Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- До побачення, мій маленький друже. Ти досить неспокійно розпочав своє життя. А тепер я хотів би поговорити віч-на-віч з нянею.
Вони відійшли вбік і кілька хвилин про щось пильно розмовляли. Я почув лише останні слова: «Тривоги ваші, сподіваюся, невдовзі скінчаться». Няня, жінка мовчазна й не дуже привітна, пішла, забравши дитину.
- Що являє собою ця місіс Мейсон? - спитав Холмс.
- Не дуже приваблива зовні, як ви й самі бачите, але серце в неї золоте й віддане дитині.
- А тобі, Джеку, вона подобається? - Холмс несподівано звернувся до хлопця, на рухливе обличчя якого одразу ж найшла тінь, і він невдоволено труснув головою.
- У Джека дуже сильні почуття,- мовив Ферґюсон, обіймаючи сина за плечі.- На щастя, в нього до мене симпатія.
Хлопець щось ніжно промуркотів, притулившись головою до батькових грудей. Ферґюсон лагідно відсторонив його.
- Біжи, Джекі,- мовив він і провів сина ласкавим поглядом, поки той не зник за дверима.- Містере Холмсе,- казав він далі, коли хлопець пішов,- я, здається, викликав вас даремно, бо чим ви можете тут зарадити, крім того, що висловите мені своє співчуття? Напевно, ви вважаєте всю цю ситуацію надто складною й тонкою...
- Вона справді тонка,- відповів мій друг, ледь усміхнувшись,- але я не можу сказати, щоб мене дуже збентежила її складність. Я розгадав цю загадку методом дедукції, й коли перші її висновки стали пункт за пунктом підтверджуватись низкою незалежних один від одного фактів, суб’єктивне відчуття стало об’єктивною істиною, й тепер ми можемо сказати, що досягли мети. Я зробив це, правду кажучи, ще до того, як ми залишили Бейкер-стріт, а тут мені зосталося тільки спостерігати й підтверджувати свої висновки.
Ферґюсон провів своєю широкою долонею по нахмуреному чолу.
- На Бога, Холмсе,- сказав він хрипко,- якщо ви можете сказати щось певне про цей випадок, не мучте мене. Що тут скоїлося? Що я повинен чинити? Мені байдуже, як саме ви дізналися про це; для мене важливі самі наслідки.
- Звичайно, я мушу дати вам деякі пояснення, і ви їх дістанете. Але дозвольте мені вести справу своїм власним способом. Чи зможе господиня приділити нам свою увагу, Ватсоне?
- Так, вона хвора, але при здоровому глузді.
- Дуже добре. Лише при ній ми зможемо з’ясувати все до кінця. Ходімо до неї.
- Вона не схоче мене бачити! - вигукнув Ферґюсон.
- Ба ні, схоче,- мовив Холмс. Він написав кілька слів на клаптику паперу.- В усякому разі ви, Ватсоне, маєте право відвідати її як лікар. Чи не зробите ви ласку передати леді цей папірець?
Я знову піднявся сходами й віддав папірець Долорес, яка обережно відчинила мені двері. За хвилину з кімнати долинув вигук, що був водночас і радісним, і здивованим. Долорес визирнула з-за дверей і сказала:
- Вона буде бачити. Вона буде слухати.
Я подав знак, і Ферґюсон з Холмсом піднялися нагору. Коли ми увійшли до кімнати, Ферґюсон ступив кілька кроків у бік дружини, яка підвелася в ліжку, але вона витягла руку вперед, мовби відштовхуючи його. Він упав у крісло, і Холмс умостився поряд із ним, попередньо вклонившись леді, що дивилася на нього широко розплющеними, сповненими подиву очима.
- Гадаю, Долорес можна відпустити...- мовив Холмс.- О, що ви, леді! Якщо ви бажаєте, щоб вона зосталася тут, то немає ніяких заперечень. Що ж, містере Ферґюсоне, мушу сказати вам, що я дуже заклопотана людина, тож не збираюсь марнувати тут з вами час. Що швидше хірург оперує, то меншого завдає болю. Дозвольте мені спершу заспокоїти вас. Ваша дружина - чудова, віддана жінка, яка зазнала несправедливої кривди.
Ферґюсон скочив з крісла з вигуком радості:
- Доведіть це мені, містере Холмсе, і я - ваш боржник до могили!
- Я це зроблю, але тоді мені доведеться завдати вам нових страждань.
- Мені байдуже, аби лише виправдати мою дружину! Поряд з нею все інше для мене не має ваги!
- Тоді дозвольте викласти вам весь перебіг моїх міркувань іще на Бейкер-стріт. Думка про вампірів видалась мені безглуздою. Такого в англійській кримінальній практиці ще не траплялося. Але ваше спостереження не викликало сумніву. Ви побачили, як леді підводилася з колін біля синового ліжечка, і на вустах її була кров.
- Так. Це правда.
- А чи не спало вам на думку, що кров із рани висмоктують не лише для того, щоб її напитися? Чи не пам’ятаєте ви про англійську королеву, яка в давнину висмоктувала з рани кров для того, щоб видалити звідти отруту?
- Отруту?
- Господарство у вашому будинку ведеться на південноамериканський кшталт. Чуття підказало мені, що десь тут має бути колекція зброї, перш ніж я побачив її на стіні. Могла бути використана й інша отрута, але про зброю я подумав насамперед. Коли ж я побачив порожній сагайдак біля невеликого мисливського лука, то зрозумів, що це саме те, що я шукав. Якщо дитину було вколото однією з цих стріл, отруєних соком кураре чи ще якимось диявольським зіллям, на неї чекала неминуча смерть, якщо не виссати з ранки отруту.
І до того ж собака! Якби хтось задумав удатися до отрути, то спершу, безперечно, мав би її випробувати, чи не втратила вона своєї сили. Випадку з собакою я не передбачав, але одразу про все здогадавсь, і цей випадок став у ряд з іншими в логічному ланцюзі.
Тепер ви розумієте? Ваша дружина боялася за дитину. Вона бачила цей напад і врятувала дитині життя, але не схотіла відкрити вам правди, бо знала, як ви любите сина, знала, що це завдасть вам невимовного болю.
- Джекі!
- Я спостерігав за ним, коли ви пестили дитину. Обличчя його чітко відбивалось у шибці, там, де її затуляє віконниця. Я побачив у його погляді такі ревнощі, таку люту ненависть, яку мені нечасто доводилося бачити на людському обличчі.
