Чорнобиль - Щербак Юрій

Потім виявилося, що саме тут було дуже забруднене місце.

О десятій ранку була нарада у міськкомі, дуже коротка, хвилин десять-двадцять. Було не до говорильні. Після наради я зразу пішов у медсанчастину.

Сиджу в медсанчастині. Як зараз пам'ятаю: блок як на долоні. Поруч, просто перед нами. Три кілометри від нас. З блока йшов дим. Не те щоб чорний... Така собі струминка диму. Як з погаслого вогнища, тільки з погаслого вогнища сиза, а це така темна. Ну, а потім загорівся графіт. Це вже ближче до вечора, заграва була, звичайно, ого-го. Там графіту стільки... Не жарт. Після обіду мене запросив другий секретар Київського обкому В. Маломуж і доручив мені організувати евакуацію найтяжчих хворих у Київ, в аеропорт, щоб відправити в Москву.

Від штабу цивільної оборони країни був Герой Радянського Союзу генерал-полковник Іванов. Він прилетів літаком. Віддав цей літак для перевезень. Усе це відбувалося десь після 17.00 в суботу, двадцять шостого квітня. Сформувати колону виявилося непросто. Це ж не просто повантажити людей. Треба було підготувати на кожного документи, історії хвороб, результати аналізів. Основна затримка була саме в оформленні цих особових справ. Навіть такі моменти виникали — потрібна була печатка, а печатка на атомній станції. Затерли цю справу, відправили без печатки.

Ми везли двадцять шість чоловік — це один автобус, червоний міжміський "Ікарус". Але я сказав, щоб дали два автобуси. Мало що може трапитись. Боронь боже, затримка якась... І "швидка", тому що було двоє тяжкохворих, носилкових, з тридцятипроцентними опіками.

Я просив через центр Києва не їхати. Бо ці хлопці в автобусах, вони всі були в піжамах. Видовище, звичайно, дивовижне. Та поїхали чомусь через Хрещатик, потім ліворуч Петрівською алеєю — і погнали на Бориспіль. Приїхали. Ворота були зачинені. Це було вночі, годині о третій — початок четвертої. Сигналимо, нарешті — видовище, гідне богів. Виходить хтось у капцях, у галіфе, без ременя і відчиняє ворота. Ми поїхали просто на поле, до літака. Там екіпаж уже прогрівав мотор.

І ще один епізод влучив мені просто в серце. Підійшов до мене пілот. І каже: "Скільки ці хлопці дістали?" Запитую: "Чого?" — "Рентген". Я кажу: "Достатньо. А в принципі — в чому річ?" А він мені: "От я теж хочу жити, я не хочу мати зайві рентгени, у мене дружина, у мене діти".

Уявляєш?

Полетіли вони. Я попрощався, побажав швидкого одужання...

Погнали ми на Прип'ять. Була вже друга доба, як я не спав,— і сон не брав мене. Уночі, коли ще ми їхали в Бориспіль, я бачив колони автобусів, які прямували на Прип'ять. Нам назустріч. Це вже готувалася евакуація міста.

Був ранок двадцять сьомого квітня, неділя.

Приїхали, я поснідав і зайшов до Маломужа. Доповів. Він каже: "Треба евакуювати всіх, хто госпіталізований". Першого разу я вивозив найтяжчих, а зараз треба було всіх. За цей час, що я був відсутній, ще надійшли люди. Маломуж сказав, щоб я о дванадцятій годині дня був у Борисполі. А розмова відбувалася близько десятої ранку. Це було явно нереально. Треба було підготувати всіх людей, сформувати всі документи. Притому першого разу я віз двадцять шість чоловік, а зараз треба було вивезти сто шість.

