Українська література » Класика » Співи - Руданський

Співи - Руданський

Співи - Руданський
Сторінок:4
Додано:24-03-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Співи - Руданський






ОЛЕГ - КНЯЗЬ КИЇВСЬКИЙ



I





Не у гості, а на кості


Ходили ко­за­ри.


Та не пи­во ж і їм бу­де,


А кров та по­жа­ри!




Вже зібрав­ся Олег віщий


На вра­жу не­до­лю,


Їде ко­нем білог­ри­вим


По чис­то­му по­лю.




Блищить бро­ня ца­рег­радська,


Шелом аж па­лає,


І кінь йо­го білог­ри­вий


Соколом сту­пає.




Олег їде чис­том по­лем,


Грає білог­ри­вий, -


Але хто ж то ко­ло гаю,


Як мо­ло­ко, си­вий?




Лиш па­ли­ця ко­ло нього


Та гуслі без струнів…


То ве­ли­кий ста­рець бо­жий,


То віщун Пе­рунів.




І Олег до то­го стар­ця


Коня по­вер­тає,


Через сідло пок­ло­нив­ся,


Віщуна пи­тає:




"Скажи мені, стар­че бо­жий,


пе­рунів про­ро­че,


чи жи­во я, чи не жи­во


сплю­щу свої очі?




І не бійся і не тай­ся,


Я дар­мо не схо­чу,


Я за сло­во прав­ди­веє


Тебе озо­ло­чу…"




"Та мені-то, - віщун ка­же, -


Нічого бо­ятись,


А зо­ло­том твоїм, кня­же,


Не озо­ло­ча­тись.




Не но­шу я срібла-зло­та,


Князів не бо­юся,


А що бу­де із то­бою,


Я не по­та­юся.




Щасливий ти, па­не кня­же!


Недолі не знаєш,


Та, як бу­деш уми­ра­ти,


Мене спо­га­даєш.




Слава твоя, кня­же, хо­дить


Помежи зем­ля­ми,


В Ца­рег­раді при­би­ваєш


Ти щи­ти на брамі.




Тебе, кня­же, не спи­ня­ють


Ні яри, ні го­ри,


Під то­бою за­ти­хає


І синєє мо­ре.




Твої броні зо­ло­тої


Мечі не ру­ба­ють,


І острії вражі стріли


Помимо літа­ють.




Під то­бою й білог­ри­вий


Чинить твою во­лю:


То літає, як ша­ле­ний,


По вра­жо­му по­лю,




То спи­ниться, як камінний,


Як ву­ди­ла здви­неш, -


А все-та­ки ти од нього,


Ти од ко­ня зги­неш!"




І по­ду­мав Олег віщий


Та й не довіряє,


Через гри­ву по­хи­лив­ся,


Із ко­ня злізає,




І кру­тую шию гла­дить,


І став про­мов­ля­ти:


"Жаль ве­ли­кий мені, ко­ню,


Тебе по­ки­да­ти!..




Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,


Вийшли з Нов­го­ро­ду.


Разом пи­ли і му­ти­ли


Дніпровськую во­ду.




Таж ми ра­зом, вірний ко­ню,


Пролітали го­ри


І хо­ди­ли за сла­вою


Аж за синє мо­ре.




І, як щи­та в Ца­рег­раді


Прибивав до бра­ми,


На твоїх стре­ме­нах зло­тих


Я сто­яв но­га­ми.




Тепер годі, вірний ко­ню,


Йди собі гу­ля­ти,


А мені в твої стре­ме­на


Більше не сту­па­ти!..




У стре­ме­на не сту­па­ти,


В сідлі не сидіти


І з то­бою в чистім полі


Вітром не летіти…




Гуляй собі, вірний ко­ню!


А ви, мої діти,


У зе­ле­ну па­по­ло­му


Коня одягніте,




І да­вай­те йо­му пи­ти


Із мої кри­ниці,


І да­вай­те йо­му їсти


Ярої пше­ниці!.."




І вірнії йо­го слу­ги


Білогрива взя­ли,


А дру­го­го - во­ро­но­го


Князеві по­да­ли.





II





Ба, над­хо­дить і про­хо­дить


Не час, не го­ди­на,


Аж гу­ляє Олег віщий,


Гуляє дру­жи­на;




І срібнії й зо­лотії


Чари ви­хи­ляє


І давнії і новії


Бійки спо­ми­нає…




"А що ж кінь мій білог­ри­вий?"


Олег за­пи­тав­ся.


"Не пи­тай­ся, яс­ний кня­же! -


Слуга обізвав­ся. -




Давно уже білог­ри­вий


Гуляє на волі


Коло Дніпра ши­ро­ко­го


На чис­то­му полі;




Там вов­ки йо­го го­ду­ють,


Птахи дог­ля­да­ють,


Буйні вітри йо­го че­шуть,


Дощі ви­ми­ва­ють.




І на ньому уже, кня­же,


Зіллям зе­ле­ниться


Не зе­ле­на па­по­ло­ма -


Зелена тра­ви­ця".




