князь Всеволод, про якого Грицько не чув поганого, бозна-де у метрополіях вициганив ці землі собі, але ж і українцям також. Боривітер давно отримав наказ відійти на південь і очолити одну з паланок, що лишалися у складі Січі. Але боявся лишити край без військового прикриття. Хтось шастав по зимівникам і це треба було припинити.

Залишивши Тимка далеченько від військових шатрищ, парламентер доповів все полковнику. Той риссю проїхав до командира, сплигнув в підійшов до пенька, на якому той сидів. Спочатку Грицько пояснив, що він буде просто помічник по очищенню пампи від якихось покидьків. Бувший паланковий. Та й не всі зимівники продані, у деяких живуть попередні хазяї. Або іспанці, або багаті козаки. Потім полковник послав за картою поселень паланки, теперішнього графства. На карті були означені всі пункти, де була хоча б одна хата.

– Оце порядок, – зачаровано дивився на схему Тимофій.

Вирішили роздробити сили, на чотири загони, щоб швидко перевірити округу. Поселенців повинні були відмобілізовувати усі, але, при першій можливості, передавати їх Тимофію. За неділю кожний загін, зробивши складну петлю по пампі, входив до Сальти з свого боку. В цей день ополчення поселян вже складало дев'яносто чоловік. Пампа була більш-менш вгамована і це було забагато.

Хмельченко був зачарований невеличким, але доладним поселенням. Помітивши його погляд, Грицько сказав:

– Кость здере, а граф заплатить за кожну державну будівлю. І навіть за казарми. А у приватних будинках живуть посполиті. Вони вирішили підкоритися новій владі і нікуди не рухатися. То ти, як губернатор округи…

– Який губернатор?

– Звичайний, який порядок наводить, а не папірець і пузо своє перед людьми демонструє.