Зібрали ми всю оцю "делегацію", все оформили і виїхали аж о дванадцятій годині дня. Було три автобуси, четвертий резервний. "Ікаруси". Тут жінки стоять, прощаються, плачуть, хлопці, усі ходячі, в піжамах, я благаю: "Хлопці, не розходьтесь, щоб я вас не шукав". Один автобус укомплектовано, другий, третій, ось уже всі сідають, я біжу в супроводжувальну машину, сідаю, очікую п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять — третього автобуса нема! Виявляється, ще троє уражених поступили, потім ще... Нарешті поїхали. Була зупинка в Заліссі. Домовились, коли що — мигати фарами. Їдемо по Заліссю — раз! Водій різко гальмує. Автобуси стали. Останній автобус зупинився метрів за вісімдесят чи дев'яносто. Вилітає звідти медсестра і — щодуху до першого автобуса. Вийшло так, що у всіх автобусах медпрацівники були, але медикаменти везли в першому. Підбігає: "Хворому погано!" І от єдиний раз я бачив тоді Білоконя. Правда, тоді ще не знав його прізвища. Мені потім сказали, що це Білокінь. Сам у піжамі, він побіг із сумкою надавати допомогу".

В. Білокінь: "Перша партія уражених поїхала 26-го ввечері, годині об одинадцятій, прямцем на Київ. Вивезли операторів, Правика, Кібенка, Телятникова. А ми лишилися на ніч. 27-го вранці мій лікар каже: "Ти не хвилюйся, полетиш у Москву. Одержали наказ до обіду вивезти". Нас коли везли на автобусах, я почувався непогано. Навіть зупинялися десь за Чорнобилем, комусь погіршало, я вибігав, ще й намагався допомогти медсестрі".

О. Єсаулов: "Білокінь побіг, його там хапали за руки. "Куди ж ти, ти хворий". Він же також уражений був... Помчався із сумкою. Причому найцікавіше те, що, коли почали порпатися в цьому мішку, ніяк не знайдуть нашатирного спирту. Я тут у цих даїшників із супроводу запитую: "У вас в аптечці є нашатирний спирт?" — "Є". Ми розвертаємося, під'їжджаємо до автобуса, Білокінь тому хлопцеві раз ампулу під ніс. Стало легше.

І ще один випадок запам'ятався у Заліссі. Хворі вийшли з автобусів — хто перекурити, хто розім'ятися, туди-сюди, І раптом біжить жінка з криком, гамом, галасом. У цьому автобусі їде її син. Це ж треба! Таке ось стикування... ти розумієш?.. Звідки вона взялася, я так і не зрозумів. Він їй "мамо", "мамо", заспокоює її.

У Бориспільському аеропорту нас уже очікував літак. Був начальник аеропорту Поливанов. Ми поїхали на поле, щоб під'їхати просто до літака,— адже хлопці всі у піжамах, а це ж квітень, не жарко. Проїхали через ворота, на поле, а за нами "рафик" жовтий чеше, лається, що виїхали без дозволу. Ми спершу взагалі не до того літака під'їхали. "Рафик" провів нас.

І ще такий випадок. Сидимо з Поливановим, затишно, купа телефонів, оформляємо документи на перевезення хворих. Я дав їм розписку від імені Чорнобильської атомної станції, гарантійний лист, що станція заплатить за політ — це був ТУ-154. Заходить миловида жінка, пропонує каву. А очі в неї як у Ісуса Христа, вона, очевидно, вже знала, в чому справа. Дивиться на мене, як на вихідця з Дантового пекла. Йшла вже друга доба, як я не спав, стомився страшенно... Приносить каву. Така маленька чашечка. Я цю пиндюрочку випив одним махом. Приносить другу. Кава чудова. Ми усі справи порішали, я встаю, а вона каже: "З вас п'ятдесят шість копійок". Я дивлюся на неї — нічого не розумію. Вона каже: "Пробачте, у нас ці речі робляться за гроші". Я був такий далекий від грошей, від усього цього... Наче з іншого світу приїхав.

Знову помили ми автобуси, прийняли душ. — і на Прип'ять. Виїхали з Борисполя близько 16.00. По дорозі вже зустріли автобуси".

Вивозили прип'ятців.

Приїхали в Прип'ять — вже спорожніле місто.

Було це 27 квітня 1986 року, у неділю".

