Чорнобиль - Щербак Юрій
І понад усім запаморочливий запах дезинфекції, щоб не розплоджувалися щури.
Цього дня ми з Єсауловим були єдиними жителями залишеного красеня міста. Ми й кілька міліціонерів з патрульної служби, які охороняли кинуті мешканцями будинки. А в'їзд до міста прикрашав не парк з атракціонами, а щільна загорожа з колючого дроту, оснащена системою сигналізації, аби непроханим мародерам не захотілося пробратися сюди, в Зону, поживитися радіоактивними речами, полишеними в тисячах квартир. Було й таке.
ПЕРЕД АВАРІЄЮ
Рівно за місяць до аварії, двадцять сьомого березня 1986 року, у газеті "Літературна Україна" — органі Спілки письменників України — з'явилася стаття Л. Ковалевської "Не приватна справа". Треба сказати, що газета вже кілька років вела постійну рубрику "Пост "Літературної України" на Чорнобильській атомній", висвітлюючи різні події життя АЕС. Стаття, якій судилося викликати таку сенсацію у всьому світі (після Чорнобиля її наввипередки цитували західні засоби масової інформації), спершу не привернула до себе уваги: київські письменники готувалися тоді до звітно-виборних зборів, і переважна більшість їх набагато сильніше цікавилася майбутніми персональними змінами всередині організації, аніж справами на АЕС.
Ніякого стосунку до експлуатації четвертого блока Чорнобильської АЕС стаття Л. Ковалевської не мала, хоча багато хто, знаючи про статтю лише з чуток, досі впевнений у протилежному. Авторка зосередила вогонь критики, дуже професійної і безкомпромісної — на будівництві п'ятого блока, строки спорудження якого були зменшені з трьох до двох років. Л. Ковалевська наводила кричущі факти безвідповідальності і бракоробства: так, в 1985 році постачальники недодали 2358 тонн металоконструкція. Але й те, що доставили, найчастіше було браковане. Далі, 326 тонн щілинного покриття на сховище відпрацьованого ядерного палива надійшло з Волзького заводу металоконструкцій з браком. Близько 220 тонн бракованих колон надіслав на монтаж сховища Кашинський ЗМК.
"Адже працювати так неприпустимо! — закінчувала свою статтю Л. Ковалевська.—...Своєчасне введення чергового енергоблоку не є приватною справою будівельників Чорнобильської АЕС. Адже прискорення — це й наша активність, ініціатива, заповзятливість, свідомість, наше ставлення до всього, що робиться в країні". Чесно кажучи, коли я прочитав цю статтю (а прочитав її, як і багато хто, лише після аварії), я подумав, що написав її досвідчений інженер, така собі сива жінка в окулярах, яка з'їла зуби на всіх оцих прісних будівельних термінах і нормах. Як же я був здивований, коли Любов Ковалевська виявилася молодою жінкою, журналісткою Прип'ятської газети "Трибуна енергетика", талановитою поетесою.
Дивні в неї очі — світлі, з жорсткими цятками зіниць: інколи видається, що погляд її сягає кудись далеко, чи в минуле? в майбутнє? — та буває тоді він дуже сумний. Голос трохи хрипкий — вона багато курить.
Отже, Любов Олександрівна Ковалевська: "У чому тільки мене не звинувачували після того, як вийшла ота стаття в "Літературній Україні". І в некомпетентності, в тому, що недоучка (вирази, щоправда, вживали більш м'які, але зміст такий) і що сміття з хати винесла, що пишу в київські газети, бо роблю собі ім’я.
У нас тільки коли трапиться неймовірне — тільки тоді люди повірять, зрозуміють.
Ми, наша газета "Трибуна енергетика", писали переважно про проблеми будівництва, а в Прип'ятському міськкому партії, хотілося, щоб охопили неосяжне, щоб писали про все, при місто — адже це була єдина газета в місті. Але ми працювали втрьох, не було свого транспорту, а оббігати таке велетенське будівництво цим бідним жінкам — хіба це можливо? І не просто оббігати, а й повернутися до редакції. Боронь боже, хтось подзвонить — і когось нема в редакції — значить, не працюють.
Спочатку я була редактором, та коли конфлікт загострився, знову пішла на посаду кореспондента,— у міськкомі з полегшенням зітхнули. Оскільки я завжди обстоювала право газети на самостійність думки, аналізу, доказів і висновків.
Статтю для "Літературної України" написала за один вечір.
— Скажи, чи не було такої ситуації: журналіста, який бореться за правду, переслідує начальство?
— Щодо будівництва було б несправедливо так сказати. А от щодо міськкому чи дирекції АЕС, то так. У міськком я не ходила, думку про статтю не випитувала, але чутки ширились. Достовірні. Я дізналася, що збираються викликати мене на бюро. Могли виключити з партії.
Але тут сталася аварія...
Я вважаю, що однією з причин авари на Чорнобильській АЕС була ненормальна обстановка, яка там склалася. "Випадкова" людина втрапити туди не могла. Хай би вона мала виняткову голову чи була б першокласним спеціалістом. Тому що в дирекції працювали цілі династії, сімейність процвітала. Там висока зарплата, вони одержували за шкідливість, проходили по "брудній сітці". Робітники навіть писали про те, що там цілковита сімейність. Друзі, знайомі. Коли одного критикують — всі одразу кидаються на його захист, не розбираючись навіть у суті.
