Весна красна (збірка) - Вишня Остап

Всім напишемо, всіх попрохаємо. Тільки не кричіть.

Понаписували всім.

А потім підвівся один дуже серйозний чолов'яга та й каже:

— А що ж робить Комітет у справах культосвітніх установ? Чому він до нас із таким холодочком?

А другий додав:

— А Комітет у справах мистецтв? Невже він не знає, що в нас тут десятки тисяч робітників жадають пісні та художнього слова?

Ну, що я міг зробити?

— Давайте, — кажу, — самі заспіваємо. Поки там вони, комітети, постанови пишуть, давайте, товариші.

І зразу залунало:

Карії очі, очі дівочі,

Де ви навчились зводить людей…

А з другого кутка тихесенько попливло:

Через тії очі

Бандуристом став.

Пісня шириться, пісня лунає, розлягається.

А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками. Очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу.

P. S. Ви пробачте мені, що я пишу про ваші очі. Я знаю, що треба писати і про сталеві конструкції, і про тисячі тонн чавуну, і про все таке технічне чудо.

А мені, — я вам по секрету признаюсь, — хочеться: щоб у пісні, у художньому слові відпочили голови всіх запорожців.

III

Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, — треба робити так: узяти список з усіма запорожцями — і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача…

На жаль, цього зробити не можна: не вистачить чорнила, тоннами треба підвозити папір…

Ми поговоримо про окремих запорожців, а ви уявляйте, що за кожним, нами отут згадуваним, стоїть іще один такий самий, а за ним — ще один, а за тим — іще один і т. д.

І вийде величезний колектив прекрасних радянських людей, про яких треба писати, — та не тільки писати, а треба всьому Радянському Союзу про них, про їхню самовіддану роботу знати й при нагоді, підносячи келиха, хоча б в умі говорити:

"За ваше здоров'я! Будьмо!"

Давайте ми з вами потиснемо руку Маркові Івановичу Недужку.

Він інженер, лауреат Сталінської премії, начальник монтажних металоконструкцій.

Це — його фах, спеціальність…

А він собі чорнявий, з бистро-лагідними очима, в синьому спецкостюмі й усміхається…

Може, він коли-небудь буває й сердитий, — ми його таким, між іншим, не бачили, але це може бути, бо робота в нього дуже сердита.

Може ж людина розгніватися, коли бачить перед собою гори пошматованих, понівечених металевих конструкцій, що не знати, як за них братися, з якого кінця, — так усе переплетено, перегнуто, погнуто, а йому ж треба за це братися, треба з цього "конгломерату" змонтувати струнко-ажурне плетиво чудесних цехів…

Може, він і сердиться, а проте береться. Береться сміливо й ретельно.

Батьківщина за його роботу по швидкому монтажу металоконструкцій нагородила його Сталінською премією.

Це — коли він працював на Уралі.

Так ви гадаєте, що він заспокоївся, повернувшись на Запоріжжя?

Нічого подібного.

Він побачив перед собою тисячі тонн покрученого, погнутого, переплетеного в якомусь диявольському хаосі — заліза й сталі і подумав:

"Невже ж йому пропадати? Невже ж усю цю масу людської снаги наново переливати, переробляти?"

— Ні, ні і ні! Треба використати.

І під високим лобом, прикрашеним чорнявим волоссям, зразу ж назріває гостра винахідницька думка…

А за думкою вже вимальовується, а потім вибудовується оригінальний верстат для виправлення покручених конструкцій.

І мертве оживає…

Потвора перетворюється на ажурне мереживо…

А колишній дніпропетровський хлопчисько — тепер знаменита людина не тільки на Запоріжбуді, і не тільки на Запоріжжі та на Україні, а в цілому Радянському Союзі.

А може, та не може, а таки справді, ім'я Марка Івановича Недужка перескочить океани та моря, щоб уславити творчу людську мисль — думку радянського інженера.

Марко Іванович Недужко…

Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко.

Міняємо це прізвище без згоди хазяїна.

Марко Іванович Недужко — не Недужко, а Дужедужко.

