Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- Дай Боже! Вибачте, джентльмени, але я піду нагору до дружини й подивлюся, чи там усе без змін.
Його не було кілька хвилин, і Холмс тим часом знову заходився оглядати рідкісні речі на стіні. Коли наш господар повернувся, з обличчя його було видно, що нагорі все залишилося, як було. З собою він привів худорляву, високу, смагляву дівчину.
- Чай готовий, Долорес,- мовив Ферґюсон.- Простеж за тим, щоб господині нічого не бракувало.
- Господиня хворий! - вигукнула дівчина, позирнувши повними обурення очима на господаря.- Вона не просити їсти. Вона хворий. Вона потрібний лікар. Я боялася бути сам з господиня без лікар.
Ферґюсон запитально глянув на мене.
- Дуже радий стати вам у пригоді,- сказав я.
- Чи прийме твоя господиня доктора Ватсона?
- Я вести доктор. Я не питати можна. Вона потрібний доктор.
- Тоді я негайно піду з вами.
Я пішов за дівчиною, що аж тремтіла з хвилювання, піднявся сходами й опинився в старому коридорі. В кінці його видніли важкі, окуті залізом двері. Мені спало на думку, що якби Ферґюсон забажав проникнути до дружини силоміць, йому це не вдалося б із першої спроби. Дівчина вийняла з кишені ключ, і грубі дубові двері рипнули на старих завісах. Я опинився в кімнаті, й дівчина, швидко увійшовши слідом, замкнула за собою двері.
В ліжку лежала жінка,- безперечно, в сильній гарячці. Вона була майже непритомна, та тільки-но я увійшов, розплющила свої втомлені очі й зі страхом поглянула на мене. Побачивши чужого, вона неначе заспокоїлась і, зітхнувши, знов поклала голову на подушку. Я підійшов ближче, сказав кілька заспокійливих слів; вона лежала нерухомо, поки я лічив їй пульс і міряв температуру. І те, й те було в неї вище норми, але, як на мене, все це спричинив нервовий струс, а не якась хвороба.
- Вона лежати так один день, два день. Я боюся, вона вмерти,- мовила дівчина.
Жінка обернула до мене своє розпашіле обличчя:
- Де мій чоловік?
- Він унизу й хотів би зайти до вас.
- Я не хочу його бачити. Не хочу його бачити...- Вона немовби почала марити: - Диявол! Диявол! О, що мені робити з цим пекельним поріддям!
- Чи можу я чимось вам допомогти?
- Ні. Ніхто не може мені допомогти. Все скінчилося. Все загинуло. Я не можу нічого зробити, все загинуло...
Жінка була в полоні якоїсь дивної омани. Добрягу Боба Ферґюсона я не міг уявити собі дияволом чи пекельним поріддям.
- Мадам,- мовив я,- ваш чоловік нестямно кохає вас. Він щиро шкодує за тим, що сталося.
Вона знов обернула до мене свої гарні очі:
- Він мене кохає. Так... Але хіба я його не кохаю? Хіба я не кохаю його так, що ладна віддати своє життя, аби лиш не розбити його любе мені серце? Ось як я його кохаю... І він міг таке про мене подумати... міг так розмовляти зі мною!
- Він глибоко сумує, але не розуміє вас.
- Так, він не може мене зрозуміти. Але він мусить мені вірити.
- Може, ви б побачилися з ним? - запропонував я.
- Ні, ні... Я не можу забути тих жахливих слів, того його погляду... Я не хочу його бачити. Ідіть. Ви нічим мені не допоможете. Скажіть йому лише одне: я хочу побачити свою дитину. Я маю всі права на свою дитину. Передайте йому від мене тільки це...- Вона відвернулася до стіни й не сказала більше ні слова.
Я повернувся до нижньої кімнати, де Ферґюсон з Холмсом сиділи біля каміна. Ферґюсон похмуро вислухав мою розповідь про відвідини його дружини.
- Як я можу довірити їй дитину? - сказав він.- Хіба можу бути певен, що ця дивна, жахлива пристрасть не охопить її знову? Хіба можу я забути, як вона підвелася з колін із закривавленими вустами? - Він здригнувся від згадки про побачене.- Дитина в місіс Мейсон, там вона в безпеці, там вона й повинна залишитися.
Проворна покоївка, сучасний вигляд якої аж ніяк не пасував до цього будинку, принесла чай. Поки вона поралася, двері відчинились і до кімнати увійшов підліток. Це був приємної зовнішності хлопець - блідий, кучерявий, із тривогою в блакитних очах, яка змінилася хвилюванням і радістю, тільки-но він побачив батька. Хлопець міцно обійняв батька, мов дівчина - свого коханого.
- О, татусю,- вигукнув він,- я й не знав, що ти приїхав! Я б вийшов тобі назустріч. Я такий радий, що ти повернувся!
Ферґюсон обережно звільнився від обіймів; обличчя його відбивало збентеженість.
- Любий мій хлопчику,- мовив він, ніжно погладжуючи лляне волосся сина.- Я приїхав дуже рано, бо мої друзі, містер Холмс і доктор Ватсон, погодились приїхати зі мною й провести цей вечір з нами.
- Який містер Холмс? Детектив?
- Так.
Хлопець поглянув на нас досить уважно і, як мені здалося, не дуже приязно.
- А де ваша друга дитина, містере Ферґюсоне? - спитав Холмс.- Чи можемо ми познайомитись і з меншим синком?
- Попроси місіс Мейсон принести сюди малого,- сказав Ферґюсон.
Хлопець рушив до дверей дивною, кульгавою ходою, і мій погляд хірурга одразу ж визначив, що в нього пошкоджений хребет. Невдовзі він повернувся. За ним ішла висока худорлява жінка, яка несла на руках чарівне дитя, чорнооке, золотоволосе - чудове схрещення саксонської та латинської рас. Ферґюсон, напевно, обожнював і меншого сина, бо взяв його на руки й став ніжно пестити.
- Тільки уявити собі, що хтось може скривдити таку дитину,- пробурмотів він, оглядаючи маленьку червоногарячу цятку на шийці херувимчика.
І тут я мимохіть поглянув на Холмса й побачив, що його обличчя неймовірно напружилося. Воно немовби було вирізьблене з слонової кості, а очі, на мить зупинившись на батькові з дитиною, відтак уп’ялися в якусь річ у протилежному кутку кімнати. Стежачи за цим уважним поглядом, я зміг побачити лише те, що він спрямований на вікно,
