Драматичні поеми - Леся Українка
одвідувати в’язнів чи служити
убогим, як оті дівчата роблять,
що ти спогадував.
Мартіан
На тії кошти,
що мав би я потратити, щоб двір сей
тобі вже не пустинею здавався,
я помагаю потаємки вбогим.
Ти в’язнів не одвідуєш на те,
щоб я їх міг з темниці визволяти,
боронячи їх справ як адвокат,
неначебто до віри непричасний,-
я через те довір’я маю в суддів.
Аврелія
Те все робити міг би ти й без мене
ще й краще. Навіть ту непишну одіж,
що я ношу, віддав би на убогих,
якби я вмерла…
(Нервово.)
О, далеко більше
я помогла б тобі, коли б умерла!
Мартіан
Не заслужив я слів таких від тебе.
Се просто марнота й дрібна досада
в тобі говорять. Як «непишна одіж»
тебе так журить,- можу справить кращу.
Аврелія
Мені не треба кращої одежі -
для кого й нащо мала б я вбиратись?
Мартіан
Ти так говориш, наче ідолянка.
Чого ж «для кого й нащо»? От же хутко
великдень в нас, те радіснеє свято,
коли й убогі дбають про убрання.
Аврелія
Вони до церкви ходять, межи люди.
Мартіан
Чи ми святкуємо про людське око?
Се ж тільки ідоляни уважають,
що свято в тім, щоб оргії прилюдні
справляти з галасом, а християни
і в затишку шанують боже свято.
Аврелія
Не знаю, може, се і грішна думка,
але як ми святкуємо отак,
замкнувшись від усіх, в той час як інші
єднаються для радощів у гурт,-
мені здається, наче ми вигнанці,
що й бог до нас не признається в небі,
як ми не признаємося до нього
перед людьми.
Мартіан
Колись і я так думав,
але й громада наша, й сам єпископ
мене запевнили, що більше значить
для церкви ся моя таємна служба,
ніж якби я пішов хоч і на смерть.
Аврелія
Я не кажу про тебе, лиш про себе.
Мартіан
Хіба не можеш ти Христа любити
таємною та щирою любов’ю?
Аврелія
Моя любов, так як і віра, мертва.
Мартіан
Авреліє! Знов сі страшні слова.
Аврелія
Страшніше те, що криється за ними…
(Після паузи.)
Ти пам’ятаєш, тату, те різдво,
як ти мені розповідав уперше
про народження бога в Віфліємі? 1
Мартіан
Авжеж, хіба ж я міг би те забути?
Я хтів би знов побачити те світло,
що сяло у твоїх дитячих о́чах,
почути теє радісне тремтіння,
що й я від тебе переймав тоді,
як ти сиділа на руках у мене.
Аврелія
(мрійливо)
Я довго-довго в тую ніч не спала…
Я марила про божеє дитятко,
що в світ прийшло при співах ангелиних,
при яснім промінні зорі нової.
У думці я до нього шлях верстала
з трьома царями і несла дари,
та миру, злота й ладану замало
мені для сина божого здавалось.
Я пурпуром вертеп йому встеляла,
вибірні квіти сипала у ясла,
в серпанки щонайтонші угортала
і забавки робила з самоцвітів.
Мартіан
Безгрішні у дитини сії мрії,
але в дорослої вони подібні
до ідолянства.
Аврелія
О, не бійся, батьку!
Вони давно погасли… ще тоді,
як ти другого ранку мовив нишком:
«Дитинко, ти не говори нікому
про те, що я розказував учора…»
Я тільки часом з гіркістю в душі
спогадувала їх, як на одправі
убогій хатній тут стояла. «Боже! -
я думала.- Такі мої дари!..»
Мартіан
Христос пишнот від нас не вимагає.
Аврелія
А все-таки я чула, що в церквах
є малювання і величні співи,
але мені заказано те все.
Я тільки безборонно бачу в вікна
на вулицях весь ідолянський культ:
веселі сатурналії, 2 поважні
теорії 3 жерців, похід весталок,
і думаю: «Ся віра неправдива,
але чому в ній стільки є краси,
а наша правда так убого вбрана?»
Від сих думок любов моя вмирає…
Мартіан
Авреліє! Коли ти християнка,
то вищую красу повинна тямить,
ніж ту, що ідоляни утворили.
Аврелія
Не бачу я її навколо себе!..
Ні, правда, раз я бачила її,
та ти сказав, що не для мене теє…
Мартіан
Що саме?
Аврелія
Раз колись я в цирк пішла
ще з мамою… Ти гнівався на неї…
Мартіан
Бо знав, що призвела її до того
пуста цікавість. А тобі ще й шкода
була з того,- ти цілу ніч горіла,
маячила, жахалася, кричала…
Аврелія
А все-таки то був єдиний раз,
що я побачила на власні очі
ту вищую красу, таку живу,
таку страшну…
Мартіан
Ти ще й тепер тремтиш
від спогаду самого. Не потрібно
було тебе туди водити!
Аврелія
Може…
Навіщо справді бачити було,
як дівчина, вродлива, молоденька,
у білих шатах стала на арені,
мов розцвіла на полі золотому
лілея біла? Нащо я те чула,
як арфою еоловою ніжно
вона там заспівала: «Алілуя!»
Ой нащо, нащо я тоді той пурпур
живий угляділа?.. Я розумію,
чому тоді ті люди, як безумні,
з амфітеатру кинулись на круг,
волаючи: «Ми християни!..»
(Голос її істерично здіймається,)