І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко…

Відбудовані аж тричі ажурні цехи "Запоріжсталі" повік будуть згадувати їхнього автора — Марка Івановича…

Який він собою?

Я ж кажу — чорнявий. І всміхається. Середній на зріст… Голова — кругла…

Як для жінок — симпатичний… Так не з цього боку ми до нього підходимо.

У нього під чорним волоссям, під крутим лобом — думка гостра і розум допитливий.

А це, між іншим, речі не такі вже прості і не такі вже погані. Та й взагалі на Запоріжжі прізвища міняються…

Бригадир, комсомолець, прозивається Недошивко. А як подивишся на графік виконання його робіт, виходить, не Недошивко, а Перешивко.

І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він "Недо", а за те, що він "Пере".

Родина Макарових.

Батько — Григорій Єгорович — і дві доньки — Ганна й Олександра.

Забайкальці…

На Забайкаллі в бригаді працювали й мама, Тетяна Григорівна, а як виїхали вони на Запоріжбуд, мама залишилася вдома, — треба ж комусь родинне вогнище берегти.

Маму замінила донька — Аня, як її всі на Запоріжбуді кличуть.

Каменярі вони… Ні, мабуть, не каменярі, а каменщики, мулярі…

Які вони?

Уявляйте їх собі як хочете: хочете — блондинками, хочете — брюнетками, а батька таким собі запорожцем з вусами аж до самісінького пояса — не в тім річ.

Річ у їхній ударній роботі.

Проценти виконання норм вони дають тризначні, — може, двісті, може, триста, — а тільки не забувайте про одне: вісім чоловік підсобних робітників не встигають подавати їм цеглу.

А подивіться ви хоча б на Аню Макарову: дівчинка хороша, симпатична, дівчинка на вигляд не дуже богатир, а серце в неї, сумління, робоча хватка, — всього цього на десять богатирів вистачить.

Ім'я її красується в Республіканській Книзі пошани…

З Анею Макаровою в час відпочинку можна, мабуть, потанцювати веселої полечки, але на роботі, на виконанні нею свого робітничо-громадського обов'язку — не беріться її "перетанцювати", бо не "перетанцюєте".

Така вже в неї і в її чудесній сім'ї — у батька Григорія Єгоровича і в сестри Олександри — вдача.

Робітнича вдача! Радянсько-робітнича!

Іван Олександрович Румянцев.

Уславлений бригадир монтажно-трубопровідної бригади.

Чому уславлений?

Що він — бога за бороду впіймав, що всі на будові говорять, що треба працювати по-румянцевському?

Та нічого подібного!

Точний розрахунок, завантаження кожної для себе й членів бригади хвилини, підготовка зарані робочого місця для кожного свого робітника, смілива винахідницька думка, — от вам і Румянцев, от вам і румянцевський метод роботи.

Він знає, що можуть і як можуть працювати його друзі-співбригадники: Іван Гаврилович Іванов, Єгор Іванович Мірошников, Михайло Федорович Гармаш, Анатолій Іванович Попенко, Ніна Петрівна Березіна…

А румянцевський метод роботи поширюється на заводі, удосконалюється. І багацько вже є румянцевських "учнів", що перекривають учителя.

За травень, приміром, першість здобула комсомольсько-молодіжна бригада Щербинкіна, яка виконала план робіт на 300 процентів і завоювала перехідний Червоний прапор. Бригада Румянцева опинилася на другому місці…

Це — закономірно…

Завжди ученики випереджують свого учителя, бо не стоїть життя на місці, не заболочується допитлива людська думка…

А простору для роботи, для думки, для винахідництва, — ой як багато!

На самому тільки Запоріжбуді п'ятнадцять квадратних кілометрів.

Люди!

Ми знайомили наших читачів з кількома тільки Людьми (з великої літери), що ними пишається наша Батьківщина.

А на Запоріжбуді (та хіба тільки на Запоріжбуді?!) їх тисячі, їх мільйони.

Підносьте ж келиха за їхню роботу, за їхнє здоров'я!

Будьмо!

