Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Холмс чимось дратував нашого відвідувача: його опецькувате обличчя зовсім утратило недавню привітність.
- Не поспішайте! Не поспішайте, містере Ґаррідебе,- заспокійливо промовив мій друг.- Доктор Ватсон може підтвердити, що мої незначні відхилення від теми тільки допомагають якнайшвидше вирішити справу. Але чому містер Натан Ґаррідеб не прийшов разом з вами?
- На якого біса він уплутав вас у все це?! - вигукнув відвідувач, несподівано спалахнувши гнівом.- Яке, хай йому грець, вам до нього діло? Двоє джентльменів обговорюють свої професійні інтереси - і раптом одному з них навіщось знадобився детектив! Заходжу до нього сьогодні вранці й дізнаюся, яку штуку він мені утнув. Через те я й прийшов сюди. Одне слово, ця його витівка мені не до вподоби!
- Вона вам анітрохи не зашкодить, містере Ґаррідебе. Містер Натан Ґаррідеб просто виявив наполегливість, аби довести цю справу до кінця, однаковою мірою важливого для вас обох. Він знав, що я маю змогу добувати потрібні відомості, от і звернувся до мене.
Гнівне обличчя нашого відвідувача поволі злагідніло.
- Ну, якщо так, то інша річ,- мовив він.- Коли я зайшов уранці до старого і він розповів мені, що запросив детектива, я негайно записав адресу - і чимдуж до вас. Не хочу, щоб поліція лізла в мої приватні справи. Але якщо ви й справді беретеся допомогти нам знайти потрібну людину, то я не заперечую.
- Саме так,- відказав Холмс.- А тепер, сер, коли ви вже тут, ми хотіли б почути про все це з ваших уст. Мій друг не знає жодної подробиці тієї справи.
Містер Ґаррідеб кинув на мене не дуже дружній погляд.
- А нащо йому це знати? - спитав він.
- Ми звичайно працюємо разом.
- Ну що ж, у мене немає підстави щось від вас приховувати. Переповім усе якомога стисліше. Якби ви народилися в Канзасі, я б не пояснював вам, хто такий Александер Гамільтон Ґаррідеб. Він надбав солідний капітал на нерухомому майні, та ще гендлював пшеницею на біржі в Чикаго. А землі накупив стільки, що її вистачило б на ціле ваше графство,- і все на берегах річки Арканзас, на захід від Форт-Доджа: там і пасовиська, і будівельний ліс, і орна земля, й копальні - все, що може приносити добрі прибутки власникові.
Ані родичів, ані друзів у нього не було,- я, в усякому разі, про них не чув. Але він був дуже гордий із того, що носить таке рідкісне прізвище. Це й звело нас докупи. Я тоді служив адвокатом у Топіці, коли цей старий якось з’явився в мене. Він так радів, що зустрів ще одну людину з таким прізвищем! Отож і вирішив будь-що дізнатися, чи є десь у світі й інші Ґаррідеби. «Знайдіть мені хоч одного!» - благав він мене. Я відповідав, що я - людина заклопотана, не маю часу розшукувати Ґаррідебів. «Нічого,- відказав він,- ви за це візьметесь, якщо мені вдасться зробити те, що я задумав». Я тоді вирішив, що старий жартує, однак невдовзі переконався: в його словах був глузд.
Після цієї розмови не минуло й року, як він помер і залишив такий дивний заповіт, якого в Канзасі ще ніхто не реєстрував. Усю свою власність він поділив на три частки й одну з них заповів мені - з умовою, якщо я знайду ще двох Ґаррідебів, котрі теж стануть його спадкоємцями. Це ж рівно по п’ять мільйонів доларів на кожного! Але жоден з нас не одержить ні цента, доки ми всі троє не зберемося разом.
Все це було таке заманливе, що я покинув свою адвокатську практику і взявся до пошуків Ґаррідебів. У Сполучених Штатах їх більше немає. Я прочесав усю країну, як то кажуть, найтоншим гребінцем, але не виявив жодного Ґаррідеба. Тоді я вирушив до Старого Світу й раптом побачив це прізвище у лондонському телефонному довіднику! Два дні тому я відвідав Натана Ґаррідеба і про все йому розповів. Однак він зовсім самотній, як і я,- тобто сестри в нього є, але серед чоловіків - жодного родича. А заповіт вимагає, щоб були три чоловіки. Отже, як бачите, одне місце в списку претендентів на спадщину досі вільне, і якщо ви допоможете нам його заповнити, то отримаєте гарну винагороду за таку послугу.
- Що, Ватсоне,- усміхнувшись, звернувся до мене Холмс,- хіба я не казав вам, що це цікава історія? А вам, сер, я радив би передусім дати оголошення в газети.
- Я вже це робив, містере Холмсе. І все марно.
- Ні, любий мій друже, ця загадка справді курйозна. Гадаю, за неї варто взятися на дозвіллі. До речі, цікаво, що ви з Топіки. Колись я листувався з одним тамтешнім джентльменом,- нині вже покійним,- на ім’я доктор Лізандер Старр, який був там мером у 1890 році.
- Наш старий доктор Старр! - вигукнув відвідувач.- Його ім’я й досі там шановане. Гаразд, містере Холмсе; мені здається, що з вами варто підтримувати зв’язки. За день-два я, напевно, подам про себе звістку.
Після цих слів наш американець уклонився й вийшов.
Холмс запалив люльку і якийсь час сидів мовчки, дивно усміхаючись сам до себе.
- То що? - запитав я врешті.
- Дивовижна річ, Ватсоне, просто дивовижна!
- Що саме?
Холмс вийняв цибух з рота:
- Я не візьму втямки, Ватсоне, навіщо цей джентльмен стільки нам набрехав? Я трохи не спитав його про це відверто: іноді пряма атака - найкраща тактика. Але врешті вирішив зробити йому приємне: хай думає, що добре піддурив нас. Чоловік в англійському піджаку, до того ж із протертими ліктями, у поношених штанях, що випнулися мішками на колінах після кількарічного вжитку,- і він, судячи з цього листа і його ж таки слів,- американський провінціал, що тільки недавно прибув до Лондона! Ніяких оголошень у газетах я не бачив,- а ви ж знаєте, що я ніколи не проминаю жодного з них: це надійне прикриття, коли треба підняти
