Весна красна (збірка) - Вишня Остап

Коні таки справді знамениті…

Стільки в них руху, стільки скаженого якогось запалу, що боязно за тих силачів, що їх здержують.

Дивишся на тих коней і думаєш: от іще раз рвонеться, опиниться бідолаха силач під містком, а коник — хвоста трубою і — вздовж по Невському.

— Лови мене! Держи мене!

Так і підмиває тебе підбігти до клодтівського вороного й гаркнуть:

— Тпр-р-р-р! Стій, не балуй!

Отакі коні…

Почалась Велика Вітчизняна війна.

Фашисти під Ленінградом.

Обережно, любовно знімають ленінградці й ленінградки своїх улюблених коників з їхніх п'єдесталів і закопують у сусідньому садку глибоко в землю…

І лежали баскі коні глибоко під землею, а ленінградці й ленінградки над тимчасовою їхньою могилою квіти садовили.

І так аж до тої пори, коли німці так рвонули від Ленінграда, що чи наздогнали б їх і баскі коні…

Червень 1945 року…

Вороні красені-коні знову на своїх місцях на Анічковому мосту.

Мабуть, чи не весь Ленінград брав участь у процесі і в процесії "воскресіння" своїх улюбленців.

Ніякі заборони й попередження міліції не скупчуватися, не заважати роботі по перенесенню коней на свої місця — успіху не мали.

Кожен ленінградець і кожна ленінградка вважають за свій обов'язок хоч чим-небудь, хоч трішечки, хоч крихітку дати і свого труда, і своєї любові до такої великої і торжественної справи, як перенесення скульптурних шедеврів на свої місця.

І стоять вони тепер на мосту своїм ще баскіші, ще гарячіші, ніж колись були.

Ніби відповідають на любов ленінградок і ленінградців до них потроєнням своїх знаменитих властивостей.

А ленінградці купами стоять і милуються з них.

І хоч куди б ви йшли чи зайшли, — чи то на вулиці, чи в магазині, чи в парикмахерській, у кав'ярні, в їдальні, — скрізь ви чуєте:

— А коники наші на Анічковому мосту стоять! Бачили?

— Аякже. Бачив. Як не подивитись!

· · ·

Щасливий Ленінград — город-богатир, город-герой, що має таких у себе ленінградців і ленінградок…

Щасливі ленінградці й ленінградки, що живуть у такому прекрасному городі, городі Леніна, городі сліпучої Слави, сяйво якої промениться над усією нашою Радянською Вітчизною.

Щасливий Ленінград, що має за свою Вітчизну — Радянський Союз.

Щасливий Радянський Союз, що має в собі місто Ленінград.

Хай благословенна буде і хай росте любов ленінградців і ленінградок до свого героя-города.

Хай ще буйніше розквітне любов до славного міста в серцях усіх радянських громадян.

І до своїх рідних городів так само.

Ленінградки

Мені аж ніяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленінградок, робиться тільки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привітних господарів у гостях, каже господині:

— Ну, яка ж таки, хазяєчко, ви нечепурна та несимпатична! І пироги у вас глевкі! І діти ваші хулігани! А чоловік — п'яниця! Бабуся ваша завтра вмре! І взагалі не розумію, чому вас і досі ще тролейбус не переїхав?

Таких гостей не буває.

Гості завжди чемні та ввічливі, але ми, бувши чемними та ввічливими ленінградськими гостями, говоритимемо про ленінградок з почуттям найщирішого захоплення, подиву і найглибшої пошани не тільки через те, що ми гості…

Один із потомствених ленінградців, прекрасний поет Олександр Прокоф'єв, правда, одразу нам заявив:

— Киньте, хлопці, дурниці! Які ви в чорта гості?! Ви в себе вдома! Понятно?!

"Понятно" то воно "понятно", та після такої заяви ще трудніше, бо, виходить, що писатимеш про свій дім, про себе значить, а, як відомо, сама себе хвалить тільки гречана каша.

Отже, для делікатності, треба, щоб ми були ленінградськими гостями.

Я заздалегідь знаю, що, навіть як я землю гризтиму, ви мені не повірите, що ленінградки ні в трамваях, ні в автобусах, ні в тролейбусах не штовхаються.

Я сам не вірив… І досі ще, думаючи про ці дивовижні властивості ленінградських жінок, сам собі говориш:

— Не може бути!

Нічого не поробиш: факт!

В Ленінграді ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокійно, чинно, благородно, і коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввічливо ще й скажуть:

— Будь ласка!

Ленінградки ремонтують своє рідне місто.

На кожній вулиці ви побачите — не на одному будинкові, — там риштування, там "колиски", а на риштуваннях і на колисках ходять, стоять і сидять ленінградські жінки.

Вони загоюють рани свого красеня города, заподіяні німецьким звіром, вони чепурять свій коханий Ленінград.

Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розірвано було фашистську блокаду героїчного міста.

І знову ж таки не повірите: штукатурщиці, каменщиці, ремонтуючи будинки і вулиці, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.

Вас обов'язково, коли ви самі не помітите, попередять, щоб ви обійшли це місце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.

Не так, як деінде:

— Проходьте, проходьте!

А в цей час вам на бриль ціла лопатка глини:

— Ляп!

Ленінградки щодня миють свій Ленінград.