Фейлетоністи

Іванківські хлопці й дівчата зустріли оце мене на вулиці та й кажуть:

— Ой товаришу! Ну, й фейлетон у нас увечері сьогодні буде!

Так і кажуть.

— Який, — питаю, — фейлетон?

— Е, не скажемо! От як ізробимо, тоді скажемо! А то он ще візьмете та нам того фейлетона й спортите.

Почухав я потилицю.

"Ото, — думаю собі. — Ось-ось уже тридцять літ, як по фейлетонній часті працюю, а вони, молодята, отакої: "Спортите нам фейлетона!"

— Ну, — кажу, — робіть свого, як ви кажете, фейлетона, та обов'язково взавтра мені розкажіть, який він у вас вийде!

— Розкажемо!

Було це в суботу, під неділю.

У неділю ранесенько прибігають молодятка.

І показують величезного замка.

Замок заіржавлений, ключ до нього погнутий.

— Що таке? — питаю.

— Не вийшов фейлетон у нас! — регочуться.

— Та якого фейлетона ви робити хотіли?

— Клубного!

— ??

— Та ми, розумієте, хотіли вчора ввечері потихеньку, щоб завклубом не знав, одімкнути клуба, поприбирати там та й устругнути вечір самодіяльності!

— Ну й що?

— А воно не вийшло!

— Чому не вийшло!

— Та замок так заржавів і ключ теж, — що ми крутили-крутили, порпались-порпались, а воно — ні сюди ні туди! Оленка розсердилась та як смиконе: так оте, що отуди засувається, — тільки трісь! — і одломилося!

— Так ото замок заіржавів?

— Ага! Та як же ж йому не заіржавіти, коли він ось уже тижнів-тижнів…

— Та де тижнів? — підхоплює Галя. — Місяців, а не тижнів…

— Як не одмикається…

— І який же фейлетон тепер, коли замка поламали? Тепер завклубом ще до відповідальності нас притягне…

— "Фейлетон із взламом!" — посміхнувся я… А може б, — кажу, — краще було, якби ви попрохали завклубом, щоб він все ж таки коли-не-коли одмикав клуба… Ну, як не для вас, то хоч для замка! Щоб замок так не іржавів!

— Е! Якби ж то?

— А для чого ж тоді у вас клуб?! Клуб для того й існує, щоб провадити культосвітню роботу серед мас!

Оленка засокотала:

— А ми вирішили навпаки! Коли завклубові "нема часу" провадити роботу серед мас, то давайте, кажемо, ми, маси, будемо провадити культмасову роботу серед завклубу! От і вийшов би фейлетон! А через цей проклятущий заіржавлений замок ні фейлетона не вийшло, ні роботи мас серед завклубу не вийшло!

— Та то нічого, — підхопила Галя. — Ми все-таки зробимо фейлетона нашому завклубові. Управимося з жнивами, та колись уночі зберемося, та геть-чисто весь бур'ян біля клубу виполемо, та землю перекопаємо, та восени там садочок посадимо… Це в одну ніч! Як побачить це все завклубом, — отетеріє. А ми стоятимемо та сміятимемось! От буде фейлетон! А колись ще одної ночі привеземо очерету та вкриємо наш клуб, щоб він не соромив себе й нас отими в покрівлі дірками, та полагодимо ґанок, та вимастимо, та побілимо його! Щоб скидався-таки він на клуб, на культурно-освітню установу, а не на обідрану корчму… От вам буде другий фейлетон…

— А ми з Петром, — пробасив Володя, — заборчиком увесь клубний двір обнесемо!

— А я той заборчик пофарбую! — підхопив Микола.

— Та ми нашому завклубові таких фейлетонів наробимо, що аж-аж-аж!

Я слухав молодят та й подумав:

— Під такими "фейлетонами" підписалися б фейлетоністи всього Радянського Союзу.

Птахівництво

— Степане Івановичу! — гукнув до голови колгоспу бухгалтер. — Вас до телефону! З району!

— А що там таке? — запитав голова.

— Та щось про інкубатори питають, про яйця.

— Про які такі інкубатори?

— Та що ви, не знаєте, що таке інкубатор? Оте, що курчат лупить.