Весна красна (збірка) - Вишня Остап
Він нам признався, що знає, де баба гаманця свого ховає, а в баби було не менше як п'ять карбованців!
П'ять карбованців! Чорті й куди можна було заїхати за п'ять карбованців та ще з своїм салом, хлібом і яблуками!
Не в Африку, а за Африку можна заїхати за п'ять карбованців, аж отуди, де Суматра — Ява — Борнео — Целебес — Сандвичеві — Курільські — Кольський — Канін — Апенінський, як у географії ми заучували…
Карти в школі не було, так учитель, було, як скаже:
— Починай зверху!
І починаєш:
— Кольський — Канін — Скандінавський — Ютландський — Піренейський — Апеннінський — Балканський — Тавричеський, ілі ж Кримський.
Півострови в Європі…
Так само й з островами:
— Корсіка — Сіцілія — Сардінія!
— Ну, далі, — вчитель натискає.
— Суматра — Ява — Борнео — Целебес!
— Ну, далі!
— Кріт! І той… як пак його… Берінговий пролив і той… Гри… Гри… Гринляска!
— Ставай у куток!
Так що географію ми знали…
Човна ми намітили вкрасти у діда Підситка в озері, — дід Підситок там ятері становив, карасі ловив, — уночі перетягти того човна до річки (Ташань — річка зветься), попливти по Ташані до Ворскли, Ворсклою до Дніпра, Дніпром у Чорне море, — ну, а морем — там уже путь проста як на долоні — у Дарданели, Босфор, з Босфору взяти трохи цабе у Бабельмандебську протоку, а звідти вже до Африки, "як до соломи".
Сашко Кендюх понатягав уже паляниць, сала, яблук, сірничків, солі… Все це ми поховали у глинищі за кладовищем.
Був кінець травня.
Одної темної ночі, коли вже дід Підситок повтикав на озері свої ятері, ми крадькома перетягли човна з озера на річку.
Тої ж ночі ми задовго до світанку мали й чкурнути, та Сашко Кендюх ніяк не міг дістатися до бабиного гаманця, — бабі чогось тої ночі не спалося, — усе вона кректала та й кректала, і задрімала аж удосвіта.
Доки Сашко пантрував бабу, ми з Паньком та з Омельком попереносили з глинища до човна харчі та сяку-таку одежинку.
Уже зазорювало, коли прибіг, захекавшись, Сашко:
— Шість карбованців! — вихекнув Сашко.
— Ого! — огокнули всі ми, і давай мерщій укладатися в човен.
Я вже й не докажу, чого того дня нечиста сила зірвала діда Підситка ні світ ні зоря, — базарний день, здається, у містечку був, — так він зарані вирішив потрусити ятері, щоб на базар першим із свіжиною з'явитися.
Підійшов дід до озера, — нема човна…
Дід гульк! — а від озера через луки до річки по траві слід, де ми човна тягли (отакі ми були мудрі, що так ото сліди замітали!), дід тим слідом до річки, і тільки-но ми хотіли одіпхнутися, як Підситок:
— А куди ж ото ви, шибеники, га?!
Ну, ми з човна, як жаби — прямо у воду! Води в річці було по пояс… Я встиг ухопити паляницю. Бабиних шість карбованців було зашито у Панька в поясі… Чкурнули ми луками аж до Ясенового. Це — такий лісок за селом, з глибокою посередині балкою. Посідали ми в балці у густій ліщині, сидимо, сопемо:
— Що далі робити?
Тим часом гемонський дід Підситок зчинив галас на все село:
— Ач які, сукини сини! Острожники, бузовіри, хамлети!
Телесувався дід біля човна, — всеньке село збіглося.
— Чиї?
Дід упізнав усіх і зразу ж виказав, чиї…
Матері наші, кожна по-своєму:
— Ой боже ж мій!
І кожна тут же таки почала шукати чогось такого довгого і замашного…
— Де ж вони, дайте мені мого?! — кожна мати по-своєму вдарила руками об поли.
— Подалися в Ясенове! — пихнув люлькою дід. — Ні, ви дивіться, люди добрі, човна вкрали! Чим би ж я тоді ятери становив?! Га?! От харцизяки! Впіймаю — рішу!
— Куди ж ото вони зібралися? — плачучи, запитала моя мати.
— Хоча б куди там вони прямували, а кінець один — острог! — махнув рукою дід Підситок.
Тоді матері, ще раз кожна по-своєму:
— Царице наша небесна! Ой, дайте мені мого!
Дід Підситок повикидав на траву з човна одежину й усі наші запаси:
— Забирай, чиє воно тут є! Та поможіть мені човна в озеро перетягти! Іч, хлюсти, трави скільки потолочили! Беріться, рюмсаєте тут! Дивитися за лобурами краще треба, щоб не хникати потім! Матері!
Взялися наші матері за човна і разом з дідом перетягли його назад до озера…
Дві доби ми сиділи в Ясеновому, в балці… А потім увечері пішли додому.
