Скорочено Війна і мир - Лев Толстой

що велів цар Олександр, бо йому взагалі не дали й слова сказати, Наполеон сам говорив і слухав тільки себе, він думав не про мир, а тільки про війну. Балашов гадав, що Наполеон не захоче його бачити, бо то був скривджений посланник, свідок бурхливого і нестримного настрою імператора. Проте до обіду Балашова запрошують до імператора, який зовсім не ніяковіє, впевнений у тому, що він не може зробити помилки, бо він завжди бездоганний і винятковий. Наполеон ставиться до Балашова так, наче той вже переконався у нікчемності свого імператора і присягнув Наполеону на вірність. За столом він виявляє інтерес до Росії, цікавиться, скільки жителів у Москві, скільки будинків, запитує,, чи правда те, що в Москві дуже багато церков. Узнавши, що в Москві більш 200 церков, Наполеон дивується, навіщо так багато, але відразу добавляє, що "велика кількість монастирів і церков є завжди ознака відсталості народу". Балашов відповідає, що в Іспанії теж багато церков. То був натяк на поразку Наполеона у воєнній кампанії проти Іспанії. Але всі зробили вигляд, що не зрозуміли цього натяку. Говорячи про Олександра, Наполеон дивується, навіщо той очолив війська: "Війна — моє ремесло, а його діло — царювати, а не командувати військами! Навіщо він взяв на себе таку відповідальність?" Балашов мовчав. Наполеон підійшов до нього і, взявши за вухо ( бути відтягнутим за вуха імператором вважалося честю при дворі Наполеона), запитав, чому ж мовчить придворний Олександра. Потім велів подавати посланнику коней: "Дайте йому моїх, йому далеко їхати". "Лист, що привіз Балашов, був останнім листом Наполеона до Олександра. Всі подробиці розмови були передані російському імператору, і війна почалася".

Після побачення в Москві з П'єром князь Андрій відправляється в Петербург. Домашнім він говорить, що їде у справах, але мета його — розшукати Анатоля і викликати того на дуель. Про справжні Наміри Болконського здогадується П'єр, який і попередив Курагіна. Той виїхав із Петербурга, отримавши призначення в молдавську армію. У Петербурзі князь Андрій зустрічає Кутузова, який пропонує йому місце в молдавській армії, на що Андрій відразу погоджується, тому що сподівається зустріти там свого кривдника. Князь Андрій розуміє, що Курагін — мерзотник, але, незважаючи на все презирство, не може не викликати його на дуель. У молдавській армії князь Андрій Курагіна не застає — той знову поїхав у Росію. Болконський вирішив далі Анатоля не переслідувати, але знав, що викличе Курагіна на дуель, де б і коли б не зустрів. Всю свою злість князь Андрій направив на роботу. Коли до князя Андрія доходить звістка про вторгнення Наполеона, він подає прохання Кутузову про переведення у Західну армію. "Кутузов, котрому вже набрид Болконський своєю діяльністю, яка служила йому докором у ледарстві", дуже охоче відпускає його і навіть дає рекомендаційний лист до Барклая де Толлі. По дорозі князь Андрій заїжджає в Лисі Гори, де усе залишилося як і раніше, "ніби в зачарованому замку". Тільки його син змінювався і. зростав. Старий князь як і раніше тероризує княжну Мар'ю, скаржиться Андрієві на її безглуздість. Князь Андрій вперше береться судити батька і, дратуючись, каже, що батько чинить несправедливо, віддаливши від себе дочку і замість неї наблизивши до себе "неварту француженку". Батько у. розпачі виганяє сипа. Перед від'їздом Андрій розмовляє з княжною Мар'єю. Та скаржиться йому на свою долю. Андрій скрикує: "Ах, боже мій!.. І як подумаєш, хто — якась нікчема — може бути причиною нещастя людей!" Княжна Мар'я розуміє, що, "говорячи про людей, яких він називав нікчемами, він мав на увазі не тільки мадемуазель Бур'єн... але і того, хто згубив його щастя". Княжна Мар'я нагадує йому, що треба прощати своїх ворогів, на що князь Андрій заперечує: "Коли я був би жінкою, я б це робив. Це чеснота жінки. Але чоловік не Може і не повинен забувати і прощати".

Князь Андрій прибув у штаб армії наприкінці червня. "Всі були незадоволені загальним станом справ у російській армії; але про небезпеку навали у російські губернії ніхто й не гадав, ніхто не передбачав, що війна може бути перенесена далі західних польських губерній". Барклай де Толлі знаходився у таборі на річці Дріссі; прийняв Болконського він сухо і холодно, сказав, що доповість імператору, аби той призначив кудись князя Андрія, а поки запропонував служити при штабі. Курагіна в армії не було, він поїхав до Петербурга. Андрій із задоволенням сприйняв цю новину, бо вже втомився від злості і хотів хоча б на деякий час звільнитися від цього почуття. Князь Андрій намагається розібратися у ситуації, що склалася в армії. Він об'їздив укріплення дріссінського табору, який викликав суперечки серед російських військових, але не зміг зробити певні висновки стосовно доцільності табору і його недоліків. Наполеон все наступав, а у російській армії не було єдиного центру. При штабі нараховується близько десятка "партій", що не сходяться в поглядах на ведення війни. Перша партія була: Пфуль і його послідовники, теоретики, "які вірять, що є наука війни і що в цієї науки є свої незмінні закони". Друга партія була протилежна першій, її члени вимагали нічого не планувати заздалегідь, а вплутуватися в бійку і вирішувати усе в ході подій. До неї належали — Багратіон, Єрмолов та інші. Вони вважали, що "треба не думати, не наколювати голками карту, а битися, бити супротивника, не впускати його в Росію, не давати сумувати війську". З усіх цих "партій" виділялася одна, до складу якої входили люди старі, розумні, "державно-досвідчеиі". Вони вважали, що все дурне відбувається переважно від присутності государя з військовим двором при армії, через це "в армію перенесена та невизначена, умовна хиткість відношень, що зручна при дворі, але шкідлива в армії". Представники цього угруповання пишуть листа государю, що погоджуються підписати разом із ними Балашов (той самий посланник, що відвозив лист Олександра Наполеону) і Аракчеєв. Зваживши на це, государ складає маніфест, відозву до народу, і залишає армію.

Лист цей ще не передали імператору, коли той побажав побачити князя Андрія, аби розпитати його про армію у Молдавії. Князь Андрій прибув до государя і став свідком невеликої неофіційної військової ради. Государ зібрав деяких високопоставлених військових, аби знати їхню думку про дріссінський табір і плани подальшого ведення війни. На параді слово надається Пфулю, головному тактику російської армії, теоретику, який упевнений у тому, що війну виграють завдяки правильній