Чорнобиль - Щербак Юрій

Мене розбудити не встиг. Усе це розповіли мені вранці.

Цілий день у нас у міськкомі була якась невизначеність, але після шостої вечора ми всі знову зібралися — з'явилося конкретне завдання..."

А. Перковська: "Годині о четвертій дня в суботу, 26 квітня, почали з'їжджатися члени Урядової комісії. Виникла ідея — вантажити пісок на вертольоти і засипати реактор піском. Чия це була ідея — не можу сказати. Там дебати тривали дуже довго. Потрібен свинець — не потрібен? Пісок потрібен — не потрібен? Команди дуже швидко надходили і відмінялися. Зрозуміло, адже такої ситуації ніколи не було. Треба було шукати щось принципово нове.

Нарешті було вирішено вантажити пісок. У нас є кафе "Прип'ять", поблизу річкового вокзалу. Там намивали пісок для 6-го і 7-го мікрорайонів. Пісок добірний, чистий, без домішок. Вантажили пісок у мішки. У нас було в місті багато командированих. Прибігли хлопці з Івано-Франківська. І кажуть: "Потрібен агітатор!" Це просто по-військовому пролунало. "Потрібен агітатор, там хлопці вже видихаються". Хлопці там уже довго працювали...

Потрібні були мотузки, щоб зав'язувати ці мішки. Вони закінчилися. Пам'ятаю ми взяли червону матерію, кумач, який лежав у нас до свят, і почали дерти його на смуги".

Ю. Добренко: "Отож увечері ми всі зібралися у міськкомі, і мені було дане перше завдання: до кафе "Прип'ять" привозили лопати, треба було піти й одержати ті лопати, десь сто п'ятдесят штук, а інші наші хлопці пішли по гуртожитках — збирати молодь. Молодь прийшла. Годині об одинадцятій вечора приїхала вантажна машина з порожніми мішками, і ми подалися насипати у мішки пісок.

Одним з перших прийшов Сергій Уманський, секретар комсомольської організації Прип'ятського монтажного управління. Він працював без дозиметра, без нічого, йому дали, як зараз пам'ятаю, білий костюм, і він уночі працював, потім відпустили його поспати, а вранці я знову побачив його в міськкомі комсомолу: "Що, Сергію?" — "Та,— каже,— працюю, мішки насипаємо".

Ю. Бадаєв: — Усю зміну вночі на 26-е ми пробули на станції. Близько восьмої години була команда: усім залишити робочі місця. Ми пішли в приміщення цивільної оборони. Потім нас одвезли додому.

Я сказав дружині, що сталося щось вкрай погане — з нашого вікна було видно зруйнований блок. Я кажу: "Дітей бажано нікуди не пускати. І зачинити вікна". Дружина, на жаль, не виконала мого прохання — їй стало шкода, що я так натерпівся. Я ліг, а вона відпустила дітей, щоб не галасували. Дала мені можливість відпочити... Краще б я не спав... Команди, щоб не випускати дітей, в суботу не було. У неділю надійшла. Годині о десятій ходила жінка й казала, щоб не випускати дітей, не виходити з дому і слухати радіо. О другій годині почалася евакуація".

А через кілька місяців потому рано-вранці, ще затемна, коли над усім світом завис пекельний туман, виїхали ми з Сашком Єсауловим у Зону. їхали "Жигулями-008". Єсаулов — відмінний водій, і наш рейд був схожий на авторалі. Дальнє світло фар упиралося в непроглядні клуби туману і засліплювало нас самих, на ближньому світлі майже нічого не було видно, особливо там, де не було намальовано розділювальної розмітки на асфальті, і час від часу дорога тікала від нас, та якось обійшлося. Машина поводилася чудово. ("От що значить передні ведучі колеса!" — захоплено казав Сашко, темноокий рум'яний кремезняк). На колінах у мене лежав касетний магнітофон, і впродовж усієї цієї напруженої та небезпечної дороги, підтримуючи нас і вселяючи впевненість, у машині співали хлопці з Ліверпуля, знамениті "Бітлзи". Якось дивно їхня музика поєднувалася із стрімкою поїздкою по Зоні. На автомобілі нашому не було звичних номерів, лише на капоті і на борту видніли великі цифри: 002 — як на гоночних машинах. Зрідка траплялися нам по дорозі бронетранспортери із ввімкнутими фарами та де-не-де працювали підрозділи хімічного захисту: солдати в чорних комбінезонах і спеціальних ядучо-зелених бахилах.

Вже неподалік од в'їзду в Прип'ять ми раптом побачили обабіч дороги зрізані бульдозерами піски, викорчувані пні, а далі — рудий, наче обгорілий, сосновий ліс. Той сумнозвісний ліс, що вже увійшов у легенду Зони під назвою Рудий ліс. Сюди впала частина викиду з четвертого реактора. За цим лісом починалося місто, а поруч з ним простягнувся район так званої "Нахабівки", самовільно поставлених "дач" — убогих дощатих халуп, невеликих садків. Тієї неділі тут відпочивали люди.

А. Перковська: "В суботу в третій школі був призначений збір дружини, школа велика, дві з половиною тисячі учнів, і дружина там — півтори тисячі дітей. Проводити його вони мали у Палаці культури. Ну от, на нараді вранці двадцять шостого поставили це запитання, а В. Маломуж — другий секретар обкому партії — сказав так: "Все, що у вас заплановано, провадьте". Директор школи, коли ми вийшли після цієї наради, запитує: "Ну, що мені робити?" Я кажу: "Провадьте в школі, і не обов'язково, щоб були всі діти". І збір все-таки відбувся, але в шкільному спортзалі.

