Бурлачка - Нечуй-Левицький

Василина насилу добрела до других дверей і ввійшла в довгу здорову постригальню. Проти сонця заблищали здорові, широкі, як ворота, вікна. Проти вікон стояли рядками п’яльця, на них було міцно напнуте біле, тонке, як шовк, сукно, а коло п’яльців стояли дівчата й молодиці..

Вони витягували гачками товсті або чорні нитки, зрізували ножицями вузлики та реп’яшки. Декотрі сиділи з п’яльцями й гаптували жовтими та червоними нитками береги на сукні та фабричні клейма. Постригач, молодий гарний німець, привів Василину до п’яльців і поставив її проти тонкого білого сукна. Сукно світилося проти вікна наскрізь, так що було видно кожну нитку. Постригач дав Василині крючечки, ножички й маленькі обценьки, показав роботу і пішов собі.

Василина оглянулась на обидва боки. Довгими рядками через усю фабрику сиділи дівчата й молодиці в чистих білих сорочках. У всіх були білі руки, білі види, неначе вони були панського роду й ніколи не робили чорної роботи. Всі глянули на Василину й почали шепотіти.

- Ця молодиця не стеблівська. Мабуть, бурлачка,-говорили стиха дівчата.

- Це та молодиця, що її знайшли без пам’яті над Россю; їй-богу, це та сама,- шепотіли дівчата, скоса поглядаючи на Василину.

Василина все те чула, висмикуючи товсті нитки та вузлики з сукна.

У постригальні стало тихо, тільки часом лущали нитки та бубоніло сукно, як бубон, під дівчачими руками. Перегодя одна дівчина почала пісні, до неї пристали другі дівчата й молодиці, розважаючи свою нудьгу. Одна пісня лилася за другою, гучно розносячись по високій фабриці. Коли це одна дівчина почала пісню, а за нею почали другі дівчата:

- Ой у нашому Стеблеві стала новина:

Породила Биківночка малеє дитя.

Ой узяла мале дитя під білі боки

Та вкинула мале дитя в Дунай глибокий.

Ой закиньте, рибалочки, шовковую сіть,

Та зловите щуку-рибу панам на обід!

Не зловили щуки-риби, зловили риб’я:

То ж тієї Биківночки малеє дитя.

Ой узяли Биківночку під білі боки

Та вкинули молодую в Дунай глибокий.

Стала, стала Биківночка, стала потопать,

Стала вона, молодая, матінки бажать.

Ой маєш ти, моя мати, іще дочок три:

Не пускай їх на вулицю, двері підопри.

Василина слухала кожне слово, й кожне слово капало на її серце, наче розтоплений віск. Їй здалося, що дівчата співають за неї, що вони знають, як вона породила дитину і вкинула її в Рось. Вона глянула на дівчат, дівчата неначе поглядали на неї скоса, й по їхніх очах неначе було знать, що вони все знають, що вони бачили, як вона кинула дитину в воду.

У Василини затрусились руки. Вона випустила з рук ножиці. Ножиці дзенькнули об столик. Всі глянули на неї.

У Василини закидалось серце, а далі неначе вмерло. Вона охолола, сіла на ослін й сперлась на столик. В неї голова закрутилась, в вухах задзвеніло. Натягнуте біле сукно перед її очима стало зеленим, а далі синім і затрусилось, як лист на вітрі.

«Боже мій! Це ж ти мене караєш за мою провину! Це ж вони за мене склали пісню і співають навмисне проти мене! Боже мій! Чим же я спокутую свій великий гріх»? - думала Василина, неначе через сон.

Василині здалось вже, що от-от справдяться слова тієї страшної пісні, що зараз одчиняться двері, ввійдуть люди, візьмуть її й вкинуть у воду. Її мука була така важка, що вона була ладна й сама кинутися в воду.

«Не переживу я цієї муки! Пошли мені, боже, кару, яку найважчу! Я все видержу, усім спокутую свій гріх»,- думала Василина.

А шум гув у її голові: то шумів, як вітер між соснами, то шелестів, як зелена діброва. Серце знов прокинулось і застукотіло в грудях, як пташка в клітці. Через стіну було чуть, як гули машини, шипіли десь далеко паровики, стугоніло важке залізо, глухо шуміла під помостом вода. Василині здалося, що то шумить вода в Росі під скелями. Вона виразно почула серед шуму страшний гук: бовть, бовть, бовть...

- Боже мій! За що я маю терпіти таку страшну кару! - зашепотіла Василина.

Була хвилина, коли Василині прийшла думка схопитися з місця, впасти навколішки й розказати всім голосно за згубу своєї дитини. Але її тверда вдача перемогла ту страшну гадку. В неї десь узялася сила, й вона задушила в собі ту думку. Вона зціпила зуби, взяла в руки ножиці і почала ніби вистригати вузлики на сукні. Її очі втупились в прозоре сукно, між тонкі нитки, але вона нічого не бачила і тільки водила по сукні ножицями.

- А чого ти, молодице, насилу соваєш руками? - крикнув на Василину постригач,- ти робиш, неначе три дні не їла.

На Василину неначе будлі-хто линув холодною водою. Вона опам’яталась і почала примічати товсті й тонкі нитки, вузлики, реп’яшки. Нудна робота прохолодила її гаряче серце і притягла до себе всю її увагу.

Опівдні задзвонили в дзвоник на обід. Робітниці кинули роботу і пішли з фабрики. На двох дверях стояли десяцькі і трусили дівчат і молодиць, щоб вони часом не набрали собі додому тонких ниток, вовни, лучки та шовку. Кожна робітниця розперезувалась перед десяцьким і витрушувала пазуху, сорочку й спідницю. Десяцькі, одставні москалі, дуже стидко трусили дівчат, оглядаючи їх кругом. Василина, розперезавши пояс, дуже засоромилась, і на її блідому лиці виступив рум’янець.

- Нічого, молодичко, нічого! Видно, що вперше тебе трусимо,- сказав москаль, оглядаючи Василину кругом,- звикнеш, й червоніти перестанеш.

- А може, вже й звикла,- обізвався з других дверей москаль.- Та й гарні ж тобі, бра, достаються молодиці! А мені чорт надав усе старих бабів таких, як оця.

І москаль вхопив у руки якусь стару бабу і дуже стидко почав заглядати в пазуху та облапувати кругом. Баба тільки лаялась та плювала.

Василина вийшла з фабрики серед натовпу всякого народу. Всі придивлялись до неї. Парубки зачіпали її, а Василині все здавалось, що вони всі вже знають за її провину. В її голові гула й досі страшна пісня од слова до слова:

- Ой узяла мале дитя