Українська література » Класика » Співи - Руданський

Співи - Руданський

Читаємо онлайн Співи - Руданський
Са­ви­чем і Чар­ни­шем

Пав­ла вик­ли­кає,


Але Пав­ло послів собі


Вперед по­си­лає.


І при­бу­ли у Пет­ропіль


Посли мо­ло­децькі:


Полковники Да­ни­ло­вич


І Пет­ро Ко­рецький.


Бунчуковий Во­лодьковський


І су­дець Гра­бен­ко,


І військо­вий з ни­ми пи­сар


Завзятий Ха­нен­ко.


І при­бу­ли у Пет­ропіль


Та й го­во­рять: "Ца­рю!


Візьми собі Вельяміна,


Візьми на­шу ка­ру;


Судці твої мос­ковськії


Нас доб­ра не учать,


Багатого об­ди­ра­ють,


А бідно­го му­чать.


Козаків за хлопів ма­ють


І гри­зуть гетьма­на…


А чи ж так то, яс­ний ца­рю,


Було за Бог­да­на?..


Ти го­во­риш, що Хмельницький


Сам ца­рям при­ра­див,


Щоб мос­ковський воєво­да


На Вкраїні ря­див;


Але Пав­ло По­лу­бо­ток


Не хо­ває сло­ва,


Він го­во­рить: "Що там, - ка­же, -


Батькова умо­ва!


Спершу, ца­рю, підно­ви ти


Нашу дав­ню во­лю,


Щоб ми самі су­ди­ли­ся


Помежи со­бою;


Щоб ні стольник, ні бо­ярин,


Ані воєво­да


Не пи­та­ли, не су­ди­ли


Нашого на­ро­да;


Щоб ко­за­ки самі собі


Розправу чи­ни­ли,


І, де три їх, щоб два собі


Третього су­ди­ли.


І всі царі мос­ковськії


Теє пра­во зна­ли


І за нього своє сло­во


Царськеє да­ва­ли.


Та й ти да­вав, яс­ний ца­рю,


Як ізби­рав ра­ду,


Як да­вав нам у гетьма­ни


Пана Ско­ро­па­ду!


Чо­го ж те­пер на Вкраїні


Воєводи ста­ли,


Чого пра­ва ко­зацькії


Й вольності про­па­ли?!"


Незабаром за пос­ла­ми


Й Пав­ло при­бу­ває


І з Чар­ни­шем і Са­ви­чем


К ца­рю підсту­пає.


Підступає, дає лис­ти,


Просить за Вкраїну,


Але, зна­ти, й Пав­ло при­був


В ли­хую го­ди­ну:


Ані Пет­ро, ні бо­яри


За нього не дба­ли,


Його лис­ти за Вкраїну


Під сук­ном ле­жа­ли.


І че­кає Пав­ло місяць,


Ба й дру­гий че­кає,


Ба й че­кає місяць третій -


Цар не зак­ли­кає.


"Почекай же, - Пав­ло ка­же, -


Їдна мені до­ля,


Але ста­не й тобі хро­ном


Козацькая во­ля".


І ос­таннє своє сло­во


Цареві го­то­вить;


І при­хо­дить з стар­ши­ною


І до нього мо­вить:


"Знаю й ба­чу те­пер, ца­рю,


Що ти без при­чи­ни


Підійнявся на по­ги­бель


Мої Ук­раїни.


І всі царськії ука­зи


Хочеш по­па­ли­ти,


І всі вольності ко­зацькі


Хочеш по­то­пи­ти.


І ко­заків, як ху­до­бу,


На ро­бо­ту го­ниш,


І над ни­ми "Вічна пам'ять"


По бо­ло­тах дзво­ниш…


І гетьма­на оби­ра­ти


Нам не поз­во­ляєш,


І су­ди­ти судців своїх


З Моск­ви по­си­лаєш!


І нас су­дять без за­ко­ну,


Без вся­ко­го пра­ва;


Чи вже ж тобі за то, ца­рю,


Буде яка сла­ва?


Але не­хай мені бу­де


Вільно і ка­за­ти,


Що нічо­го тобі, ца­рю,


З Ук­раїни жда­ти.


Україна - не ди­ти­на,


Вона во­лю має,


А вільно­го не не­волі -


Правда при­гор­тає.


Тепер ка­жи мені, ца­рю,


Хоч залізо тер­ти,


Хоч у тюрмі хо­лоднії


Із го­ло­ду мер­ти;


Усе їдно мені, ца­рю,


Тілько б не ви­да­ти,


Як та бідна Ук­раїна


Буде про­па­да­ти!.."


І стис­нув Пет­ро зу­ба­ми.


"Шкуру, - ка­же, - здер­ти!"


Але тро­хи оду­мав­ся:


"В тюр­му аж до смер­ти!"


І у тюрмі Пет­ра й Пав­ла


Разом з стар­ши­на­ми


Обіллявся По­лу­бо­ток


Дрібними сльоза­ми…


Обіллявся не за се­бе,


А за Ук­раїну


Та за своїх то­ва­ришів,


Що без долі ги­нуть.


Та не дов­го ж Пав­ло пла­кав.


Заслаб, по­ми­рає…


Цар док­то­ра по­си­лає -


Павло ви­га­няє.


"Нащо, - ка­же, - жит­тя моє


Назад по­вер­та­ти,


Коли я не мо­жу долі


Батьківщині да­ти?"


Петро сам іде до нього,


Щоб пе­реп­ро­си­ти,


І дає йо­му лікарст­во,


Просить йо­го пи­ти.


