Весна красна (збірка) - Вишня Остап
А то постанова єсть, а лобогрійка он бур'яном заросла, і не видно, щоб хтось із ковалів до неї підходив! Оце тільки я й підійшла та трохи бур'ян потолочила, а то стояв би й досі, як той очерет!
— Устигнемо з козами на торг! — одмахнувся від Оленки Іван Петрович.
Оленка постояла трохи, махнула рукою і побігла в поле.
— Ну, як з лобогрійкою? — запитали Оленку подружки. — Ремонтуватимуть?
— Ет! — махнула рукою Оленка. — Встигнемо, — каже голова. — І все!
Дівчатка замислились.
Коси вони вже собі придбали, придбали й бабку коси клепати…
Бруски й мантачки вже лежали на полиці в Оленки, в коморі.
Дід Андрій уже робив дівчаткам грабки, а як грабки поробить, то він їм і коси виклепає й нагострить…
Щовечора підбігала до діда Андрія Оленка:
— Мабуть, уже, дідусю, покурили? Нате! Це дуже міцний, дідусю, тютюн і запашний! А оце двоє яєчок. Я їх зварила ріденько: повечеряйте!
— Та спасибі, я не голодний! — мотав головою дід Андрій. — Є в мене що вечеряти!
— Е, ні, дідусю, візьміть, візьміть!
— Ну, добре, — казав дід Андрій, — коси я вам направлю, грабки пороблю.
— А на жатках, на лобогрійках ви розумієтесь, дідусю?
— Їздити на лобогрійках я їздив! Знаю, де мастити, як косу нагострити, як і коли скидати! Все це я знаю! — говорив дід Андрій.
— А як несправні шестерні та валик не крутиться, полагодити умієте чи ні? — допитувалася Оленка.
— Ну, на механіці я не дуже! То вже що ні, то ні! Для того є механіки!
Увечері Оленка говорила своїм дівчаткам:
— Коси в нас будуть, і добрі коси! Дід Андрій постарається! От якби нам ще лобогрійку! Ми б тоді за два-три дні схопили і жито, й пшеницю! І так, щоб жодної зернини не втеряти!
Дівчатка думали.
Тоді знову Оленка:
— Слухай-но, Галинко! — звернулася вона до Галинки, чорнявої дівчини, з отакенними косами, чорними-чорними, як воронове крило, і з отакенними очима, карими-карими. — Слухай-но, Галинко! Твій Сашко…
— Який він мій?! Ще що вигадаєте?! — спалахнула Галинка.
— Ні, він, Галинко, не твій, то в мене так зірвалося! Так отой самий Сашко, що… той… не… одне слово, він бригадир тракторної бригади…
— Ну, і що з того? — спалахнула Галинка.
— Так от що: як побачиш ти його ввечері…
— І хто його там увечері, того Сашка, бачитиме? Подивіться ви на них! І отаке й вигадають?! — спалахнула Галинка.
— Ні, Галиночко, я не кажу, що обов'язково ввечері. Я кажу, що як взагалі ти його зустрінеш…
— А чого обов'язково я його зустріну? — спалахнула Галинка. — Таке й вигадаєте?!
— Та ні, Галиночко, я ж такого нічого не кажу, що тільки ти його зустрінеш, я тільки й кажу, що він найчастіше тобі зустрічається… Так ти його попроси, може, він лобогрійку полагодить… Він же ж у тебе на всі руки…
— А чого саме він "у мене" на всі руки?! Таке й вигадають?! — спалахнула Галинка.
— Та ні, — Оленка до неї, — я кажу, що взагалі він на всі руки… Попроси, Галинко!
— Полагодить! — сказала Галинка. — Я йому ще позавчора казала, увечері, як під яблунею стояли… Ой! — зашарілася Галинка. — Ні, не під яблунею, а як зустрілася з ним у полі. Він сказав, що полагодить, як тільки з парами впораються…
— Так чого ж ти мовчала?
