Весна красна (збірка) - Вишня Остап
Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака, — таких тепер собак нема, — на цепу сидів… Так покійний батько його біля бовдура прип'яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам'ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший — як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки — реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не забувати, що як багато снігу, то то вже обов'язково на врожай!
— Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть! Ну, ідіть з богом!
— Як каете?
— Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з богом.
— Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте!
За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом.
Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби.
Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив:
— Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить — вискочимо.
Ми Махтеєві Федотовичу от що скажемо:
— Махтею Федотовичу! Передайте дідові Тимошеві наш низенький уклін за його довге трудове життя! Дбайте, щоб дідові Тимошеві на печі тепло було. І не примушуйте його без потреби злазити з печі. На прикмети іноді зважати треба. Але найкраща наша радянська прикмета — справжня боротьба за врожай. Для цього треба сівбу вчасно і добре провести. Для цього треба… Але про все це якнайкраще дізнаєтесь з постанови партії про піднесення сільського господарства. Ось на цю постанову і зважайте. Зважайте і виконуйте її.
Тоді напевно "вискочите"!
Весна-красна
(У Ганни Денисівни Кошової)
Добре все-таки бути поетом.
Поет почав би собі, приміром, отак:
Все сошою та й сошою —
Аж до Ганни Кошової.
А там іще додав би: про буряки, про високі врожаї, про хорошу, героїчну працю хороших колгоспників та про життя й роботу Героя Соціалістичної Праці Ганни Денисівни Кошової, дивись, і вийшла б непогана поема…
Нам, прозаїкам, тяжче: і чорнила треба більше, і паперу…
Поїхали, значить, ми сошою…
Їхати туди треба так: сіли ви в машину і через Сталінку[2] на Васильків, на Білу Церкву, а з Білої Церкви на Великополовецьке село.
У Василькові зупиніться.
По-перше, ви побачите, що Васильків уже причепурився, — уже й будиночки вимащені, і вулиці підмітаються.
Та воно ж якраз перед Травневими святами, — народ хоче зустріти свято урочистіше, зеленіше й чистіше.
Щодо зелені — особливих заходів вживати не слід: усе зараз зазеленіло та як зазеленіло!
Кучеряво-зелено все навкруги…
А прибратися та причепуритися перед святами — всяк розуміє, що треба.
Ідеться не сумно, бо обабіч соші озимина зеленіє, сходить рання ярина, сіють пізню.
І ген аж он трактори сівалки за собою водять, і плуги, і культиватори…
По селах, на городах — похилені жіночі й чоловічі постаті, — городину садять.
І хати мастять.
Багато нових хат.
То вже побудовані на місці великого пожарища.
Село Великополовецьке, районний центр. В 25 кілометрах од Білої Церкви.
Вбік!
У який бік?
Як їхатимете, поспитайте: вам розкажуть.
Ми їхали в колгосп "Червоний гігант", де працює ланковою Герой Соціалістичної Праці Г. Д. Кошова, й везли туди, з доручення нашої президії Спілки радянських письменників України, подарунок — бібліотеку, щоб закласти фундамент майбутньої великої колгоспної бібліотеки.
Районна бібліотека у Великополовецькому районі єсть, та не завадило б, коли б кожний колгосп мав би й свою книгозбірню.
От ми фундамент такої бібліотеки в "Червоному гіганті" й закладали.
Село Великополовецьке…
Хороше село.
Переділене ніби на дві половини величезним ставком…
Все в садках…
Ще, розуміється, відчувається вогняний подих Великої Вітчизняної війни, але уже й парк посадили, і будинки підремонтували, і чистенько…
Половців на селі ми не бачили жодного, живуть там тепер колгоспники-половчани.
На селі людей небагато: на полі вони всі тепер.
І районне керівництво все тепер "у борозні"…
Треба було нам у "Червоному гіганті" урочисто піднести наш подарунок, — довелося це зробити рано-вранці, на колгоспному подвір'ї, в час, коли колгоспники зібралися, щоб іти на поле!
Так ми й зробили!
І чи не урочистіше це вийшло, ніж це робилося б у клубі чи в театрі!
Час-бо який!
Кожна хвилина дорога!
Поговорили, подарунок піднесли та й ухвалили всім колгоспом прозвати бібліотеку так:
"Бібліотека імені Героя Соціалістичної Праці Ганни Кошової".
У Ганни Денисівни побували ми і вдома, і на її трьох гектарах, де вона сіяла буряки, щоб дати по 800 центнерів з гектара, виконати своє зобов'язання перед державою.
Вона була занепокоєна, що нема дощу.
— А як не виконаю?! Як я Микиті Сергійовичу в очі дивитимусь?
А тут якраз уночі дощ!
Одразу ж і сіять.