Мати дуже плакали, а батько повчав, як з дому тікати в подорож…
Фантазія, пам'ятаю, зародилася в мене в гарячій моїй голові, а батько вибивали її зовсім з іншого місця… Віжками…
Панько й Омелько теж днів зо два сідали на ослін потихеньку, охляпом і при цьому кривилися.
За тиждень навідався з хутора Сашко Кендюх.
— Ну, як? — запитали ми його.
— Два налигачі тато на мені побили! Дуже сердилися! — розповів Сашко.
— А бабині гроші? Шість карбованців?
Панько гроші віддав Сашкові, ще як ми в Ясеновому сиділи.
— Я підкинув бабі біля того місця, де вони гаманця ховають. Бабуся думають, що то вони витрусили їх, як у суботу на свічку брали.
Отак закінчилася наша подорож до Африки за левами й до Америки подивитися, як деруть індійці скальпи з бліднолицих.
Давно-давно це було…
Було це чи не того літа, як коронувався на царство останній російський імператор і як староста ганяв усіх до церкви молитися за многі цареві літа.
Не дуже гаряче, видати, молилися тоді за царя й імператора, бо літа йому вийшли не такі вже дуже й довгі, а, головне, останні і для нього, і для всенької його династії.
У ніч під Новий рік
I
В одному колгоспі, одного району, одної області трапилася страшна пригода…
У ніч під Новий рік щось украло в тому колгоспі сторожа!
Був сторож, і як язиком його злизало.
У тому колгоспі по штату всього тільки 18 сторожів…
Не вісімдесят, а всього тільки вісімнадцять.
Сторожі між собою живуть тихо, мирно, у згоді та злагоді.
Вони собі сторожують, сонце собі крутиться, трудодні собі йдуть…
Щоб коли-небудь виникла серед них, серед сторожів, якась там сварка, — то боже борони!
Хіба як у підкидного грають, та хтось не ту масть підкине. Але це буває дуже рідко, бо грають вони у підкидного так, що й у карти вже не дивляться, — такі спеціалісти: дійшли вже до того, що без карт грають, а так — на мигах.
Отже, й сваритися нема причин.
Буває іноді, що стерегти нема чого, — так і з цього становища виходять: стережуть тоді один одного, щоб прогулів не було.
Одне слово, — хороші сторожі, кваліфіковані і з чималим стажем.
Троє з них уже в похилім віці, старенькі, а решта — нічого, у доброму ще здоров'ї, і як не грають під коморою у підкидного, тоді борються — "навхрест" або "під силки", а як боротись не хочеться, тоді йдуть на товарно-молочну ферму:
— Ану, хто бугая підніме?
Бугай у тому колгоспі — симентал, красунь бугай, Цезар називається, 918 кілограмів на вагу, але характером плохий, сумирний, дається піднімати, тільки стогне.
Одному не вдалося ще підняти, а вдвох уже піднімають.
Тільки крекчуть, як піднімають.
Оленка Кленова, найкраща в колгоспі ланкова і найгостріша на язик комсомолка, кинула якось на засіданні правління:
— Та ви б нашим сторожам футбольного м'яча купили! Вони потренуються та "Кубка СРСР" нам виграють! Досить уже їм бугая піднімати!
Сторожі образились та на Оленку:
— Ти не дуже базікай! Що ми сторожі, то нічого, та не забувай, що я тесть, а я свекор, а я дядько, а я кум! Прикуси язика!
І так за дівчину взялися, що якби не парторг із комсоргом, то, дивись би, й той… і ланку б одібрали!
А так, взагалі, ще раз кажемо, сторожі дуже добрі й дуже кваліфіковані, просто таки незамінимі.
І от одного з них під Новий рік щось узяло й ухопило.
Діло було, розповідають, так.
Під Новий рік сторожі вийшли на роботу вже після зустрічі Нового року, бо ніхто до 12-ої години в колгоспі не спав, отже, боятися не було чого, та й злодії у цю ніч теж Новий рік зустрічають, так що можна не хвилюватися.
Зустріли Новий рік і вийшли сторожувати.
Цю ніч не грали в підкидного, не боролися та й бугая не піднімали, бо було важкувато. Походили, покалатали в калаталки, поприходили додому та й полягали спати.
І от другого дня дружина одного з сторожів зчинила ґвалт:
— Нема чоловіка!
Сюди-туди — нема! Уже й вечір — нема!
Подзвонили до району, викликали з міліції собаку-шукача Трефа, а воно тої ночі йшов сніг, сліди поприкидало. Треф побігав по дворах, підбіг до колгоспної комори, нюхнув і прянув до стогу колгоспного сіна, підбіг до стогу і почав одгрібати сіно. Гріб, гріб і вигріб свинячий окіст. Всі тільки:
— Тю!
А комірник потихеньку:
— Здох би ти йому! Де ти на мою голову взявся?