У суботу пройшли всі уроки, нічого не відміняли. Але надворі ніяких змагань не було.

В першій і другій школах, там, де я була, вікна були зачинені. Лежали мокрі ганчірки, стояли біля дверей чергові, нікого не впускали, не випускали.

Про інші школи не знаю.

На неділю був запланований пробіг "Здоров'я". Педагоги не знали, буде він чи не буде. Одна вчителька телефонувала у міськком: "Я вранці усіх дітей збираю в школу". І коли їй сказали, що вже всі аж кричать про евакуацію, вона вигукнула: "Яка евакуація, хлопці? Адже у нас сьогодні пробіг "Здоров'я"!.."

Уявіть: до евакуації лишається півтори години. У нашому дитячому кафе, у великому торговому центрі, повнісінько батьків з дітьми, їдять морозиво. Вихідний день, усе добре, все спокійно. Люди прогулювалися по місту з собачками. А коли ми підходили і пояснювали людям — реакція була бурхливою і недовірливою: "Це не ваше діло, мовляв, що я ходжу. Хочу — гуляю". І все. Люди так сприймали.

Не знаю, вірили нам чи не вірили. У магазинах багато різних продуктів, свято на носі, люди закуповують продукти на свята, у кожного свої плани — той на дачу їде, той туди...

Пам'ятаю, Саша Сергієнко, наш другий секретар, обурювався: "Тільки-но бачив — дитина сидить на піску, а батько її СІУР — старший інженер управління реактором. Ну як він, знаючи, що аварія на атомній станції, міг дозволити дитині сидіти, колупатися у піску? А вулиця сусідить з цим ліском". Він Рудий ліс мав на увазі.

ЕВАКУАЦІЯ

Через сорок п'ять років після початку Великої Вітчизняної війни знову у нашій країні пролунало це страшне слово: евакуація.

Пам'ятаю Київ сорок першого, охоплений тривогою, сум'яття на вокзалі — ми жили поблизу станції. Хтось від'їздив, хтось залишався, хтось не вірив, що німці прийдуть у Київ (мій батько в перший день війни сказав, що через два тижні ми будемо у Берліні), хтось уже припасав продукти, готуючись до окупації. Ніхто нічого до пуття не знав, через що невпевненість лише зростала. А німецькі літаки нахабно літали над Києвом, і під плексигласовими ковпаками видно було голови стрільців-радистів, що переможно оглядали згори стародавню столицю Русі, її золотосяйні бані соборів. По місту ширилися зловісні чутки про оточення, про диверсантів, про парашутні десанти і танкові німецькі прориви,— а ми приречено сиділи вдома, нікуди не вирушаючи, тому що батько поїхав у прифронтову смугу, і нічого від нього не було чути. Батько —інженер-автодорожник — працював в управлінні шосейних доріг НКВС, він був членом партії, і ми могли лише здогадуватися про те, що очікує в окупації сім'ю "енкаведиста" і більшовика. Але одного тривожного спечного дня липня 1941-го до нашого старого двоповерхового будинку на Солом'янці під'їхала півторатонка, з неї вискочив батько і дав нам півгодини на збирання. Мама бігала по квартирі, не знаючи, що брати з собою. Батько сказав, що це ненадовго, на місяць, щонайбільше на два, до осені, і тому теплих речей ми не взяли, в метушні забувши і найнеобхідніше... Потім у російську стужу в Саратові ми згадували цей оптимізм батька, вихований газетами, радіопередачами і кінофільмами: перед війною показували пречудовий фільм "Якщо завтра війна".

З того часу я сприймаю евакуацію — будь-яких масштабів — як величезне нещастя, завжди несподіване, яке завжди викликає шок і розгубленість незалежно від того, чи погано, чи добре вона організована. Якийсь історичний ураган вириває людину з корінням з рідного ґрунту, і дуже непросто буває відновити життя в звичних формах.

А. Перковська: "Уперше заговорили про можливість евакуації в суботу ввечері, годині об одинадцятій. А о першій годині ночі нам уже дали завдання — за дві години скомплектувати документи для вивезення. Мене залишили і сказали, щоб готувала документи до здачі. Це сильно шмагонуло по нервах — дуже нагадало війну.

І у нас, у всіх з міськкому, досі так і лишилося розмежування: до війни і після війни. Ми так і кажемо: це було до війни. Ми чітко знаємо, що це було до 26 квітня, а це — після того. Коли треба щось відновити у пам'яті.

Я почала думати: а що треба вивозити? Зрозуміло, що знамена, печатки, облікові картки. А ще що? В інструкції слова "евакуація" просто нема. Нічого не передбачено на такий випадок. Адже у нас ще три комітети на правах райкому. А з їхньою документацією що буде? Комітет комсомолу будівництва АЕС розміщений навпроти 4-го блоку у будинку управління. А комітет атомної станції трохи далі. Туди теж не можна було дістатися.

Я викликала завсектором обліку, статистика. Це було вночі. Вони швидко прийшли, і ми почали думати — що робити?

Ми зібрали всю документацію. Часу рахувати не було. Склали у мішки і запечатали. У секторі працювали Світлана, Маша, хлопці їм допомагали. А ми допомагали у міськкомі партії. Там працювала Урядова комісія, у них виникали певні питання, у яких вони не орієнтувалися, і потрібна була місцева людина. Когось викликати, комусь подзвонити. Потім ми пішли у виконком, і мені видали план 5-го мікрорайону. Я повинна була проводити там евакуацію".

Л. Ковалевська: "Уночі з суботи на неділю полягали спати, раптом дзвінок у двері. Годині о третій ночі. Сусідська дівчинка: "Тьотя Люба, буди всіх, збирайся, буде евакуація".