— Так… — такнула Галинка…
Завтра жнива…
Іван Петрович, голова колгоспу, побачивши Оленку, вигукнув:
— Де там та лобогрійка?! Постанова була?! Була! Взавтра жнива? Жнива! Тоді тільки собак годуємо, як на лови йдемо?! Я ж казав! Чим узавтра коситимеш?
— Лобогрійкою! — одказала Оленка. — І косами!
— Справна лобогрійка? — сердито запитав Іван Петрович.
— Справна!
— То ж бо й є! От що значить вчасна постанова.
Нова порода
Холодцю вже на столі не було: холодець уже гості поїли.
А холодець був — не холодець, а поема — ну, танув у роті, і квит! Сам танув!
Холодець-бо був із ніжок, із часником, з морковкою і з лавровим листом…
Після холодцю подане було на стіл смажене порося.
Люб'язна хазяйка, ставлячи порося на стіл, дуже мило і дуже гостинно промовила:
— Даруйте нам, дорогі наші гості, що порося трохи переросло: йому вже три місяці!
Один дуже поважний гість дуже ввічливо промовив:
— Не турбуйтеся, хазяюшко, поїмо.
Другий гість, який, очевидно, непогано розумівся на питаннях розвитку тваринництва і зосібна свинарства, авторитетно заявив:
— Тримісячне порося, як про це говорить наука — зоотехніка, відрізняється від місячного поросяти тим, що з тримісячного поросяти значно більше наїдку! Будьмо!
Підвівся хазяїн:
— Ні, товариші! Прошу вас поки що не будькати! Прошу вас, дорогі гості, вгадати, якої породи єсть дане порося? Хто вгадає, тому буде видано найсмачніший шматок даного поросяти — хвіст.
— А я знаю, а я знаю! — підхопилася симпатична блондинка. — Це поросяточко не інакше як системи леггорн.
— Так леггорни ж кури, а не поросята! — поверг в униніє симпатичну блондинку знавець на свинарстві.
— Дивись! Хіба кури? — почервоніла симпатична блондинка. — А я все життя — й до заміжу, і після заміжу — гадала, що леггорни — поросята!
Бухгалтер, дуже серйозна людина, завважив:
— Порося це — решетилівської породи!
— Нема решетилівських поросят, — промовив хазяїн. — Ви, товаришу, переплутали поросята із смушками! Є решетилівські смушки, а не поросята.
— От бачиш, Ваню, — накинулася на бухгалтера бухгалтерша. — Не знаєш, не лізь! А ще ж і шапку носиш з решетилівського смушка! Це порося або першерон, або брабансон! От!
— Ой боже мій! Змішали, Акилино Гурівно, поросята з жеребцями! Ай-ай-ай-ай!
Дехто з гостей згадував і про симентальську породу свиней, і про кохінхінську, і про плімутроків.
— Ні, дорогі гості, — підвівся знову хазяїн, — бачу, що не вгадаєте! Ніколи не вгадаєте! Доведеться мені їсти самому найсмачніший шматок даної поросятини. Це, дорогі гості, порося породи…
— Якої? — підстрибнула симпатична блондинка.
Хазяїн витримав відповідну паузу й урочисто промовив:
— Вибракуваної! Вибракуваної породи це порося! От якої!
— Нова порода? — зацікавились гості.
— Порівнюючи не стара, — пояснив хазяїн, — але останніми часами розповсюджується. Дане порося, приміром, виплодилося в підсобному господарстві Маріупольського мішторгу, де директором був тов. Прилуцький. Спочатку воно, це порося, в числі 21 своїх соплеменників було, як і інші, йоркширської породи. А коли воно, разом з двадцятьма іншими соплеменниками дійшло тримісячного віку, воно було перепородуване відповідним актом з йоркширського на вибракуване… Може, ви мені, дорогі гості, не вірите? Так тоді повірте авторитетному листові до редакції газети "Радянська Україна" секретаря Маріупольського міськкому КП(б)У за № 152, де сказано, що справді в грудні 1947 року в підсобному господарстві було забито 21 порося на підставі вибраковочного акта!..