І три­має Олег ча­ру


Та й не ви­пи­ває,


Похилився го­ло­вою


Та й собі га­дає:




"Не че­кав же мої смерті,


Згинув білог­ри­вий,


А де ж сло­ва твої віщі,


Віщуне ти си­вий?"




І поїхав Олег віщий,


Поїхали гості.


Коло Дніпра на бе­резі


Оглядають кості.




Там дощі їх роз­ми­ва­ють,


Порох за­си­пає,


І над ни­ми буй­ний вітер


Траву хи­ли­тає…




І олег на білий че­реп


Наступив но­гою


І го­во­рить: "Спи, мій ко­ню,


В мирі та спо­кою!




Та не жа­луй на Оле­га,


Що він те­бе ки­нув,


Що без нього ти без сла­ви


Серед по­ля зги­нув…




Не на ме­не, ко­ню, жа­луй,


Не на па­на сво­го,


На віщу­на, ко­ню, жа­луй,


Віщуна ста­ро­го!.."




Але зна­ти, па­не-бра­те,


Того не бу­ва­ло,


Щоби сло­во віщу­но­ве


Дармо про­па­да­ло.




І ще кості білог­ри­ва


Вода не об­ми­ла,


Як га­дю­ка у че­репі


Гніздо собі зви­ла.




І тілько йно Олег віщий


Череп нас­ту­пає,


А га­дю­ка у че­репі


Вже піну пус­кає.




Олег че­реп нас­ту­пає


З віщу­на сміється,


А га­дю­ка у че­репі


Вже пінить і в'ється…




Олег мо­ву по­чи­нає…


Скочив, як на му­ках:


Йому в но­гу зас­мок­та­лась


Чорная га­дю­ка.




І про­мо­вив Олег віщий:


"Твоя прав­да, си­вий!


Згубив ме­не мій кінь вірний,


Мій кінь білог­ри­вий!"





* * *




Зеленіє на мо­гилі


Свіжая дер­ни­на;


Над Оле­гом п'є-гу­ляє


Сивая дру­жи­на.




І срібнії й зо­лотії


Чари ви­хи­ляє


І давнії і новії


Бійки спо­ми­нає.








ПАВЛО ПОЛУБОТОК





Полуботку-Полуботку,


Наказний гетьма­не!


А хто ж тобі гетьманськую


Булаву діста­не?


Полуботку-Полуботку,


Голубе-соколю!


А як же ж ти підіймеш­ся


За ко­зацьку во­лю?


Полуботку-Полуботку,


Рідная ди­ти­но!


А як же ж ти ізійдеш­ся


З вра­жим Вельяміном?




Не пи­тай­те, хто Пав­лові


Булаву до­бу­де,


Є у нього Ук­раїна,


Є у нього лю­ди.


І пішли вже Се­мен Ру­бець


І Ва­силь Би­ковський,


Лиш че­кай­те, що то ска­же


Цар Пет­ро мос­ковський.


Нема ца­ря в Мос­ков­щині,


Десь у Те­ге­рані;


Але пос­ли й ту­ди за ним -


І вже в Аст­ра­хані.


І за мо­ре, за Хва­линське,


Листи по­си­ла­ють


Та у ца­ря се­ред бійки


Гетьмана бла­га­ють.


А тим ча­сом і Вельямін


Листи по­си­лає


Та до ца­ря мос­ковсько­го


Стиха про­мов­ляє:


"Що ро­би­ти, - ка­же, - ца­рю,


З ти­ми ко­за­ка­ми?


Либонь, во­ни хо­тять зно­ву


Битись з мос­ка­ля­ми!


Шумить-гуде Ук­раїна,


Козаки гу­ка­ють,


А най­більше Ми­ло­ра­дич


З Мар­ке­ви­чем гра­ють".


І по­ду­мав цар мос­ковський,


Та й із Те­ге­ра­ня


Серед зи­ми свої лис­ти


Шле до Аст­ра­ха­ня,


Та й і ка­же ук­раїнцям:


"Почекайте, лю­ди,


Повернуся в Мос­ков­щи­ну -


Тоді все вам бу­де!


Але за то й ме­не те­пер


Послухайте, діти,


І п'ятнад­цять мені ти­сяч


Козаків пошліте!


З Ми­ло­ра­ди­чем пошліте


В Ла­до­гу п'ять ти­сяч,


А з Мар­ке­ви­чем до Хрес­та


Пошліть де­сять ти­сяч!"


І пішли сумні ко­за­ки,


Нічого діяти…


"Зато, - ка­жуть, - ми гетьма­на


Будем жи­во ма­ти!"


Та не во­рон же то чор­ний


Із со­ко­лом б'ється,


То Вельямін з По­лу­бот­ком


За пра­ва де­реться.


І обид­ва Пет­ра-ца­ря


Просять роз­су­ди­ти.


І го­во­рить цар мос­ковський:


"Нічого ро­би­ти!


Треба, - ка­же, - По­лу­бот­ка


В Пет­ропіль заз­ва­ти


І тут йо­му по-мос­ковськи


Правду роз­ка­за­ти!"


І з

Відгуки про книгу Співи - Руданський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: