Домбі і син - Чарльз Діккенс

Обидва слухачі погоджуються з ним.

- Бо, знаєте,- каже містер Тутс,- мої почуття до міс Домбі ніколи не мінялися. Вони такі ж, як і були. Вона й нині є для мене тим же світлим образом, яким була ще до мого знайомства з Уолтером. Коли ми з місіс Тутс уперше заговорили про... одне слово, про моє сердечне почуття... знаєте, капітане Джілсе...

- Так, так, хлопче,- хитає головою капітан, - «що всіх нас у нурт укидає»... пошукайте це в книзі...

- Неодмінно пошукаю, капітане Джілсе,- натхненно обіцяє містер Тутс.- Коли ми вперше торкнулися цього питання, я пояснив їй, що я, так би мовити, зів’яла квітка, знаєте?

Це порівняння дуже до серця капітанові, і він бурмоче, що нема квітки понад рожу.

- Але боже мій! - каже містер Тутс.- Вона не гірше, як я сам, знала, що в мене на душі. Їй не треба було нічого пояснювати. Вона єдина могла стати між мною й тихою могилою, і зробила це так, що я довіку не перестану захоплюватися нею. Вона знає, що нікого в світі я не шаную так, як міс Домбі. Вона знає, що нема такого на землі, чого я не зробив би для міс Домбі. Вона знає, що для мене міс Домбі - найвродливіша, наймиліша, найбільш янгольська жінка. І як же вона до цього ставиться? З цілковитим розумінням: «Маєш рацію, мій любий. Я теж такої думки».

- І я,- каже капітан.

- І я,- приєднується Сол Джілс.

- Бачите,- продовжує містер Тутс по хвилині, під час якої з вельми вдоволеним і замисленим виглядом попихкував люлькою,- яка прозірлива в мене дружина! Яка вона мудра! Які влучні зауваження робить! Не далі, як вчора ввечері, коли ми сиділи, розкошуючи в подружньому блаженстві... хоч це бідний вислів, їй-богу, порівнюючи з тим, що я відчуваю в присутності моєї дружини... вчора ввечері вона сказала, як усе чудово складається, коли глянути на теперішній стан справ нашого друга Уолтера. «Бачиш,- зауважила моя дружина,- його вже не посилають у плавання після отої першої подорожі з молодою дружиною»,- і це ж правда, містере Солсе.

- Цілком,- стверджує, потираючи руки, старий.

- «Бачиш, його звільнили від цього,- каже моя дружина,- і з ходу довірили відповідальну посаду тут, на місці; він знов показав себе найкраще і швидко йде вгору, всі його люблять, а дядько помагає грішми, з якими йому щастить украй»,- що, мені здається, так і є, містере Солсе? Дружина моя завше має рацію.

- Що ж, так і є... деякі з наших, як гадали, загиблих кораблів повернулися додому, повні золота,- посміхається старий Сол.- Невеличкі то суденця, але моєму хлопцеві стануть у пригоді, містере Тутсе!

- Свята правда! - радіє містер Тутс.- Бачите, дружина моя ніколи не помиляється. «Ось які його справи,- каже ця дивовижна жінка,- а що ж далі? Що ж далі?» Прошу вас, капітане Джілсе і містере Солсе, звернути увагу на глибоку прозірливість моєї дружини.- «А далі те, що на очах у містера Домбі закладаються підвалини під... підприємства,- це власні її слова,- підприємства, що, поволі зростаючи, дорівняється, а може, й перевершить те, на чолі якого він колись стояв, і скромні початки якого (місіс Тутс вважає, що таке всім властиво) вивітрилися з його пам’яті». Отже,- сказала моя дружина,- «од дочки його зрештою зросте, ні, постане,- це власні слова місіс Тутс,- нова фірма «Домбі й Син»!»

Містер Тутс за допомогою люльки - яку він з великою охотою використовує тільки для ораторських цілей, оскільки ужиток за призначенням викликає у нього неприємні відчуття, дає таку високу оцінку пророцтвам своєї дружини, що капітан жбурляє свій капелюх і кричить:

- Соле Джілсе, ану вчений чоловіче, побратиме мій давній, що я казав Уол-рові знайти у той день, як він уперше став на службу? Чи не оцю цитату: «Повертайся назад, Уїттінгтоне, лорде-мере Лондона, а коли постарієш, то бути тобі тут довіку»? Чи не ці то були слова, Соле Джілсе?

- Ці, Неде, ці,- відповідає старий майстер корабельних інструментів.- Я добре пам’ятаю.

- Тоді ось що,- каже капітан, відкидаючись на спинку крісла й набираючи в груди повітря для громового реву. - Я вам зараз заспіваю «Чарівну Піг», від початку до кінця, а ви тримайтесь обидва і підхоплюйте!

Сховане вино все старішає, як стара мадера свого часу, і пляшки обростають порохом та павутинням.

Стоять світлі осінні дні, і на березі моря часто можна бачити молоду даму і сивого як лунь джентльмена. З ними або поблизу них двоє дітей - хлопчик і дівчинка. І майже завжди їх супроводить старий собака.

Сивий як лунь джентльмен гуляє з хлопчиком, розмовляє з ним, бавиться, доглядає і наглядає за ним так, ніби тільки ради нього й живе. Коли хлопчик замислюється, замислюється й джентльмен, а іноді, коли малий, зазираючи йому в обличчя, питає щось, візьме його ручку і, тримаючи її, забудеться відповісти. Тоді дитя каже: «Що, дідусю, я знову такий, як мій бідненький дядечко?»

- Так, Полю! Тільки він був кволий, а ти - дуже міцний.

- О, так. Я дуже міцний!

- І він лежав на візочку коло води, а ти бігаєш.

Вони знову підводяться і йдуть гуляти, бо сивоволосий джентльмен любить дивитись, як бігає та пустує дитя, і поки вони бродять отак разом, довкола й за ними стелиться шемріт про те, що їх пов’язує.

Та ніхто, опріч Флоренс, не знає, як сивоволосий джентльмен кохає дівчинку. Про це ніхто ніколи не шепочеться. Дівчинці й самій трохи дивно, чому він робить з цього таємницю. Вона панує в його серці. Він не може бачити й хмаринки на її обличчі. Не може спокійно дивитися, коли вона сидить в самотині. Йому здається, що вона чує кривду, якої й близько нема. Він потай від всіх бігає подивитись, як вона спить. Він любить, коли вона приходить будити його вранці, і найбільше кохає та пестить її тоді, як вони залишаться самі. Тоді дівчинка, буває, питається:

- Дідусику, чому ти плачеш, коли мене цілуєш?

- Маленька моя, маленька моя Флоренс! - тільки й відповідає він і відгортає кучері, що