Українська література » Класика » Весна красна (збірка) - Вишня Остап

Весна красна (збірка) - Вишня Остап

Читаємо онлайн Весна красна (збірка) - Вишня Остап

Чи йдуть, чи не йдуть вони на театрі?

Кіндя презирливо махнув рукою:

— Хіба то п'єси?! Все штампи! Ні характерів, ні типів! Он закордонні…

Батько різко рвонулися з лави.

А бабуся підбігли до батька, обняли його й держать.

— Чого ви, мамо? — тріпонувся батько.

А бабуся зніяковілись і щось таке проговорили, що ми аж не допойняли:

— Та я, синку, того… як пак його… віника ніяк не знайду…

Кіндрат Макарович Пілящаговський (колишній Сало) в цей момент голосно проковтнули шматок ковбаси. Нашої, колгоспної… І взялися за сало. Колгоспне сало, на одне "ли"…

Фіз-культ-ура!

I

У кожної людини єсть приятелі…

Єсть вони і в мене, і у вас.

Це не так уже й важливо, хоч і приємно, а важливо те, що серед приятелів, і в усіх, і в мене, дедалі більшає фізкультурників.

Не помічали?

А ви придивіться.

Я теж раніше цього не помічав, а тепер придивився, — нене моя! — там футболіст, там штангіст, там стрибун, там снайпер, там спринтер, там стайєр…

Серед молоді — наших синів, дочок, зятів, онуків, — то це не дивно.

Ні, самі ваші приятелі, — літненькі, сказать, уже люди, — і ті зафізкультурили.

Не подумайте, прошу вас, що я хочу з когось покепкувати, — ні.

Навпаки, я з того дуже радуюсь, бо я гадав, що сам-один я тільки такий, що о 7 годині вранці пританцьовую перед репродуктором.

— Раз-два-три. Раз-два-три.

Раніше, щоправда, посемейство, перевертаючись в цей час на другий бік, сердито мимрило:

— І чого б ото я так телесувався? Хоч не гупай!

А тепер уже мовчить: звикло.

Та й сам я посмілішав після того, як колись зайшов до кума раненько дуже (діло було). І побачив таку картину: перед репродуктором стоїть кумова мама (сімдесят три їй), підібгала спідничинку на манір трусиків, держиться за стільця і підскакує:

— Раз-два-три. Раз-два-три.

А мене не бачить: захопилася.

— Драстуйте, — кажу.

А вона: "Ой!" — і за шафу…

— Нема, — питаю, — Івана Петровича?

Мовчить…

— Драстуйте, — я ще раз, — Івана Петровича нема?

— У командировці, — відповідає з-за шафи бабуся. — А я богу молилася.

— Перебив я вам. Ну, — кажу, — дострибуйте молитву, а то інструктор по фізмолитві вже закінчує. Я теж щоранку так, як і ви, фізмолюся. Р-руку, товаришу.

І мені якось аж легше зробилося.

"Ну, коли кумова мама, — думаю собі, — ранками фізкультурить, то мені й "бог приказав".

І посемейство тепер уже, дивись, коли-не-коли і собі пострибує перед репродуктором.

А он у Луки Хомича, — так там навіть мало до трагедії не дійшло.

Дід у нього пішов якось подивитись на наших силачів: гирьовиків, штангістів і т. ін.

А сам дід (йому тепер вісімдесят п'ять) колись на селі найздоровішим парубком був. Чи, бува, на кулачках, чи там підлізти під бугая й підняти його на собі, — то було дідові раз плюнуть: бугай, було, стогне та реве, а дід тільки підсміюється. Здорово сильний був колись дід.

От і пішов, значить, дід подивитися на наших майстрів спорту — силачів.

Подивився дід, як вони там двопудові гирі, ніби м'ячі, піднімають, як вони штангу штовхають, і аж затремтів. Забрало діда.

Прийшов додому, пообідав та й каже:

— Щоб я, — каже, — Куценка не перетой?

І швиденько кудись пішов.

На "Куди ви, діду?" — тільки рукою махнув. Коли ось так за годину хтось сильно стукає в двері…

Одчинили і… отетеріли.

Ведуть діда під руки, дід блідий і головою мотає.

Всі до нього:

— Дідусю! Що з вами?

А він якось так гірко посміхнувся і махнув рукою:

— Не той, — зітхнув, — не взяло… Важка… Рейка…

Що ж виявилось?

Дід ото по обіді пішов, а на вулиці рейки лежали, трамвайні… Дід походив, подивився і… рвонув рейку… Щоб як Куценко…

Привели діда, поклали… Заспокоївся, перестав стогнати…

— Ну, як вам, дідусю, полегшало? — питають…

Дід подивився на всіх, посміхнувся:

— Бугая ж колись носив, — промовив. — А то якась рейка… штанга…

І сльоза йому покотилась по щоці і з лівого вуса капнула.

Не за своє діло дід, виходить, узявся.

До чого це ми все говоримо?

Запальна штука — спорт.

Вона захоплює і малого, і старого, і немічного.

І коли тепер у нас спорт організовано, піднесено на нечувану височінь, цілком зрозуміло, що в кожній сім'ї — чи стрибун, чи бігун, чи штангіст, чи воротар, чи крайній правий, чи крайній лівий.

Спортові надано громадсько-державних організаційних форм, спорт розвивається на наукових підставах, — і цілком зрозуміло, що на нашій Радянській Батьківщині спорт тепер — всенародне явище.

Колишні кулачки одійшли в минуле.

Бугаї стоять по державних і колгоспних коровниках і стоять зовсім не для того, щоб підлазили під них і на своїх плечах піднімали їх наші силачі… Хоч би всі силачі були такі, як чудесний дід Луки Хомича.

II

Футбол…

Та бачили ж ви, — не могли не бачити! — і по містах, і по селах на кожному більш-менш вільному майданчику метушаться хлоп'ята, — гонять м'яча.

Як тільки повискакували із школи, зразу ж із сумочок, портфелів і картузів будуються "ворота" і моментально починається перший "тайм".

Ви ніколи не зупинялись, щоб подивитись та послухати, що робиться на тому майданчику?

Хлопчакам по 8-9-10 літ, а з яким запалом і як серйозно вони забивають м'яча!..

М'ячишко маленький, з чорної гуми: ну, де ж таки їм дістати справжнього футбольного м'яча?

А ви подивіться он на того "воротаря"!

Він не з кісток та м'яса, — він увесь із самого напруження… Він стрибає, падає, перекидається, кидається на м'яча яструбом, він "приймає" м'яча скажено, люто!

Одне йому заважає: штанчата — вони спадають, бо ґудзики від штанів поодскакували в перші дві хвилини першого "тайму". Він закрутив штанчата цуркою, цурка вискакує, а тут якраз прорвався лівий напівсередній і вже б'є по воротах снайперським… Жах! Що йому робити? Він кидає штанчата, тигровим "броском" кидається й "бере" снайперського.

Не забив гола лівий напівсередній, хоч воротар і брав м'яча напів у штанчатах, а напів так.

А все-таки взяв!

Та чому ви гадаєте, що з нього не буде Зубрицького, Хомича чи Никанорова, а може, ще й кращого, ніж Зубрицький, Хомич та Никаноров, і що він колись пропустить у свої ворота хоч один м'яч від лондонського "Арсеналу"?

А ви прислухайтесь до тих хлоп'ят.

Тут вам і "офсайт", і "корнер", і "пенальті", і "аут", і все, все…

Тут і свисток судді, і одчайдушні вигуки:

— З поля! Геть з поля! З по-о-о-о-ля!

Футбол проник у гущу народну, у всеньку її товщу, без нього вже життя нема!

Не кулачки, а футбол.

І це — чудесно!

Єсть куди вилитися силі народній, і сила та від фізкультурних вправ і змагань міцніє, розвивається, роблячи наше юнацтво, а значить, і весь наш народ спритним, здоровим, метким, кріпким…

Хай живе фізкультура! Хай живе футбол!

Ну, а вже кому доля не судила забивати гола самому, чи стрибати, чи бігати, чи підкидати гирі, плавати, боротись, — тому залишається ще один "вид спорту", доступний кожному, — це "уболівання", "болільництво", бути "болільником".

Хоч і кожному доступний цей "вид спорту" — болільництво, не думайте, що він легкий, ні…

Він, щоправда, не тяжкий, але він, — ну як би вам сказати? — він мучительний…

Коли, приміром, футболіст теряє за час матчу (так принаймні кажуть) кілограм і більше у вазі, то болільник-ентузіаст теряє мінімум дев'ятсот грамів.

Були випадки, коли футболісти після матчу йшли собі додому, весело підстрибуючи. А болільника вели додому попідруки, а то й несли.

Але таких випадків зареєстровано одиниці.