— А які характерні ознаки поросяти вибракуваної породи? — зацікавились гості.
— Вони, — пояснив хазяїн, — недовговічні, але, як ви самі маєте змогу переконатися, дуже смачні. Деякі з них живуть довше, доживають солідного віку і досягають солідної ваги, — це в тому випадку, коли вибракуване порося переходить у власність, приміром, заступника директора Маріупольського мішторгу Соколова.
— А чому так? — запитали гості.
— А тому, — пояснив хазяїн, — що таке порося годується на підсобному господарстві безплатно, отже, годується добре і має відповідний догляд. Може, ви мені, дорогі гості, не повірите, так повірте тому ж таки авторитетному листові секретаря Маріупольського міськкому, де сказано: "У підсобному господарстві відгодовується свиня заст. директора мішторгу т. Соколова, який за догляд і відгодівлю її не платить"…
— А які перспективи вибракуваної породи свиней? — запитали гості.
— Перспективи смачні! — відповів хазяїн. — Пригощайтеся і самі переконаєтесь.
Про кури, про індики, про директорів і т. ін…
Як свідчать стародавні перекази, одна популярна людина, що жила не до різдва Христового і не після різдва, а з'явилася вона якраз в час самого різдва, творила чудеса.
Чудеса ті були в галузі медицини (воскресення мертвих), річкового транспорту (ходіння по воді як по суходолу) і т. ін.
Сотворила та людина ніби одно чудо з галузі харчопрому: вона нагодувала п'ятьма хлібинами й п'ятьма таранями п'ять тисяч чоловіка.
Підвечерюючи якось в одній їдальні, розговорилися ми з директором тої їдальні.
Директор увесь час доводив нам, що за останній час на його підприємстві не порції зменшилися, як скаржаться клієнти, а збільшилися у клієнтів апетити.
— Не можу я, — гаряче говорив директор, — слідкувати за апетитами своєї клієнтури! За порціями дивитись це справа моя, і я запевняю вас, що порції у мене в нормі, такі, як і належить їм бути, а за апетитами хай слідкують ті, кому це належить…
Ми доводили директорові, що збільшення апетитів у клієнтів його їдальні і взагалі у всіх "клієнтів" явище цілком закономірне. Життя по війні налагодилося, народ покріпшав, побадьорішав, повеселішав, отже, зрозуміло, що йому хочеться попоїсти і більше, і смачніше.
— Ну, знаєте, — гарячішав директор, — так можна дійти до того, що ніякими порціями я своїх клієнтів не задовольню!
— Задовольните! — наполягали ми. — Мусите задовольнити! Треба тільки стежити, щоб яловичина потрапляла в каструлю, а не поза нею, а свинячі одбивні одбивалися на столі, а не в клієнтури…
У цій розмові жартома ми розповіли деректорові байку про оте чудо з п'ятьма хлібинами й п'ятьма таранями.
Директор аж підскочив:
— Адресу!
— Яку адресу?
— Тої людини!
— Померла, — посміхнулися ми, — та людина, так що доведеться вам годувати людей самому і годувати не чудесами, а добрими стравами!
— Ай, яка шкода! — засмутився директор. — Така неоціненна для нашої справи людина! Три ставки б дав! П'ять ставок би дав! Їй-бо б, дав!
І кріпко директор замислився.
Думав-думав директор, та й каже дівчинці-офіціантці:
— А покличте-но мені старшого повара!
Підійшов старший повар, літня вже людина, солідна, хороший, видимо, спеціаліст у кулінарії…
— Знайомтесь, — познайомив нас директор. — Старший наш повар, Гарасим Петрович Бефстроганенко! Сорок років виробничого стажу! Прекрасний фахівець!
Гарасим Петрович скромно присів біля столу.
— Що прикажете, товаришу директоре? — запитав старший повар.
— Чули ви, Гарасиме Петровичу, байку про те, як одна людина п'ятьма хлібинами нагодувала п'ять тисяч чоловіка?
— Та чув колись, ще в дитинстві, що ніби було колись таке чудо.