Ганна Денисівна сама ходить за сівалкою, сама придивляється і за культиватором, і за боронами.
На ходу збирає капустяне коріння (торік тут був колгоспний город), наказує запалити купи торішнього на межі бур'яну.
— Воно ж нам капоститиме потім! Різні кузьки-шкідники там плодитимуться…
І вже знову біля сівалки.
— Вішта! Вішта! Та протягай далі, я тобі кажу, а то ж двічі краї треба буде обсівати!
І воднораз уже кинула оком на культиваторщиків:
— Куди ж ото ти повів? Хіба я тобі так показувала? Прямуй на вербу! На вербу прямуй!
А тут іще й фотокореспонденти:
— Надівайте, Ганно Денисівно, піджака з орденами, та ставайте отут, бо інакше нічого не вийде!
— А тепер скидайте, ми вас за сівалкою сфотографуємо!
А на другім березі невеличкої річки Роставиці частина ланки під лопату картоплю садить.
— Чому під лопату?
— Нічого, нічого! Це — такий сорт! — посміхається Ганна Денисівна.
Ганні Денисівні Кошовій — 76 літ.
— А на літературний вечір прийдете, Ганно Денисівно?
— Аякже ж! Обов'язково! Ви тільки не дуже рано його розпочинайте! Я все ж таки сьогодні думаю буряки кінчати!
І раптом до Казика Тригуба:
— Ти ж мені, дитино, збігаєш обід з дому принесеш!
Казик Тригуб теж колгоспник.
Віком він трохи молодший од Ганни Денисівни, бо Героєві Соціалістичної Праці всього тільки — 76, й Казикові теж не менш, як десять, а то, може, й одинадцять — він уже в четвертому класі, а тепер от вийшов на поле землю культивувати.
У нього довгий батіг, він ним над кіньми помахує й серйозно каже коням:
— Вйо! Вйо!
А як фотографували сівбу буряків, то Ганна Денисівна покликала Казика:
— Ви й його зніміть! Він у мене роботяща людина!
А до Казика:
— Отут стань! Та батога сторч постав! Отак! Щоб усі бачили, що ти не гуляєш.
На літературний вечір Ганна Денисівна прийшла, весь прослухала, подякувала, а як присоглашала письменників обов'язково приїхати восени подивитися на врожай, сказала жартома:
— З косами приїздіть! З косами!
— А з ложками можна?
— Ложки знайдуться! І те, за що ложка чіпляється, теж найдеться! Приїздіть!
Праця йде на селі "розгорнутим", як то кажуть, "фронтом". Між іншим, весняна сівба, це — не танці.
Трудна була на селі весна 1947 року.
І коні були не ті, і воли не ті, і трактори не ті…
— Ех, якби ви до війни були подивилися, які отут коні ходили, які корови були! — сумно посміхаючись, казав нам літній уже колгоспник. — Хіба ж такі?! Та нічого: ще два-три тижні, травичка підросте, — вони й повеселішають.
А проте зараз ще:
— Та нічого! Переборемо! А на вареники приїздіть! З вишнями! А схочете — з сиром наваримо!
Все для перемоги, велика упертість в боротьбі і велика віра в перемогу.
Такі люди не здаються, такі люди не можуть не перемогти!
Єсть у "Червоному гіганті" сімнадцятилітня ланкова Катя Пустовіт.
Комсомолка.
Скільки ж у цієї дівчини енергії!
Вона — учениця Ганни Денисівни Кошової, що, сприйнявши досвід учителя, уже самостійно керівник молодіжної ланки.
Змагається з учителем.
На зборах Катя скоса поглядала на Золоту Зірку, що сяє на грудях в учителя, поглядала і усміхалася:
— Буде і в мене Золота Зірка! Буде! Буде! Буде!
І таки буде!
Не може не бути, бо і Катя — ланкова, — і вся її ланка працюють так, що "іскри з рук летять".
І хіба така Катя одна по колгоспах?
Скрізь вони рясно розквітли за ці роки: наша чудесна молодь, наша радість, наша надія!
Додому з Великополовецького ми поверталися знову ж таки через Білу Церкву.
Графині Браницької вже, кажуть, у Білій Церкві нема!
І в паспортному столі — не прописана.
На наше запитання:
— Де тут живе графиня Браницька? — нам відповіли:
— Не живе! А головне, майте на увазі, що ніколи вже й не житиме!
— Ми не проти! — відповіли ми.
Біла Церква — зелена й кучерява.
Чистенько в місті.
Видко, що кріпко прихорошується до Першого травня. Фарбується, білиться, миється…
А вимитися єсть де: така ж уже чудесна в Білій Церкві річка Рось!
А які прекрасні зустрічі із студентством та професурою сільськогосподарського інституту та педтехнікуму! Яка чудесна молодь!
