Домбі і син - Чарльз Діккенс
Тепер процесія могла вишикуватися знову й рушити до Бриг-майдану, де чекав уже весільний обід, при чому дорогою Якчіп прийняв чимало гумористичних привітань з приводу щойно здобутого щастя. Капітан дійшов з ними до самих дверей дому, але тут - почуваючись ніяково перед зрослою люб’язністю місіс Бокам, яка тепер, звільнившись від свого невсипущого обов’язку (чуйність-бо обидвох дам виразно ослабла після того, як молодого вдалося щасливо одружити), мала більше часу на вияв інтересу до його персони,- покинув її і бранця, посилаючись на якесь побачення та обіцяючи повернутися відразу. Почувався капітан ніяково ще й з іншої причини - його гризло сумління на згадку про те, що саме він прислужився до полонення Якчіпа - правда, без лихого наміру, а лише тому, що безмежно звірявся на розумові здібності цього філософа.
Повернутись до старого Сола Джілса під дерев’яним мічманом, не спитавшися спершу про здоров’я містера Домбі - дарма що той жив ген за містом, на підступах до верескових мочарів,- здавалось капітанові цілковито неможливим. Отож - де пішки, а де на попутних, коли стомлювався,- він відбув цю подорож.
Штори були спущені, і в будинку було так тихо, що капітан вже й боявся стукати, але, прислухавшись, почув тихі голоси тут же за дверима й постукав тихенько. Одчинив йому містер Тутс, який оце щойно приїхав сюди зі своєю дружиною. Вони шукали його у мічмана і там взнали цю адресу.
І хоч вони щойно прибули, але місіс Тутс устигла вже вхопити на руки дитину та, сидячи на сходах, обіймала й пестила її. Флоренс стояла похилена над нею, і ніхто не спромігся б сказати, кого місіс Тутс обіймала та пестила більше - матір чи дитя, або хто був ніжніший - місіс Тутс до Флоренс, чи Флоренс до місіс Тутс, а чи обидві до маляти - такий то був вир взаємної любові.
- Тато дуже хворий, голубонько моя міс Фло? - питалася Сюзанна.
- Дуже, дуже хворий,- відповіла Флоренс.- Тільки, люба Сюзанно, не називай мене так, як колись. А це що? - здивувалася Флоренс, торкаючись її сукні.- Стара сукня? Старий капелюх, і зачіска, і все те саме?
Сюзанна зайшлася сльозами й укрила поцілунками пальчики, що з таким подивом торкалися її.
- Люба міс Домбі,- ступив наперед містер Тутс,- я поясню. Перед вами - найнезвичайніша жінка. Мало хто може дорівнятись до неї. Вона завжди казала, ... ще тоді, як ми не були одружені, і до сьогоднішнього дня... що коли ви повернетесь додому, вона прийде до вас тільки в тому, в чому ходила, як була вам за служницю. Вона боялася, що інакше здасться вам чужою, і ви будете її менше любити. Мені й самому,- сказав містер Тутс,- це вбрання подобається над усі інші. Я її обожнюю в ньому! Люба міс Домбі, вона знов буде вам покоївкою, і нянькою, і всім, чим колись була, і навіть більше. Вона анітрохи не змінилася. Тільки, Сюзанно, серце,- мовив містер Тутс, що все це говорив із великим чуттям і у великому захваті,- єдине, що я прошу тебе - пам’ятай про медика й не перевтомлюйся!
Розділ шістдесят перший. ВІДЛИГА
Флоренс потребувала допомоги. Містер Домбі потребував її ще більше, і присутність Сюзанни стала їй дуже в пригоді. Смерть чигала на нього. Тінь того, ким був давніше,- тінь з розбитою душею і до краю виснаженим тілом, він, як поклав колись тяжку свою голову на ложе, приготоване руками дочки, так відтоді її не підводив.
Дочка не відходила від нього. Взагалі-то він упізнавав її, хоча часто в хаосі думок плутав обставини, за яких розмовляв з нею. Іноді він звертався до неї так, ніби син його допіру помер, і запевняв, що бачив, як вона висиджувала біля маленького ліжка,- бачив, тільки нічого не казав, а потім ховав обличчя, хлипав і простягав їй вихудлу руку. Іноді питався її про неї ж саму: «Де Флоренс?».-«Я тут, тату, тут я».-«Я її не впізнаю,- кричав він.- Ми так довго не бачились, що я її не впізнаю!» В очах його застигав жах, і вона, заспокоюючи батька, старалася викликати в нього сльози, які іншим разом - намагалася висушити.
Іноді він годинами марив про свої торгові операції, і Флоренс, дослухаючись, багато чого не могла зрозуміти. Він не раз повторював дитинне запитання «Що таке гроші?», замислювався над ним, думав, бесідував сам із собою, більш-менш зв’язно, дошукуючись відповіді на нього,- і кожного разу так, немов воно поставало перед ним уперше. Він міг двадцять тисяч разів повторювати назву своєї колишньої фірми і за кожним разом мотав головою по подушці. Або рахував своїх дітей: один, два, стоп - і знову починав з початку.
Та це траплялося лиш тоді, як думки його були в особливо збудженому стані. За інших стадій своєї недуги - і то було найчастіше - вони завжди линули до Флоренс. Він пригадував тоді ніч, коли вона приходила до нього в кімнату, але йому уявлялось, ніби серце йому тоді краялось, і він пішов шукати її нагору. Тут давноминуле мішалося в його уяві з пізнішим часом, і він, ідучи по сходах за нею, дивувався незліченній кількості слідів і пробував порахувати їх. Ось між них зринав зненацька один кривавий, а далі з’являлися, одні за одними, відчинені двері, в яких малювалися жахливі видива, відбиті в дзеркалах,- якісь чоловіки, мов примари, котрі ховали щось за пазухою. І між усіх цих слідів, і між кривавих відбитків, тут і там траплявся слід Флоренс. Вона все йшла кудись уперед. І безугавна уява його все йшла за нею, йшла й рахувала, все далі й далі, все вище та вище, на самий вершечок величезної башти, до якого ще цілі роки дороги.
Одного дня він спитав, чи то не Сюзаннин голос чувся йому колись.
Флоренс сказала: «Так, татку»,- і звідалась, чи не хоче він побачити її.
Він одповів: «Дуже хочу», і Сюзанна,