Коли завинить простий робітник — його покарають. Та коли адміністрація, верхівка — їм усе сходить. Дійшло до того, що адміністрація могла не вітатися, могла розмовляти з робітниками зверхньо, могла їх кривдити, ображати. Амбіції росли незмірно. Це була неначе держава в державі. Не враховували вони того, що люди ж не можуть не бачити всього цього... І люди приходили в редакцію, просили: "Не називайте тільки, розумієте, мене виженуть з роботи, мене з'їдять, але ж ви можете, ви журналісти, напишіть про це". Відмовити? Та нема такого права у журналіста — бути боягузом. І зробити нічого не можна, бо людину не можна назвати.
Коли я була редактором, я не носила матеріали на погодження. Я не знаю, правильно чи неправильно робила, але не носила. Я відповідала за свої статті. Я несу відповідальність сама — і як комуніст, і як журналіст.
Я задумала серію статей для "Літературної України". Перша була про неполадки на будівництві. Ну, а друга... а друга обов'язково була б про експлуатаційників. Про моральний клімат на Чорнобильській АЕС. Будемо говорити чесно: кращі кадри з будівництва йшли в дирекцію. Задля зарплати. Дирекція навіть переманювала добрих спеціалістів. Якщо поставити куратором досвідченого будівельника— то він же знає це будівництво "від" і "до". Він цінний кадр. Куратор — це той, хто перевіряє, як йому будують. А на будівництві на той час було безгрошів'я. Недарма багато хто ставав шабашником, навіть кваліфіковані будівельники. Адже як зараз, під час ліквідації аварії, ці будівельники працюють? Я в газеті прочитала, що вони за місяць виконали річний план. Адже їм ціни немає, цим людям. Вони можуть працювати і хочуть.
Так ось, багато хто йшов у дирекцію. Але згодом приходили до мене в редакцію і скаржилися: "Боже, як люди чесно працюють на будівництві і який важкий моральний клімат на станції. Начебто прийшов зайняти чуже місце. Кар'єризм, боротьба за місце, за посаду".
— А вони багато заробляли?
— Звичайно. Триста карбованців і більше. План завжди перевиконували, "прогрес"... Притому якщо в "брудній" зоні — там талони на харчування, там пайки, путівки, всі пільги, яких нема чомусь —я не знаю — чому? — на будівництві. І квартири на АЕС давали швидше, ніж на будівництві, хоча будують будівельники, та об'єкт важливий, і співвідношення квартир виходило (я не пам'ятаю точно) десь близько семидесяти відсотків дирекції і тридцять — будівельникам.
— Яку головну проблему ти порушила б у своїй статті? Що б ти у ній сказала?
— Що люди повинні вірити. Я підлегла — повинна вірити своєму редактору. Вірити. Щоб я була з ним разом. Вірити в його авторитет, в його кваліфікацію. У його компетентність. Те саме має бути і в робітників. Якщо в адміністрації люди чесні, порядні, принципові, то, звичайно, і робітники намагаються бути такими ж. А коли комусь усе дозволене, а комусь ні, виникає не заздрість навіть, а душевний дискомфорт. Люди міркують: "Ну, скільки можна жити дурником, коли поруч живуть добре — живуть, як хочуть. Робітників закликають до чесної праці, до ентузіазму, а самі... унітази собі забирають чеські з готелю. Там ставлять свої, а собі несуть оці..." Адже містечко невелике, і будь-який промах, будь-яке моральне падіння керівника стає відомим дуже швидко. І все це обговорюється, обсмоктується, поширюються чутки, плітки, тим більше, що критику затискали капітально.
З дисципліною зовні все було нібито добре. Кожний боявся — саме боявся — піти раніше. Але йшов, коли його не бачили. Боявся запізнитися, але запізнювався, коли його не бачили. Усе йшлося до розхитування таких міцненьких стрижнів у людях, усе розхитувалося. І недарма, коли сталася аварія, виявилося, що винне не лише керівництво, а й ті оператори, які...
І ось та стаття, яку я задумала, показала б, який зв'язок існує між дисципліною та порушенням елементарних правил техніки безпеки. Уявляєш — можна було побачити людину, яка сидить на щиті управління. Там, де кнопочки, важільці.
— Як це можна сидіти на щиті управління?
— А ось так. Він узяв та й присів. Він може сісти на щит управління. Запросто. Зараз як люди кажуть? "Спрацьовувало те, що системи дублювали одна одну. Вони захищали людей". Усі вірили в системи. А вони не захистили. І не захистили тому, що ми дожили до того — саме ми, не хтось там, я навіть не адміністрацію звинувачую, а ми, люди,— дожили до того, що роздвоїлися. Одна половина каже, що треба отак робити, треба чесно працювати, а друга: "А навіщо, коли інший цього не робить?"
На базі ЧАЕС працювала комісія з атомної енергетики. Я була на засіданнях, часто відвідувала АЕС. Навіть для нашої газети не було постійної перепустки. Дирекція не давала, щоб, боронь боже, не написали критичний матеріал. А коли маєш намір написати щось хороше — тобі все покажуть. Тільки треба було наперед сказати в парткомі, куди йдеш, з якою метою.
Були там і зупинки з вини персоналу. Були й "свищі" в паропроводах. До чого ж психологія наша викривлена: коли приходить іноземна делегація — вони цього бояться. Розуміють, що не можна. А у нас до цього так ставляться: "Ну, свистить, ну й бог з ним!"
Після статті казали, що я передрекла аварію.