Оленка, що тут була, приснула:
— Дивись! І колоте, а в сіно заривається! Сказано, свиня!
— То воно з морозу! — посміхнувся міліціонер.
II
Крадіжка в колгоспі сторожа справила на всіх гнітюче враження.
Дружина весь час плаче, родичі й сусіди сумують.
Сторожі ходять хмарою:
— Не вберегли!
Скликали екстрене засідання правління, де ухвалили подвоїти штат колгоспних сторожів, щоб один штат сторожував колгоспне добро, а другий штат щоб сторожував перший штат.
* * *
— Чи могло таке трапитись? — запитали ми в свого знайомого мудрого колгоспника.
— Скільки в колгоспі сторожів? — він запитав.
— Вісімнадцять!
— Могло бути! — подумавши трохи, сказав мудрий колгоспник. — Могли вкрасти. Є кого красти!
— А що робити, щоб у колгоспі сторожів не крали?
— Єдиний спосіб — вибрати на колгосп одного доброго сторожа! — посовітував мудрий колгоспник. — Голову колгоспу!
— Що ж йому сторожувати? — ми до нього.
— Колгоспні трудодні! — твердо заявив мудрий колгоспник. — Ніхто тоді в нього сторожа не вкраде!
Самохідна комора
Якось — було це кілька років тому — прибув до одного колгоспу новий голова, Олекса Хапунець. "Обняв владу" і зайшов до колгоспної бухгалтерії. Подивився сюди, подивився туди.
— Бухгалтерія? — грізно запитав Хапунець.
— Так! — одповіли рахівники.
— Це, — которі ордері-мордері? Цок-цок, дайте розписочку! Марш звідси! Я тут житиму!
Рахівники за свої ордері-мордері, за свої "цок-цок" — та з приміщення контори.
Тепер вони роблять своє "цок-цок" у найманій хаті і виписують за хату хазяїнові щомісяця по 15 трудоднів.
Пішов Хапунець по колгоспу далі.
— Сушарня? — запитав.
— Так, сушарня. Торік збудували.
— Гріє?
— Дуже добре гріє, товаришу голово! Зерно виходить сухеньке, як дріб!
— А в мене в хаті чого холодно? І чого я завжди мокренький, як чіп? Розібрать і збудувати піч у мене в хаті! — наказав голова.
Розібрали сушарню і збудували піч у голови на квартирі.
Та й пішов голова по колгоспу далі.
— Що за будинок? — грізно запитав він.
— Клуб, товаришу голово!
— Клуб? Це — которі лекції? Танці?! "Запорожець-полтавка"?! "Наталка за Дунаєм"?! А кури мої надворі?! Га?! Кури, питаю, мої надворі?! Га?! — гагакнув голова.
На вечір Хапунцеві кури кудкудахтали в колгоспному клубі, і Хапунців півень ходив по сцені, мов турецький султан із "Запорожця", викукурікуючи: "Як тихо тут і як спокі-і-і-йно!"
Та й пішов голова по колгоспу далі.
— Оце такий для мене город?! П'ятнадцять соток?! Для голови колгоспу? Ха-ха-ха! — зареготався голова.
Зареготався та й нарізав собі 60 соток городу.
Адміністративно-господарська діяльність нового голови колгоспу на цьому кінчилася, коли не рахувати ще одного геніального заходу: призначення на головнокомандуючого колгоспною коморою своєї людини.
Далі почалися "біжучі" справи.
Бігали до колгоспної комори од голови і бігали з колгоспної комори до голови.
Носили хліб, носили сало, олію, м'ясо, пшоно, яйця.
Потім бігали на ферму, носили молоко, та все без ордерів, та все без ордерів.
Колгосп той до хазяйнування в ньому Хапунця був одним з передових не тільки в районі, а й в області, а тепер він захудав, захирів й опинився далеко позаду від інших колгоспів у районі.
Колгоспники вболівають за свій колгосп, вони хочуть повернути своїй артілі її колишню славу, та голова на заваді…
Сигналізували про головині "подвиги" колгоспники районному прокуророві, але прокурор "одсигналізував" їхні сигнали назад до голови, а голова почав сигналістів "сигналізувати".
— Я вас, — каже, — так одсигналю, що душа ваша моїх сигналів перелякається та парою з вас і піде.
Колгоспники з нетерпінням чекали на звітно-виборні збори і готували для голови "вороних".
Хапунця прокотили з вітерцем.
* * *
Наш знайомий, мудрий колгоспник, прочитавши про Хапунцеві діяння, сумно похитав головою:
— От та гемонська комора.
— Що таке? Яка комора? — здивувались ми.
— Колгоспна комора! Ви розумієте, — каже мудрий колгоспник, — найбільше колгоспних керівників, типу вищепойменованого голови, спотикаються на колгоспних коморах…
— Як це?
— А так! Ото ж у коморі — сало, олія, мед, борошно, цукор… Воно й тягне кожного такого голову.
