Мартін Іден - Джек Лондон
Так само він одержав назад і всі свої оповідання. По кілька разів Мартін перечитав їх. Вони йому дуже подобались, і він ніяк не міг зрозуміти, чому їх не беруть, аж урешті прочитав якось у газеті, що рукописи завжди треба друкувати на машинці. Так он воно що! Ясна річ, редактори занадто зайняті, щоб розбирати почерки. Мартін узяв на прокат друкарську машинку і цілий день вправлявся в друкуванні. Тепер він щодня передруковував свої нові твори, а також і давні - в міру того, як вони поверталися до нього. Дуже він був здивований, коли незабаром і передруковане почало повертатися. Підборіддя в нього окреслилося ще твердіше, обличчя набуло суворого виразу, але він уперто розсилав далі рукописи по все інших редакціях.
Нарешті йому спало на думку, що самому важко судити про свою роботу, і він вирішив вдатися до Гертруди. Прочитав їй деякі свої оповідання. Очі її зблиснули, вона з гордістю подивилась на нього і сказала:
- Аж не віриться, що ти сам усе це написав.
- Ну, гаразд,- нетерпляче відповів він.- Але саме оповідання подобається тобі?
- Авжеж-бо! - вигукнула вона.- Так за душу й бере. Я страх як переживала.
Мартін бачив, що їй не зовсім ясно, чого він хоче. Заклопотаність з’явилась на її добродушному обличчі, і Мартін чекав.
- А скажи, Марте,- спитала вона після довгої мовчанки,- чим усе це кінчилося? Отой хлопець, що так хитромудро говорить, він одружився з нею?
І коли він витлумачив їй кінець, що, як на його думку, був художньо цілком зрозумілий, вона сказала:
- Оце я й хотіла знати. А чого ти так просто й не написав?
Прочитавши Гертруді з десяток своїх оповідань, він побачив, що їй подобаються тільки щасливі кінцівки.
- Це оповідання страх яке гарне,- сказала вона, випростуючись над балією, і, стомлено зітхнувши, витерла спітніле чоло червоною мокрою рукою,- але мені стало якось сумно. Плакати захотілось. На світі й так багато сумного. Я люблю слухати про щасливе життя. От якби він з нею одружився... Ти не сердишся на мене, Мартіне? - тривожно запитала вона.- Я, певно, тому так розчулилася, що дуже стомлена. Але оповідання таки гарне, просто чудове. Де ти його продаси?
- А це вже інша штука,- засміявся він.
- Ну, а як продаси, то скільки за нього дістанеш?
- Та доларів сто. Менше за такі речі не платять.
- Невже? От якби ти продав його!
- А що? Легкий заробіток? - і додав гордовито: - За два дні написав. Виходить, по п’ятдесят доларів у день.
Йому страшенно кортіло прочитати свої оповідання Рут, але він не наважувався. Треба почекати, поки щось надрукують, вирішив він, тоді вона побачить, що його робота не пішла намарне. А поки що він не припиняв учитися. Ніколи ще невідоме не вабило його з такою силою, як під час цих дивних мандрів по світові розуму. Він купив собі підручники фізики й хімії, і водночас із алгеброю вивчав природничі закони та докази. Хоч лабораторні спроби йому доводилось брати на віру, але завдяки своїй буйній уяві він засвоював хімічні реакції краще, ніж який учень засвоїв би їх на практиці. Мартін поглинав сторінку за сторінкою, схвильований розгадками таємниць природи. Досі він сприймав світ, як світ, але тепер починав розуміти будову його, взаємостосунок енергії та матерії. Раз по раз знаходив він несподівані пояснення давно відомих йому речей. Дія важеля й різних простих механізмів особливо зацікавила його, і він зараз же пригадав корабельні лебідки та підіймальні крани. Збагнув він і основи навігації, що давали змогу судну не збиватися з курсу в безмежному океані. Збагнув тайни бур, дощу й припливу, а довідавшись про причину тропічних вітрів, подумав, чи не зарано написав свій нарис про північно-східний пасат. Тепер він написав би його краще. Одного дня він пішов з Артуром до Каліфорнійського університету і, затамувавши віддих, трохи не побожно приглядався дослідам у лабораторії і слухав лекцію професора фізики.
Проте писати він не кинув. З-під його пера виходив цілий потік коротких оповідань, крім того, він ще знаходив час писати поезії - на зразок тих, що читав у журналах. Одного разу він раптом забув увесь світ і два тижні просидів над трагедією білими віршами, яку, на його подив, негайно забракували шість редакцій. Захопившись Генлі, 12 він написав цілу низку віршів про море на зразок «Шкіців із шпиталю». Це були прості вірші, світлі й барвисті, сповнені романтики та пригод. Він назвав їх «Піснями моря» і визнав за найкраще з усього, що досі написав. Віршів було тридцять, і він закінчив їх за місяць,- писав по одному щовечора, після денної роботи над прозою. Ця його денна робота, зрештою, дорівнювала тижневому доробкові письменника з пересічною продуктивністю. Праці своєї він не жалів. Та то й не була, власне, праця. Просто він набув дару мови, і вся дивна краса, що довгі роки громадилася за його зімкнутими устами, ринула на волю нестримним бурхливим потоком.
Своїх «Пісень моря» він нікому не показував і нікуди не посилав. До редакторів він уже втратив довіру. Але не через це не хотів пропонувати їх до друку. Вони здавались йому такими прегарними, що він був просто змушений приховати їх аж до того блаженного й далекого дня, коли насмілиться показати Рут свої твори. А тим часом він носив їх при собі, часто читаючи вголос, допоки не вивчив напам’ять.
Кожну мить він жив повним життям, навіть уві сні. Його бунтівлива підсвідомість не хотіла примиритися з вимушеною п’ятигодинною бездіяльністю