Але Пав­ло По­лу­бо­ток


Йому про­мов­ляє:


"Дармо, ца­рю; ти не вер­неш,


Що вже по­га­сає…


Живо-живо Пав­ла й Пет­ра


На світі не бу­де,


Тоді обох нас роз­су­дять


Правдивії лю­ди…"




8 июля






ПАВЛО АПОСТОЛ





Україно-Україно,


Що ти за то да­ла,


Що ста­ро­го Апос­то­ла


Гетьманом об­ра­ла?


Ук­раїно-Україно,


Що ти зап­ла­ти­ла,


Що до се­бе та Пет­ри­ка


Ти так при­хи­ли­ла?


Україно-Україно,


Що то з мос­ка­ля­ми,


Що пос­ланці по­вер­та­ють


До те­бе з да­ра­ми?


І за ни­ми Ли­зо­губ нас,


Чарниш, Жу­ра­ковський?


І чим же так при­хи­лив­ся


До них цар мос­ковський?


Не пи­тай­те, добрі лю­ди,


Каже Ук­раїна:


Колись бу­ла в Мос­ков­щині


Тяжкая го­ди­на.


Колись бу­ла в Мос­ков­щині


Тяжкая го­ди­на:


Петро су­див ца­ре­ви­ча,


Су­див сво­го си­на.


І про­сив­ся син Пет­ро­вий


А Пет­риків та­то,


І бу­ло там се­на­торів


Багато-багато;


Але жо­ден не по­ду­мав


За нього обс­та­ти,


Не смів жо­ден про­ти ка­ри


Голосу по­да­ти.


Їдна тілько Ук­раїна


За нього обс­та­ла,


Їдна тілько Ук­раїна


Голос свій по­да­ла.


І був гетьман в Пет­ро­полі,


Як Пет­рик вінчав­ся,


І до гетьма­на ста­ро­го


Петрик обізвав­ся:


"Спасибі вам, добрі лю­ди,


Що ви сер­це ма­ли,


Що ви в кровлі мо­го батька


Рук не по­ка­ля­ли.


За то те­пер і гетьма­на


Я вам поз­во­ляю,


За то те­пер і пра­ва вам


Давні по­вер­таю!


І чо­го лиш бу­де тре­ба,


Просіть, добрі лю­ди,


Усе для вас я учи­ню,


Усе для вас бу­де!"


І по­дя­ку­вав Апос­тол,


Назад по­вер­тає


Та й до ца­ря, до Пет­ри­ка,


Послів по­си­лає,


Посилає до Пет­ри­ка,


Просить ми­лость ма­ти:


Позволити поспільную


Старшину об­ра­ти.




Не пе­ре­чить доб­рий Пет­рик,


Зараз поз­во­ляє.


Не че­кає і Апос­тол,


Зараз оби­рає.


І Ли­зо­губ став обоз­ним


І за­раз до діла;


У судці пішов Кан­ди­ба


І сот­ник Забіла;


В пи­сарі пішов Тур­новський,


Па­нич чи по­по­вич,


В оса­ули пан Ли­сен­ко


І пан Ма­нуй­ло­вич;


І поспільнії хо­рунжі -


Горленко-бунчужний,


А в поспільнії бун­чужні


Борозна не­дуж­ний.


І підняв на но­ги гетьман


Слабу Ук­раїну


І ще чо­гось до Пет­ри­ка


Іде в Мос­ков­щи­ну.


Аж там Пет­рик по­ми­рає,


Ган­на нас­ту­пає,


Во­на ж уже Ук­раїну


Не так при­гор­тає.


Вона тілько Апос­то­ла


В очі при­гор­тає,


А за очі трид­цять ти­сяч


Людей ви­ма­гає.


І підня­лось трид­цять ти­сяч


З пол­ков­ни­ком Танським,


Пішлі, бідні, з Ук­раїни


В сте­пи ба­сур­манські.


І підня­лось трид­цять ти­сяч,


Та усі чу­баті,


Пішли в сте­пи ба­сур­манські


Вали ви­си­па­ти.


І підня­лось трид­цять ти­сяч


Ще до схо­ду сон­ця,


Висипають вал від До­ну


До са­мо­го Дон­ця.


На дру­гий рік трид­цять ти­сяч


Свіжих по­си­лає,


А торішніх трид­цять ти­сяч


Назад по­вер­тає.


На третій рік із Польшею


Бійка роз­по­ча­лась,


Щоб від естів і від курів


Польща відцу­ра­лась;


Бо лю­бов­ник Ган­нин Бірон


Став її про­си­ти,


Щоби йо­го у тих Ку­рах


Князем ізро­би­ти.


І по­ча­лась тая бійка,


Військо зне­ма­гає…


Тоді гетьман за­по­рож­цям


Стиха про­мов­ляє:


"Покидайте, - ка­же, - хлопці,


Турецькі гра­ниці


Та давнього собі місця


Просіть у ца­риці…"


І про­сяться у ца­риці,


Цариця прий­має


І бу­ла­ву, бун­чук, пер­нач,


Хоруг по­си­лає.


І ка­же їм, за­по­рож­цям,


На вра­жую ка­ру,


Заселити два Ко­да­ки


І річку Са­ма­ру.


А тим ча­сом в Білій Церкві


Каже при­сяг­ну­ти


Та у Польшу з ота­ма­ном


На час за­вер­ну­ти.


І пігна­лись

Відгуки про книгу Співи - Руданський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: