Весна красна (збірка) - Вишня Остап

Смерть не встояла, а ми встояли.

Вам не треба тоді шукати героїв… Ви вітайте кожного ленінградця і кожну ленінградку, чи працює він тепер над відбудовою свого улюбленця-города, чи спить вічним сном, благородною ленінградською землею покритий…

І не допитуйтесь у живих, що кожний із них в ті страшні часи робив: чи стояв у бліндажі переднього краю, чи підносив на передній край набої, чи гасив у місті запалювальні бомби, чи рятував поранених, чи годував слониху Бетсі та лева в Зоологічному саду, чи закопував у землю бронзово-вороні коні з Анічкового мосту, чи будував над "Мідним вершником" укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, підвозив зголоднілим ленінградцям і ленінградкам сухарі…

Всіх ви їх вітайте… Живих…

А над могилами неживих скиньте шапку й уклоніться низенько. І вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вітатимете героїв живих і шануватимете героїв неживих.

Серед великої і просторої площі "Нового Ленінграда" знайшло собі в дні блокади тимчасовий притулок Гвардійське кладовище.

Вічним сном почивають там герої-гвардійці…

Ленінградці і ленінградки у вільні хвилини квітчають дорогі могили квітами…

І не треба питати, чию саме могилу прикрасила ніжними конваліями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дівчина, що печально над могилою голову схилила.

— Ні, — відповість вона, — родичів особисто моїх тут нікого нема. Тут усі наші рідні.

Як підете в глиб кладовища, то зліва, аж на самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.

Під постаментом тим спочиває вічним сном земляк наш Красношапка Микола, двадцятилітній сержант, снайпер і уславлений герой оборони Ленінграда.

Далеко від села Луганського Сталінської області[1] до Ленінграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тіло: рідна земля, ленінградська земля.

Знаємо-бо ми, що єсть молоді ленінградці, які спочивають на широких просторах України Радянської, — і не чужа їм земля українська, як не чужа Миколі Красношапці ленінградська земля.

Ось через це саме й пишуть бойові Миколайові друзі його рідним батькам в українське село Луганське:

"Дорогі батьки Миколи Красношапки — Марко Пилипович та Параска Сергіївна!

7 червня 1945 року до нас, бійців відділення імені Миколи Красношапки, приїздили українські письменники.

Ми розповіли їм про Вашого сина-героя, який хоробро захищав велике місто Ленінград, свою радянську Батьківщину і всіма нами любиму Україну.

Клянемося Вам бути гідними Миколи Красношапки, любити ї захищати свій народ, як наш бойовий товариш, який над життя любив свою Вітчизну.

Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстерність, щоб у першу-ліпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вітчизни так, як бився Микола Красношапка — стійко, вміло і мужньо.

Бажаємо Вам доброго здоров'я, дорогі Марко Пилипович та Параска Сергіївна.

Міцно тиснемо ваші руки. Громов, Михайлов, Уварчев, Носков, Гусаров, Дубін, Шушарін, Хомутов, Кузнецов, Єврашев".

Що ж розповіли бойові друзі Миколи Красношапки українським письменникам?

От що.

Було це в серпні 1942 року.

Сержант Микола Красношапка і з ним ще кілька товаришів снайперів зайняли окоп на передовій.

Аж ось після шаленого мінометного й артилерійського вогню пішли фашисти в атаку.

Красношапка першими пострілами валить чотирьох гітлерівців.

Від сержанта не відстають і його товариші.

Німці падають, але по трупах своїх солдатів уперто лізуть уперед.

Ось вони вже біля бруствера.

Скомандувавши: "Вперед!", Красношапка орлом вилітає на бруствер, валить ще кілька фашистів із гвинтівки і — за гранати.

Вибухами гранат він розкидає перші лави фашистів.

Але гітлерівців багато. Вони прориваються в окоп.

— Ні, — кричить Микола, — не буде по-вашому! — і, мов той лев, кидається на них. Тріскають од ударів прикладом фашистські голови. Постріл — і Микола падає. Але знову підводиться. Праву йому руку перебито, груди прострелено, але Красношапка лівою рукою хватає з землі гранату і б'є по ворогові.