Їхали ми до Києва, ніби у криниці з цілющою енерговодою викупані…
Пройшли дощі…
І за якихось два-три дні ще дужче закучерявились дерева, зазеленіли широкополі колгоспні лани…
Щоб бути ще чепурнішими, ще милішими до дня Першого травня, міжнародного свята трудящих.
Запорожці
I
Виявляється, що Запорозької Січі на Запоріжжі вже нема. Перейменовано її на "Запорізьку Сталь", що скорочено зветься "Запоріжсталь".
"Запоріжсталь" — завод-велетень, гордість радянських п'ятирічок або, як його ще називають, — перлина радянської металургії.
Що ж воно таке, як на нього оком глянути?
По-перше, це велике місто Нове Запоріжжя, де живуть запоріжбудівці та запоріжсталівці разом із своїми знаменитими сусідами дніпробудівцями.
Широкі, прямі вулиці вилискують асфальтом, кучерявляться чудовими бульварами й алеями з пірамідальних та сріблястих тополь, акацій, кленів та інших представників зеленокучерявої рослинної родини.
Бігають вулицями автобуси, бігають легкові й вантажні авто, трамваї.
Торгують магазини, кіоски, чайні… Сліпить вечорами електрикою кінотеатр. Вулиці гомінкі, повні народу, дітей і підлітків.
Складається Нове Запоріжжя з кільканадцяти висілків, що горнуться до своїх улюбленців — "Запоріжсталі" та Дніпробуду.
Селища — окремі ніби міста — з'єднані між собою чудовими асфальтовими чи брукованими шляхами.
Через Дніпро тут перекинулась казкова гребля Дніпробуду, а на величезній території розляглася "Запоріжсталь".
Колись потужна й владна, вона давала Батьківщині чималу кількість чавуну.
Тепер, трагічно похиливши свої голови, завалені іржавим брухтом, припорошені їдким порохом, лежать пошматовані конструкції славнозвісного мартенівського цеху…
Красунь цех тепер являє з себе цілі гори розбитих, розтрощених металевих конструкцій, ковшів, труб, заліза, каменю, скла…
І все це буде відновлено!
Силами ентузіастів-запоріжбудівців постала з руїн теплоелектроцентраль, гордо підвела голову відбудована домна № 3 і ось-ось загуде своїми рольгангами та сталевими валками стан-слябінг.
Ставляться рекорди продуктивності праці, пронизує будівництво гостра думка людської винахідливості, на очах виростають хитромудрі плетива із сталевих конструкцій, тисне тридцятьма й двома атмосферами котел на теплоелектроцентралі, легенько, ніби граючись, бігають якимись чудернацькими жуками вгору й униз "скіпи", примірюючись, як вони даватимуть руду й кокс у ненажерливу пащу домни № 3, стукають молотки, скиглять терпуги, спалахують сліпучі вогні електрозварювання…
Шумить, гримить, гуде Запоріжбуд.
Вулицями Нового Запоріжжя снує туди й сюди заклопотаний робочий народ…
І тільки запорізький трамвай сунеться поволеньки, і вигляд у нього, як у того філософськи настроєного дядька: мовляв, земля собі крутиться, сонце світить, воли собі йдуть.
— А куди ж ви ото, дядьку, волами та ще й гарбою?
— Та листа на пошту одвезти треба! Гей!
З приводу всього того, що робиться тепер на землі Запорізькій, закортіло нам взнати погляд славнозвісного кошового отамана Івана Сірка.
— Ходімо, — кажу, — пане отамане, подивимось, яка тепер Січ Запорозька та запорожці які такі тепер суть!
— Ходімо, ходімо, — охоче обізвався славнозвісний кошовий, закидаючи на вухо крутого вуса та підтикаючи під капелюха довгого оселедця. — Ходімо!
Пішли…
— Ну, показуй мені першу паланку, — промовив кошовий отаман. — Де вона і яка вона?
— Перша, — кажу, — паланка, пане отамане, тепер прозивається теплоелектроцентраль.
— Як? Як? — гостро поглянув на мене кошовий.
— Теплоелектроцентраль! ТЕЦ! — кажу.
— Тепло… центро… ні, не вимовлю! — махнув рукою отаман. — А що ж вона робить?
— Тисне, — кажу, — на тридцять дві атмосфери.
— Кого тисне?
— Тисне, пару дає! Парою тисне!
— І більше нічого, тільки тисне? Що ж, їй більше робити нема чого, чи як? А хто керує?
— Воєводін, — кажу, — та Рогачов!
— Курінні?
— Ні, інженери!
— Перемінить негайно! Коли вже вона, ота центораль, чи як там її, тисне, то хай знає, на кого тиснути треба.
