Українська література » Класика » Співи - Руданський

Співи - Руданський

Читаємо онлайн Співи - Руданський
за­по­рожці

З Білецьким Іва­ном,


Зди­ба­ли­ся з Ли­зо­гу­бом


Та із Га­ла­га­ном;


Здибалися, по­летіли,


Назад пог­ля­да­ють -


Аж там уже Апос­то­ла


Козаки хо­ва­ють.


Аж там уже Апос­то­ла


Козаки хо­ва­ють,


Аж там уже і ука­зи


З Моск­ви по­си­ла­ють,


Лизогуба півгетьма­ном


Тілько оби­ра­ють…


Ли­зо­гу­ба півгетьма­ном


Тілько оби­ра­ють,


А дру­го­го півгетьма­на


З Моск­ви по­си­ла­ють.




10 июня






МІНІХ





Ходить сокіл ко­ло мо­ря,


Крила роз­пус­кає;


Ходить Мініх ко­ло дво­ру


Та й ду­му га­дає.


Він га­дає, про­мов­ляє


В ли­хую го­ди­ну:


"Ой Біро­не ти, Біро­не,


Розпревражий си­ну;


Ой Біро­не ти, Біро­не,


Розпревражий си­ну,


Добув же ти за лю­бощі


Цілу Курівщи­ну.


Добув же ти за лю­бощі


Цілу курівщи­ну,


Та за сла­ву й я до­бу­ду


Цілу Ук­раїну!"




І при­хо­дить до ца­риці


Та й став го­во­ри­ти:


"Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,


Турків пе­ре­би­ти!


Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,


Турків пе­ре­би­ти,


Позволь мені в Ту­реч­чині


Слави зас­лу­жи­ти!"




А ца­ри­ця, як на теє,


Горобців стріляє,


А Біро­на не­ма вдо­ма -


Коней виїжджає.


Вона й ка­же: "Та йди, - ка­же, -


Хоч і чор­та би­ти,


Лиш дай мені хоч їдно­го


Горобця за­би­ти!"




Тоді Мініх Ле­он­то­го


Жи­во зак­ли­кає,


Дає йо­му двад­цять ти­сяч,


На Крим по­си­лає.


Десять ти­сяч Ле­он­то­ву


Він дає мос­ковських,


Вісім ти­сяч ук­раїнських,


А дві за­по­розьких.


Та й і ка­же всіх но­гай­ців


В сте­пу пе­ре­би­ти,


Та й і ка­же усі се­ла


В Кри­му по­па­ли­ти.


А Ле­онтій, як на теє,


Восени зібрав­ся,


На но­гай­ців лиш пог­ля­нув


І в Крим не дібрав­ся.


Переморив де­сять ти­сяч


Москви і чу­ба­тих


Та й вер­нув­ся на Вкраїну


Зиму зи­му­ва­ти.




На дру­гий рік під ца­ри­цю


Мініх підсту­пає


Та п'ятде­сят і п'ять ти­сяч


Війська вик­ли­кає.


І вик­ли­кав со­рок ти­сяч


Ще й вісім мос­ковських,


А чо­ти­ри ук­раїнських,


А три за­по­розьких.


І вик­ли­кав усе військо


І всіх ота­манів


І пішов собі у сте­пи,


Б'ючи в ба­ра­ба­ни.


Недалеко Пе­ре­ко­пу


Мініх спо­чи­ває,


Він до се­бе Ле­он­то­го


Тихо зак­ли­кає.


Дає йо­му де­сять ти­сяч


Жовнірів мос­ковських


Ще й до то­го три ти­сячі


Хлопців за­по­розьких.


І шле йо­го буд­жаківських


Татар роз­би­ва­ти,


І шле йо­го по­ло­не­них


Руських відби­ва­ти.


І Ле­онтій де­сять ти­сяч


Взяв собі мос­ковських,


Ще й до то­го три ти­сячі


Хлопців за­по­розьких.


Та й і пішов буд­жаківських


Татар роз­би­ва­ти,


Та й і пішов по­ло­не­них


Руських відби­ва­ти.


І мос­калі буд­жаківських


Татар пе­ре­би­ли,


А ко­за­ки по­ло­не­них


До двох­сот відби­ли.




А тим ча­сом при­був Мініх


Аж до Пе­ре­ко­па,


Перескочив рів гли­бо­кий


У чо­ти­ри хло­па,


І пігнав­ся се­ред Кри­му,


І став кримців би­ти,


Срібло, зло­то за­би­ра­ти


І се­ла па­ли­ти.


І по­па­лив вражі се­ла,


Назад по­вер­тає,


Аж до нього пан Га­лецький


Стиха про­мов­ляє:


"Пусти ме­не, ота­ма­не,


на час по­гу­ля­ти,


пус­ти ме­не з ко­за­ка­ми


кримців по­шу­ка­ти".


І пус­кає йо­го Мініх


В ли­хую го­ди­ну,


І при­хо­дить пан Га­лецький


На Чор­ну До­ли­ну,


І ви­дить він, що тьма-тьму­ща


В до­лині та­тарів,


І не втерпів пан Га­лецький,


На сон­них уда­рив.


І спу­жа­ли­ся та­та­ри,


Стали утіка­ти,


Тоді ста­ли їх ко­за­ки


Кіньми до­га­ня­ти.


Тоді ста­ли їх ко­за­ки


Кіньми до­га­ня­ти


Та крівлею та­тарською


Шаблі об­ми­ва­ти.


І вер­ну­ли­ся ко­за­ки,


Сіли, спо­чи­ва­ють,


А тим ча­сом і та­та­ри


Очі про­ди­ра­ють.