Німецьку атаку відбито.

Перед нашим окопом десятки німецьких трупів.

Коли Миколу везли в госпіталь, він сказав:

— Товариші! Я зробив, що міг! Може, й мало я зробив, так вірю, що ви зробите більше! Прощавайте! Як тільки видужаю, зразу ж вернусь до вас!

Не повернувся Микола…

Спочиває герой оборони славного Ленінграда Микола Красношапка під білим мармуровим постаментом на Гвардійському кладовищі города-героя…

Микола Красношапка, обороняючи Ленінград, знав, що він обороняє Україну, як знали й славні ленінградці, що, обороняючи Україну, вони обороняють Ленінград. Бо всі вони боронили свою велику Батьківщину — СРСР.

Космічна катастрофа

Вчора, о 6 годині ранку, раптом у двері:

— Стук-стук!

Це на мене не дуже вплинуло.

Коли знову в двері і вже не "стук-стук", а:

— Грюк-грюк!

І так нервово, і навіть осатаніло.

Довелося зскочити з ліжка і бігти босяка до дверей, бо не було біля ліжка нічних шльопанців, що їх ще рік тому обіцяв виробляти Кожпромтрест, чи Промшкірспілка, чи ще якесь таке дуже важливе об'єднання із породи "ширпотребу".

— Хто там?

З-за дверей почулося хрипучо-перелякане:

— Я!

— Хто я?

— Агорпина Титівна!

— Що скоїлось?

— Одірвалось!

— Заходьте, прошу вас, — кажу, — тільки даруйте, що ґудзика там, де йому треба, нема, бо ґудзики, — кажу, — ще в плані "ширпотребу", і не можу я потиснути вашу благородну руку моєю рукою, бо моя, — кажу, — рука держиться за те місце, де повинен бути ґудзик! Інакше…

— Драстуйте! — влетіла Агорпина Титівна. — Одірвалось! Боже ж мій!

— Що, — питаю, — одірвалось? Звідки одірвалось? І чому саме одірвалось?

— Сонце одірвалось!

— Сонце одірвалось?

— Одірвалось!

— Усе одірвалось? З уздром?!

— Ні, не все, а тільки клапоть! Тільки не маленький клапоть, а великий клапоть! І летить!

— Куди летить?

— На землю летить!

— Чого летить?

— Всіх іспопелить! Страшний суд! Простіть мені все, що я, може, проти вас согрішила!

— Прощаю, — кажу.

— І вдруге?

— І вдруге прощаю!

— І втретє?

— І втретє, — кажу, — прощаю!

— Та як станемо на страшнім суді перед всемогущим, скажіть, що я хороша, бо, заприсягаюсь, тільки раз у вас три поліняки дров узяла та раз посвідчила в прокурора, що ви тут, у цій квартирі, ніколи не жили, хоч і жили ви тут ще до війни дванадцять років. Простіть, благаю вас, бо злякалась я, та управдом обіцяв теплі рейтузи купити.

Кріпко мене обняла Агорпина Титівна й поцілувала.

— До побачення, — говорить, — на тім світі! А поки що побіжу на базар, продам шість авосьок, бо тепер вони вже не потрібні. А треба ж буде Харонові чогось сунути, щоб через річку Стікс не перевозив, а до Петра спрямував. Та й Петрові, щоб у рай як-небудь пропхнув, теж не минеться ткнути! Бувайте!

І побігла.

Вискочив і я з хати.

З криком: "Обірвалось і летить!" — біжу через двір. Зустрічаю управдома:

— Летить! — кричу.

— Хай, — каже управдом, — летить! Аж через три роки долетить, а за три роки ще й виселимо, кого не треба, ще й переселимо, кого не треба.

— Та, — кричу, — може ж швидше долетить, ніж нахваляється! Воно таке!

— А хто, — каже управдом, — йому повірить, що воно долетить, без моєї справки? Хай спробує!

Бачу, що управдома без трельяжа не переконати, — побіг далі.

— Летить, — кричу. — Сонце летить! Цілий клапоть!

А якийсь дідок стоїть і скептично кидає:

— На зяб, мабуть, не виорали, а авансом за трудодні одержали, вирвалися й летять!

— Куди летять? — питаю.

— На Київ летять!

— А як же на Київ, коли в Київ без виклику не можна?!

— З викликом трудно, — каже дідок, — а без виклику, будь ласка! Чекали б вони там на сонці виклику! Одірвались і летять.

— Пр-рилетять і не пропишуться!

— Таке й скажете: "не пропишуться"?! З викликом це-таки справді не пропишуться, а без виклику — скільки завгодно! Прилетять, скажуть, що прорвали фронт між Марсом і Венерою, що на Чумацькому Шляху ансамблем пісні та танку ворожу групіровку знищили і по той бік Сатурна — демобілізувались!

— Не повірять! — кажу.

— Повірять. Повірять, бо документів сила: сорок акордеонів, півтораста ручних годинників і ще якісь там подарунки з Одеси.

— Де Одеса, а де Чумацький Шлях?

— Якраз по дорозі! Біля Марса ліворуч звернути і прямий шлях на Одесу. Понад стернею, нікуди не звертаючи, прямо до Лондонського готелю.

— Та слухайте, — кричу, — катастрофа! Космічна катастрофа! Що ви собі думаєте?

А один завбазою мені й каже:

— А що мені думати, коли воно аж три роки летітиме? Хай летить!

Бачу, що нікого, крім Агорпини Титівни, це не дуже непокоїть, я тоді на базар.

Прибіг:

— Летить, — кричу, — клапоть сонця! Спопелить, — кричу, — всіх вас тут!

Якась така тьотя, з дуже кривавими губами на лиці і з дуже закордонними трусами в руках, так на мене подивилася, що я схопив себе на думці, що в мене син 23 років… І каже та тьотя:

— Начміліції, — каже, — всі свистки висвистів уже, а нас звідси ніколи не висюрчить!

Я подивився на ту тьотю та й подумав:

— Де ж той клапоть од сонця… І чому він три роки летітиме… І чому тільки клапоть, чому падає не все сонце, щоб таких справді спопелить… І щоб не через три роки, а щоб сьогодні.

З цими думками побіг я до професора Бсехсвятського, директора Київської обсерваторії.

— Професоре! Що таке? Що за катастрофа?

Професор Всехсвятський навів телескоп і запрошує мене глянути власними очима. Припав я, дивлюсь, як учений… І нічого не бачу. Одні тіні і плями. Все миготить. Я моргаю. А сонця нема. Тоді я як закричу:

— Сонце де поділи?

— А ви не туди настроїлись, — відповідає спокійно професор.

Зирк я ще раз, але вже не в трубу, а поза телескоп, потім у випукле скло уп'явся і бачу як на долоні базар…

Професор засміявся.

Лише тоді я второпав, що таке астрономи і гастрономи (базарні). Оце вони і спланували космічну катастрофу. Я тепер переконано стверджую:

— Впаде, неодмінно впаде клапоть сонця і вгатить з усього розмаху прямісінько на базар. Єй-єй, правду кажу…

Такі собі зустрічі й розмови

1

Така собі звичайна кімната, — чистенька, затишненька.

Присмерк.

І такий собі сумовито-споісійиий голос моєї співбесідниці, хазяйки тої затишної кімнати, незаслуженої артистки республіки Оксани Платонівни Недопереграй:

— Закінчила, пам'ятаю, я інститут ім. Лисенка…

— Давно? — питаю.

— Та літ із тридцять тому…

— І пам'ятаєте?

— Аякже!? Звичайно, пам'ятаю…

— Прекрасна у вас пам'ять…

— А, та ви все жартуєте! Закінчила, значить… Вважалася в інституті за дуже здібну студентку, подавала, як кажуть, великі надії… Як давали мені диплом по закінченні, директор інституту, прощаючись зо мною, сказав: "Працюйте, ніколи не почивайте на лаврах! Справжня тоді з вас буде артистка! Всі дані для цього ви маєте…" Я подякувала і на крилах радості й надії полетіла мистецтву служити…

— З якого боку було крило радості, а з якого — надії?

— Це неважно! Слухайте далі.

— Слухаю, — кажу, — далі…

— От і почала я працювати в українському драматичному театрі імені одного з п'ятьох великих наших людей.