Ми гостювали в Ленінграді чудесної ленінградської весни, коли привітно усміхалось сонце, зеленіли дерева, ленінградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалій, і перламутрилися ленінградські ночі.

І щодня ленінградки мили свої вулиці.

І не обливали вас…

Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвід, я, побачивши ленінградку із шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бік вулиці, незважаючи навіть на те, що не було напису: "Переходити тут!"

Дома, коли тебе обіллють, замість тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.

Перейшов і дивлюсь, що ж воно буде?

І що ж ви думаєте: проходять ленінградці повз ту страшну кишку і ніхто не обтрушується, ніхто обличчя не витирає і навіть ніхто не підстрибує, щоб лиск на черевиках урятувати.

Тоді й я ризикнув. Знову перейшов вулицю і поволеньки, не поспішаючи, попрямував прямо на кишку.

Іду, а сам собі думаю: ну, — думаю, — доведеться, мабуть, підскочити та: "Ух! Ух!" — вроді, як колись у Псьол з водяного млина пірнав.

Нічого подібного.

Підійшов до кишки, ленінградка пальцем припинила струм, сказала: "Будь ласка", і я собі пройшов сухий як порох!

Я хочу попередити, що те, про що я говорив і далі говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив і говоритиму, як про неприложні факти, самі по собі факти. Нікого я не мав і не маю на думці ні з ким порівнювати…

Ленінградки — красиві!

Це зовсім не значить, що по інших наших прекрасних містах і містечках, селах і селищах жінки некрасиві.

Скрізь наші жінки красиві! Скрізь-скрізь! Але, незважаючи на це, ленінградки красиві!

Викрутився чи ні?

Вони красиві зовнішньо: стрункі і голубоокі, привітні і чепурно одягнені…

Але красивіші вони красою внутрішньою. Красою жінки-героїні, що пережила страшні, невимовно жахні роки нечуваної блокади, пережила, перенесла і перемогла разом із своїм батьком, братом, чоловіком, разом із своїм бойовим другом — Червоної Армії воїном.

Не може не світитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не підносити гордовито її ніжно-струнку фігуру…

Не може ленінградка бути некрасивою і зовнішньо і внутрішньо.

І ленінградка — красива.

Це — взагалі…

А оце — зосібно.

Тролейбус…

Тролейбуси в Ленінграді новенькі, чистенькі, літають ленінградськими вулицями прудко.

Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловіки.

І все якось вони так у тролейбусі розташовуються, що заповнюють передню частину машини.

"В чім річ?" — думаю собі…

Додивився-таки.

Ну, на який тролейбус не глянеш, — водій (шофер) обов'язково молода і до того гарна дівчина.

Ну, й зрозуміло, що пасажири переважно чоловіки, і всі товпляться наперед.

Самому теж довелося у тролейбусні пасажири пошитися.

Не можна витримать!

Та де ж витримати, коли спереду сидить водій, як квітка, кабіна уквітчана конваліями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казці…

Ай да й ленінградці!

Ну, ясно, що при такій організації тролейбусного руху місячний план перевозок виконується за півтора дня.

А що робиться, як зірветься оте тролейбусне коліщатко, ролик отой, з дроту?!

Ви б побачили!

Всі пасажири стрімголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.

А водій стоїть, посміхається:

— Не всі разом, громадяни! Дайте он тому блондинові, хай він! Іншим разом, як зіскочить, тоді ви пристроїте!

Блондин — сам не свій. Лице щасливе, посміхається, і вже так пристроює того ролика, так пристроює, одне око на роликові, а друге на водієві…

Мені так ні разу й не пощастило ролика пристроїти: молодші затирають.

Ленінградська жінка…

Хай буде щаслива, хай буде весела ленінградська жінка після всього пережитого.

Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленінградських садках, парках і скверах.

На її втіху і на ще більшу славу її города, города-героя!

— Ми любимо свій город, дуже любимо, — сказала мені ленінградка.

— Я бачу це, пересвідчився в цьому, — одказав я їй.

— І що ви на це скажете? — запитала вона.

— Одно можу з сумом сказати: як жалко, що я не ленінградець!

Герої города-героя

Ленінград — город-герой.

Як це розуміти?

Чи може бути так, що от стоїть собі город, стоїть віками, і раптом — в найтрагічніші часи свого буття, він, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зірки Героя…

Очевидно, що так бути не може.

Славою героя вінчають свій город люди.

Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквітчали гранітні груди свого міста Золотою Зіркою…

А от спитайте когось із ленінградців, хто пережив цю блокаду:

— Ви — герой?

Подивиться ленінградець на вас так, як дивиться лікар на пацієнта, усміхнеться і піде далі…

І хоч скільки б ви таким способом шукали серед ленінградців і ленінградок героїв, — не знайдете.

Нема героїв…

А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околиці города-богатиря.

Там вам покажуть передній край героїчної оборони Ленінового міста, а за кількадесят метрів передній край гітлерівців і скажуть:

— Отут ми стояли на смерть! І ні на крок назад!

Тоді ви озирніться: ви побачите димарі заводу ім. Кірова, будівлі великого міста і, може, навіть почуєте дзвінки трамваїв і гудки тролейбусів…

А поруч вас — руїни славнозвісної Пулковської обсерваторії.

І вам іще скажуть:

— Захоплення гітлерівцями Пулковських висот — означало б для Ленінграда смерть. І ми стояли на смерть.