А тим ча­сом і та­та­ри


Очі про­ди­ра­ють


І ко­заків ма­лу жме­ню


Кругом обс­ту­па­ють.


Обступають, обс­ту­па­ють,


Далі прис­ту­пи­лись.


І спішив­ся пан Га­лецький,


Козаки спіши­лись,


І до­бу­ли десь у собі


Смертельної си­ли,


І в та­тарів свої шаблі


Раптом за­то­пи­ли.


І по­ча­лась різа­ни­на


В неділеньку зран­ня,


І різа­лись по до­лині


З ран­ня до смер­кан­ня.


І, як сіно під ко­сою,


Татари ва­ли­лись,


І з та­тарів на ополі


Вали по­ро­би­лись.


Аж під вечір і та­та­ри


Із ко­ней зліза­ють,


На по­том­ле­них ко­заків


Ще раз на­па­да­ють.


Тоді жи­во пан Га­лецький


Сина зак­ли­кає,


Ще живіше обіймає,


К сер­цю при­гор­тає:


"Тікай, - ка­же, - ми­лий Пет­ре,


Тікай, ми­лий си­ну,


А я, си­ну, - обіймає, -


А я тут за­ги­ну…"


І ки­нув­ся між та­тарів,


Та вже не вер­тав­ся,


Тілько сла­ви з ко­за­ка­ми


Вічної наб­рав­ся.


І до­чув­ся за них Мініх,


Казав по­хо­ва­ти,


А сам пішов на Вкраїну


Зиму зи­му­ва­ти.




На третій рік під Очаків


Мініх підсту­пає,


Він сімде­сят ти­сяч війська


За со­бою має.


Він шістде­сят ти­сяч має


Жовнірів мос­ковських,


Вісім ти­сяч ук­раїнських,


А дві за­по­розьких.


Він сімде­сят ти­сяч має,


Стоїть, роз­ва­жає.


Далі військо своє сильне


На три розділяє.


І на сте­пи по­си­лає


Жовнірів мос­ковських,


На бай­да­ки по­си­лає


Хлопців за­по­розьких;


А ко­за­кам ук­раїнським


Каже скрізь літа­ти


Та в Очаків на підмо­гу


Турків не пус­ка­ти.


І жовніри мос­ковськії


Турків по­би­ва­ли,


А ко­за­ки ук­раїнські


Турків не пус­ка­ли.


А ко­за­ки ук­раїнські


Турків не пус­ка­ли,


А ко­за­ки за­по­розькі


Турків об­ди­ра­ли.


І наб­ра­ли срібла-зло­та,


Набралися сла­ви


І знов собі зи­му­ва­ти


Пішли до Пол­та­ви.


На чет­вер­тий рік та­та­ри


Самі по­чи­на­ють,


Сорок ти­сяч на вкраїнську


Межу наліта­ють.


Сорок ти­сяч на вкраїнську


Межу наліта­ють,


Палять се­ла на гра­ниці


Й на­зад по­вер­та­ють.


Тоді Ласій де­сять ти­сяч


Козаків зби­рає,


Ще й до то­го трид­цять ти­сяч


Москви за­би­рає;


Пробігає по су­хо­му


Азовськеє мо­ре


І вга­няється до Кри­му


На вра­жеє го­ре.


І ввігнав­ся все­ре­ди­ну…


Козаки дріма­ють,


Аж тут рап­том двад­цять ти­сяч


На них на­па­дать.


І збу­ди­ли­ся ко­за­ки,


Шаблями мах­ну­ли


І та­тарів, як по­ло­ву,


Назад відгор­ну­ли.


Знов прис­ко­чи­ли та­та­ри,


Знову ста­ли би­тись,


Знову ста­ли, як со­ло­ма,


Навкруги ва­ли­тись.


Далі ба­чать, що не жар­ти,


Кинули ко­заків


І по­ро­хом по­летіли


До гір та бай­раків.


А тим ча­сом на Вкраїну


Мініх при­бу­ває


Та й і собі де­сять ти­сяч


Козаків зби­рає.


Та й і собі де­сять ти­сяч


Козаків зби­рає,


Ще й до то­го со­рок ти­сяч


Москви за­би­рає


Та й за Дніпер уже хо­че


Військо пе­рег­на­ти,


Та й у тур­ка хоч Бен­де­ри,


Хоч Хо­тин узя­ти.


Але тілько що Ко­ди­му


Мініх пе­рес­ко­чив,


Як на йо­го ук­раїнців


Турок і нас­ко­чив.


А не вспіли ук­раїнці


Від тур­ка відби­тись,


Як та­та­ри роз­по­ча­ли


Із Мініхом би­тись.


Він та­тарів роз­би­ває,


К Дністру підсту­пає,


Аж там йо­го білго­родський


Паша виг­ля­дає.


І по­ча­лись малі бійки.


Але годі, брат­тя!


Коли джу­ма по­ка­за­лась,


Треба утіка­ти.


І по­ки­нув Мініх турків,


І па­шу по­ки­нув,


А сам зи­му зи­му­ва­ти


Пішов на Вкраїну.




На п'ятий рік по­ка­зав­ся


Паша з Білго­ро­ду


Та й у на­ших ук­раїнців


Випитував бро­ду.


Але наші ук­раїнці


Зараз по­ка­за­ли:


Кілька ти­сяч по­ло­жи­ли,


Решту розігна­ли.


Незабаром і сам Мініх


Потряс го­ло­вою,


Він шістде­сят ти­сяч війська


Повів за со­бою.


Він шістде­сят ти­сяч війська


Повів з Мос­ков­щи­ни,


Ще й до то­го кілька ти­сяч


Повів з Ук­раїни.

Відгуки про книгу Співи - Руданський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: