Бурлачка - Нечуй-Левицький

- Будь проклятий той час, та година, коли я вступила у цей панський двір,- промовила Василина, вийшовши за село.

Вона глянула з гори на далекий ліс. За тим лісом стояла Комарівка. Червоне небо яснішало та яснішало. Ліс неначе виринав з туману. Там за лісом, на яру, у садках стояла рідна хата.

- Прощай, мамо, прощай, тату! Я одна винна, що пропадаю. Мамо моя, серце моє! Нащо ж оце я так вразила вашу душу?

Василина заплакала голосно, як плачуть малі діти, ще раз глянула на синій ліс і пішла шляхом, сліз не втираючи.

А ранок розгорювався, як золото на сонці. Небо червоніло, як рожі в садку. Пташки щебетали. Надворі пахло холодком та польовим зіллям. І в небі, й на землі було розлите розкішне щастя пишного літнього ранку.

Василина не йшла, а бігла. Їй здавалось, що батько й мати вдосвіта прийдуть за нею в Журавку, розпитаються і будуть її доганяти. Вона все оглядалась назад на, шлях, бо тепер боялась батька й матері, наче своїх ворогів.

Повіяв вітер од сходу сонця. Перед Василиною з-за густого жита пишно викотилось сонце й облило зелені ниви червоним огнем. Свіжий вітер прохолодив її гаряче лице, висушив сльози. Вона пішла тихіше й опівдні ввійшла в здорове село.

Серед села над ставком стояли високі верби. Василина сіла під вербами й одпочила, з’ївши шматок хліба. Тільки що вона підвелася на ноги й нагнулась, щоб кинути клунок на плечі, як почутила, що у ногах не стало сили. Василина сіла на траву і перелякалась так, що не могла перевести духу. Верби стояли над самим шляхом. Проз неї йшли і їхали люди.

- Боже мій! Де мені дітись, що мені робити? - говорила Василина, ламаючи руки.

Дорогою їхав чоловік конячкою. Василина через велику силу осмілилась спитати, чи далеко до Стеблева.

- Ще далеченько. Як підеш пішки, то дійдеш хіба завтра,- обізвався з воза чоловік.- А тобі треба в Стеблів?

- У Стеблів, дядьку. Я йду туди на заводи,- сказала Василина.

Чоловік глянув на її бліде змучене лице й сказав:

- Не дійдеш ти, небого, до Стеблева пішки. Сідай зо мною, я тебе довезу. Мені дорога йде на Стеблів.

Добрий чоловік скочив з візка, підвів Василину, кинув її мішок на віз і посадив на мішку. Вони поїхали селом.

Вже сонце стояло на вечірнім прузі, як вони приїхали до Стеблева. Між високими вербами було видно два високі димові стовпи, як дві щогли, над зеленими та червоними покрівлями двох сахарень.

- От тобі й заводи! - сказав чоловік до Василини.

- А які це заводи? Чи сахарні, чи суконні фабрики? - спитала Василина.- Мені треба в суконну фабрику.

- Це сахарні,- сказав чоловік.- Суконна фабрика на другім кінці Стеблева, над Россю. Ось ми будем їхати проз ту фабрику.

Переїхали вони містечко й знов повернули за царину на Корсунь. На долині, в скелях, на самому кінці містечка, зінов піднявся з-за скелі високий димовий стовп коло довгої високої фабрики з довгими рядками здорових вікон.

- Отут, молодице, вставай та берись оцією межею, поміж житами, то якраз потрапиш до заводу,- сказав чоловік.

Василина насилу встала з воза, взяла клунок, подякувала чоловікові й пішла межею. Межа довела її в долину до самої річки.

Василина впала на камінь і озирнулась кругом. Над річкою між скелями стояла висока здорова фабрика, а на скелі, на горі стояв такий самий здоровий широкий дім. Од його йшли рядками невеличкі муровані білі дімки: декотрі кутались в ярках в зелені верби, і за ними вже починались людські хати. Василина побачила, що вона опинилась край села.

- Куди ж мені тепер голову прихилити? До кого мені йти? В кого мені питати поради? - голосила Василина, оглядаючись кругом.

Кругом неї було зовсім порожнє місце. Далеко над Россю в полі манячив якийсь магазин з червоної цегли серед верб та густого, як ліс, бур’яну, а там, далі, тяглося поле до крутих ярів. За Россю стояв високий скелистий берег, наче кам’яна стіна з широкими щілинами до самої води. Над скелями зеленіла трава та городи.

Сонце сідало над містечком і кидало між двома скелистими берегами пучки червоного проміння.

- Боже мій! Чи проситись мені до людей? Чи пустять мене в хату чужі люди? Чом я не зосталась у матері! Мене б мати сховала од людських очей. Вона одна пожалувала б мене,- плакала Василина, сидячи на камені.- Не піду я в чужу хату, що бог дасть! Лучче отут пропаду в бур’яні. Нащо мені живоття?

Василина насилу підвелася з місця й пішла високими бур’янами далі од стежки. Високий, як ліс, чорнобиль та лопух бив її по лиці. Од кропиви, од бузини розливався важкий чад в чистому гарячому повітрі. Василина насилу продерлась через бур’яни і вийшла на пригорок, на самий берег. Купи розкиданого каміння спинили її. Один, камінь висунувся з скелі, як здорова покришка, й нахилився вниз, неначе стріха. Кругом його росли густі лози та верби. По гарячому піску, по камінні вилася гніздами ожина. Густий бур’ян був перемішаний з лозами.

У Василини не стало сили йти далі. Вона спинилась під скелею, впала в бур’ян на пісок й застогнала не своїм голосом...

На землю впала темна ніч. Густі зорі висипались на небі. Внизу, під скелею, між камінням, шуміла та булькотіла вода, падаючи вниз, неначе у горщик, та клекотіла, неначе кипіла в казані. Опівночі Василина породила сина. Вона лежала без пам’яті, неначе мертва, розкидавши руки на пісок. Темна ніч та ясні зорі прикрили її сором, її лихо, а шум води заглушив крик малого сина... Василина лежала без пам’яті, неначе мертва...

Сонце зійшло й облило за Россю високі скелі тихим теплим світом од верху до самого низу. Василина опам’яталась. Вона розплющила очі, глянула кругом себе, на скелі за Россю, глянула на високу вербу, що обперлась об скелю й прикривала її своєю тінню, почула шум на Росі...

«Де це я? Чого це я сюди зайшла? Чого це я лежу під скелею у