Мартін Іден - Джек Лондон

Яке щастя! Він бачив її тільки у неї вдома і ніколи не насмілювався запросити її піти з ним куди-небудь. Стоячи коло телефону й розмовляючи з нею, він раптом відчув непереможне бажання віддати за неї життя, і в його збуреному мозку виникали образи геройської самопожертви в ім’я любові. Він кохав її так безтямно, так палко, так безнадійно. Його охопила така шалена радість на думку, що вона піде з ним на лекцію - з ним, з Мартіном Іденом,- що йому не лишалось нічого іншого, як тільки умерти за неї. Тільки так зможе він довести своє надзвичайне, високе почуття. Це було знайоме кожному закоханому велике самозречення щирої любові, яке нараз пойняло його вогняним вихором. Умерти за неї, думав він,- це значить жити й кохати по-справжньому. А йому минув заледве двадцять один рік, і це було його перше кохання.

Тремтячою рукою він повісив трубку і весь аж ослаб від цього глибокого душевного зворушення. Очі його сяяли, лице змінилося, ніби він очистився від земного бруду і зробився непорочним та святим.

- Побачення на лоні природи? - єхидно спитав швагер.- А знаєш, чим це пахне? Попадеш до поліції, голубчику.

Але Мартін не міг одразу зійти з високості. Навіть цей хамуватий натяк не вернув його на землю. Він стояв поза гнівом і образою. Він весь ще був під владою прекрасного видива, почувався наче бог, і міг дізнавати лише глибокий жаль до цього хробака в образі людини. Він навіть не побачив Хігінботема, а тільки невидюще ковзнув по ньому поглядом. Немов уві сні, він пішов до своєї кімнати переодягтися. І аж коли зав’язував уже краватку, до його свідомості долинули якісь неприємні звуки, і він здогадався, що то глузливий сміх Бернарда Хігінботема. Оце тільки тепер він його усвідомив.

Коли за Мартіном зачинилися двері Рутиного будинку і вони обоє почали спускатися з ганку, він відчув глибоке збентеження. Іти з нею на лекцію було незмірне щастя, але він не знав, як йому поводитись. Він не раз помічав, що чоловіки її кола на вулиці ходять з дамами під руку, але не завжди. І тепер він питав себе, чи це тільки ввечері заведено так ходити, чи це можна лише подружжям та родичам, чи як?

Перш ніж вони опинилися на тротуарі, він згадав Мінні. Та добре зналася на цих правилах. Коли він пішов з нею вдруге гуляти, вона гостро йому зауважила, що він іде не з того боку, і тут же виклала правило, що кавалер, гуляючи з дамою, завше повинен іти з зовнішнього боку тротуару. А коли вони переходили вулицю, Мінні мала звичку вдаряти його по каблуці, щоб він не забував іти там, де треба. Він не знав, звідки вона взяла цих приписів етикету і чи справді їх додержують у вищих колах.

Але в усякому разі спробувати не завадить, вирішив він, і, пропустивши Рут наперед, пішов з зовнішнього боку тротуару. Однак тут постав новий клопіт - чи має він запропонувати їй руку? Йому ще ні разу не доводилося цього робити. Дівчата, що їх він знав, ніколи не гуляли з хлопцями під руку. Спочатку вони ходили просто поруч, а познайомившись ближче, дозволяли своєму кавалерові, коли вулиця була неосвітлена, обіймати себе за талію, а самі клали голову йому на плече. Але тут інша справа. Вона не з таких дівчат. Тут треба поводитись інакше.

Йому спало на думку злегка зігнути свою праву руку, не запрошувально, а так наче випадково, за звичкою. І тут сталося диво: він відчув її руку на своїй. Солодке тремтіння пробігло по його тілу від цього дотику, і на кілька розкішних хвилин йому видалося, що ноги його відділилися від землі, а за спиною виросли крила. Та незабаром його повернула на землю нова турбота. Вони переходили вулицю.

Тепер він опинився з внутрішнього боку тротуару. Чи треба йому випустити її руку й перейти на другий бік? А коли їм доведеться переходити вулицю вдруге й утретє? Ні, тут щось не так. І він постановив не перескакувати, як дурний, з місця на місце. Але такий вихід його не цілком задовольнив, і, бувши з того боку, де будинки, він про всяк випадок почав швидко й палко говорити, так ніби дуже захопився розмовою і просто забув перейти на інший бік.

На Бродвеї Мартіна чекало нове випробування. При яскравому світлі електричних ліхтарів він побачив Лізі Конолі та її смішливу подругу. На мить він завагався, але зараз же зняв капелюха й уклонився. Він не збирався соромитися свого класу і в особі Лізі Конолі привітав не тільки її. Вона кивнула головою і сміливо глянула на нього гарними насмішкуватими очима, такими несхожими на лагідні й ніжні очі Рут. Потім подивилась на його супутницю, оцінюючи її лице, туалет і суспільне становище. Він бачив, що й Рут скинула на Лізі швидкий погляд, боязкий та лагідний, як у голубки, але встигла при тім помітити і дешеве її вбрання, і чудернацький капелюшок, що їх носили тоді всі фабричні дівчата.

- Яка гарненька дівчина! - промовила Рут перегодом.

Подумки Мартін благословив її за ці слова, але вголос сказав:

- Справді? То як на чий смак. По-моєму, вона не така вже й гарна.

- Запевняю вас, що з тисячі жінок не знайдеться й однієї з такими правильними рисами. У неї прекрасне, виточене лице, наче в камеї. І очі прегарні.

- Невже? - байдуже спитав Мартін, бо для нього на світі була тільки одна прегарна жінка, і вона йшла поруч, спершись на його руку.

- Невже! Якби цю дівчину як слід одягнути й навчити добрих манер, усі чоловіки, та й ви самі, містере Ідене, зачарувалися б нею.

- Їй треба було б насамперед навчитися говорити,- зауважив він,- а то більшість чоловіків і не зрозуміли б її. Я певен, що ви не зрозумієте й чверті її слів.

- Дурниці! Ви такий же упертий, як Артур, коли хочете поставити на своєму.

- А ви забули, як я говорив, коли тільки познайомився з вами? Тепер - то воно зовсім інакше. А тоді я говорив так само, як ця дівчина. Тепер я вже можу довести вашою мовою, що ви не зрозумієте мови цієї дівчини. А знаєте, чого в неї така постава? Я тепер часто думаю про такі речі,