ПЕРЕД ЕВАКУАЦІЄЮ

Л. Ковалевська: "Я жила в третьому мікрорайоні. У мене часто безсоння, я пила снотворне. Двадцять п'ятого квітня, у п'ятницю, я саме закінчила поему "Паганіні". Три місяці працювала над нею щоночі. І цієї ночі я вирішила спочити. Випила снотворне. Ну й заснула мертвим сном. Вибухи я не чула. А у нас коли вихлопи, то чутно. Навіть вікна деренчать. Мама каже вранці: "Чи то на станції щось гримкотіло, чи то реактивні літаки літали цілу ніч". Не надала я цьому значення. Саме субота. Збираюся йти на засідання літоб'єднання. Я колись ним керувала, "Прометей" воно називається. Туди ходили і енергетики з атомної, і будівельники... Виходжу надвір, дивлюся — усі дороги залиті водою і якимось білим розчином, усе біле, в піні, всі узбіччя. А я знаю, що коли аварійний вихлоп... Серце якось недобре тенькнуло. Іду далі. Дивлюся — там міліціонер, там міліціонер — ніколи стільки міліції у місті я не бачила. Вони нічого не роблять, але сидять біля об'єктів — пошта, Палац культури. Наче воєнний стан. Це одразу різнуло. А люди гуляють, скрізь дітки, така спека була. Люди на пляж їдуть, на дачі, на рибалку, багато хто вже були на дачах, сиділи над річкою, біля ставка-охолоджувача — це таке собі штучне водоймище біля АЕС... Я не дійшла до літоб'єднання. Яна, моя донька, пішла в школу. Я повернулася додому і кажу: "Мамо, я не знаю, що сталося, але ти не випускай Наталочку — племінницю, а Яна прийде зі школи — посади її зразу вдома". А кватирки не сказала позачиняти. Не дотямила. Така спека. Кажу: "І сама не виходь, і дівчат не випускай сьогодні".— "Та що сталося?" — каже.— "Нічого не знаю, я так відчуваю". Подалася знову туди, на центральну площу. Йдуть наші літстудійці, я з ними зустрілася. Реактор видно було добре, видно, що горить і що розчахнута стіна. Полум'я було над діркою. Труба ота, що між третім і четвертим блоками, вона була розпечена, таке враження вогненного стоячого стовпа. Полум'я так не може стояти, не коливаючись, а тут стоїть вогняний стовп. Чи це полум'я з отвору — не знаю.

Цілий день ми нічого не знали, ніде ніхто нічого не казав. Ну, пожежа. Але про радіацію — що йде радіоактивне випромінювання — не було сказано.

І Яна прийшла із школи і каже: "Мамо, була фіззарядка майже годину на вулиці". Божевілля..."

Анелія Романівна Перковська, секретар Прип'ятського міськкому комсомолу:

"Вже зранку в міськком приходили хлопці і пропонували допомогу. Але ми самі не знали, що робити. Інформації не було ніякої. Поповзли чутки...

Пожежу погасили. Але що з реактором?

Навіть сперечалися з приводу того, розкритий реактор ні. Ніхто не вірив, що реактор розкритий. Ми розмовляли з хлопцями, які вивчали ці реактори. Адже реактор сам по собі задуманий так добре, що навіть коли б ви хотіли його підірвати, то не змогли б цього зробити. Тому важко було повірити, що він розкритий".

Юрій Віталійович Добренко, 27 років, інструктор Прип'ятського міськкому комсомолу:

"Поруч зі мною, у гуртожитку заводу "Юпітер", жив лікар, Валентин Білокінь. Працював на "швидкій допомозі". Я з ним ходив рибалити, він гарний хлопець, разом кидали спінінг. Коли сталася ця аварія, він чергував, а потім приїхав у гуртожиток, роздягнутий, у самому халаті білому,— приїхав десь о шостій годині ранку, розбудив у блоці сусідів, роздав йод, таблетки. Каже: "Прийміть на всякий випадок",— і тут приїхала по нього "швидка допомога", і його забрали.