III

Сьогодні футбольний матч.

Господи, як завжди ждуть його і фізкультурники, і болільники.

Ну, ходімте з вами на матч!

Але ходімте зарані, бо запізнимось трохи, — не проліземо на місце і тоді… та тоді… аж подумати страшно.

До стадіону ще зо два квартали, але ви йдете вже у густому натовпі весело настроєного люду…

Скрізь жарти, дотепи, викрики:

— Наша візьме!

— Ой, боюсь, чи візьме? Сильний противник!

— Та й наші не слабі! Молодих підбавили! Сильна і у нас тепер команда!

Аж ось підбігає до вас хлоп'ятко, дивиться на вас благальними очима:

— Дядю, проведіть!

— А як же я проведу? В мене ж один квиток!

— Проведіть! Скажете, що син! Може, пропустять?! Проведіть!

І дивиться на вас хлоп'ятко такими молитовними і воднораз лукавими оченятами, що ви не в силі йому одмовити.

Ну, як же ж ви можете його не взяти, коли він, може, — "центр нападу" якого-небудь майданчика на розі вул. Леніна й Чкалова, витолоченого й випрасуваного коліньми, черевом, лобом, спиною його власного дитячого пругкого тільця?

— Ну, йди!

Тоді підбігають до вас іще п'ять-сім-десять маленьких "крайніх правих", "крайніх лівих", "воротарів" і т. ін.

— І нас візьміть! Дядю, проведіть!

— Та хлопчики ви мої любі, та не пустять же!

— А може?! Візьміть!

Ви підходите до контролю з 10-12-а вашими "синами".

Ви говорите контролерові, що це всі ваші сини, що ваша дружина мати-героїня, що обов'язково хай пройдуть і т. д., і т. ін.

Контроль регочеться і цілком слушно зауважує:

— Що ваша дружина — мати-героїня, може, й так! А те, що вона в один рік народила дванадцятеро синів-соколів, щось, мабуть, не так! Не можна!

— Ну, хоч одного!

Один таки милостиво пропускається, і не встигли ви ввійти до стадіону, як уже ваш "син" блискавкою прянув через голови сидячого люду, забувши про "батька", але не забувши показати переможно язика всім тим, кому не пощастило пройти за "синів"…

Ще раз нагадуємо: приходьте на матч заздалегідь, не запізнюйтесь, інакше будете чути не дуже приємні для вас вигуки, коли продиратиметесь до свого місця:

— Можна було б сьогодні і раніше встать!

— Заспав?!

— Довго обідаєш!!

З великим трудом ви пробиваєтесь на своє місце, хоч прийшли ви за півгодини до початку.

І коли ви вже сіли, і коли вже ось-ось має початися матч, люто продирається на своє місце запізнілий.

— Заобідався?! — почулося грізне з усіх боків.

— Товариші! Граждани! Їй-богу, не обідав! Пропустіть! Я ось і примуса взяв, і сковорідку, і яєчка, — у перерві яєчню підсмажу — пообідаю. Не встиг: працював!

— А! Ну, коли з примусом і з сковорідкою, — пропустіть! Людині справді-таки заніколилось!

І пропустили!

А людина під час перерви запалила примуса, — чик! чик! — засмажила яєчню й пообідала.

IV

Почали…

Капітани футбольних команд "супротивників" потиснули один одному руки, свисток судді, — покотився по зеленому полю футбольний м'яч і замайоріли по полю різноколірні майки…

Перший тайм…

Ми не будемо, ясна річ, описувати ні матчу, ні окремих його моментів, навіть найцікавіших, бо, по правді сказати, не дуже ми в цьому ділі спеціаліст-футболіст, бо навіть і не дуже болючий болільник, бо оце тільки вирішили "заболіти" і, по суті, це наш перший, так сказать, дебют як болільника…

Ще тільки "кольнуло" й трішки залихорадило, зовсім іще не затрясло…

…Перше враження: страшенно трудно, майже неможливо стежити за грою.

Ще за м'ячем слідкувати можна, але за окремими гравцями — неможливо ніяк.

Хто каже, що в матчі грають 22 чоловіка футболістів?

Нічого подібного: у матчі беруть участь 22 футболісти плюс 40 000 глядачів.

Встежите ви за 40 022 чоловіками?

Ніколи в світі!

От "узяв" м'яча "Паша".

Відгуки про книгу Весна красна (збірка) - Вишня Остап (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: