Бурлачка - Нечуй-Левицький

- Вот гарна маладіца! - говорив один білорус до Василини.- Каби за мене пошла, то я б ажанівся.

- Як же ти аженишся, калі в цєбє дома є свая жонка,- говорив другий білорус.

- Калі яго Вувдя «наваріла яму бураков - насипала черв’яков, наваріла каші - насипала сажі»,- сміялися білоруси.

Бурлаки жартували, а Василині було не до жартів. Харч була така погана, що вона зовсім захляла й мусила купувати собі їжу на базарі. Вона мусила спродувать деяку свою одежу і купувати собі на базарі добрішу харч.

В суботу молодиць та дівчат пускають з фабрики раніше, ніж в другі дні. Однієї суботи Василина побігла до Марії.

- Чи не знаєш ти, Маріє, кого-небудь, щоб купив у мене спідницю або юбку. Оце так захарчували мене жиди, що вже ледве соваю ногами.

- Не знаю, серденько,- сказала Марія.- А яку ж оце спідницю ти думаєш продати?

- Та будлі-яку: чи червону, чи синю, за всі голови, бо я вже зовсім захляла. Як не попоїм луччої страви, то й з ніг звалюся.

- А покажи мені, Василинко, ту спідницю, може, й я куплю,- сказала Марія.

Василина викидала з мішка свою одежу, взяла одну спідницю й розгорнула.

- Ой, гарна ж спідниця! - аж плеснула у долоні Марія.- Червона, аж очі в себе бере, а по червоному полі неначе хто розсипав зелені дрібні бублички. Ану, це яка? А розгорни, Василинко.

Василина розгорнула другу спідницю.

- Ой господи! Де ти набрала такої гарної одежі? Дивись, моя ти матінко! Синя-синя, а по синьому полі неначе котики побігали білими та червоними лапками. А розгорни, Василино, оцю юбку.

Василина розгорнула юбку. По зеленому полі крутились крючкуваті червоні здорові квітки.

- Ця матерія вже не така гарна: квітки дуже здорові, неначе собаки позадирали вгору кудлаті хвости,- промовила Марія.

- А яка оце в тебе хустка? - сказала перегодя Марія і розп’яла здорову хустку просто вікна. Червона хустка засвітилась і заблищала.

- І де ти набрала такого добра? Ой ненько моя, червона, як жар, всю тобі хустку неначе жовтогарячі ластівки обсіли. А які дивовижні торочки!

Марія не втерпіла, поставила на столі дзеркало й зав’язала собі голову хусткою. Червоні та зелені торочки спустились з голови до самих пліч. Марія покрутила головою, торочки кругом голови заворушились.

- А приміряю я оту червону спідницю! Може, прийдеться на мене,- сказала Марія.

Вона накинула на себе спідницю, глянула на спідницю й плеснула у долоні.

- Ой, гарно ж! Кругом тебе неначе зелені бублички низками висять до самого долу. Продай мені, сестрице, оцю спідницю.

- Добре. Бери, коли хочеш,- сказала Василина.

- Або потривай... А накинь на себе оту синю, нехай я подивлюсь, як лежить на тобі.

Василина накинула на себе синю спідницю з білими та червоними котячими лапками. Марія одійшла до дверей, потім вернулась і обійшла кругом Василини.

- Ой серденько моє! Обидві спідниці гарні, та не знаю, котру собі взять. А на, Василинко, надінь оцю червону, а я вберусь у синю.

Вони помінялись спідницями. Марія обтягувала на собі спідницю, поправляла рясні фалди, заглядала в дзеркало, а потім перейшла тихо через хату, притуливши ліву руку до грудей і одставивши од себе праву, як ходять всі фабрицькі дівчата. Марія, наче пава, походжала по хаті, виставивши вперед груди і піднявши вгору лице.

- Чи гарно лежить на мені? Чи рясно на боках лежать хвалди? - питала Марія, повертаючи голову назад то вправо, то вліво.

- Господи, як гарно! - говорила Василина, важко зітхнувши і підперши рукою голову.

- А може, я куплю оцю синю... Як тобі здається, Василинко?

- Як тобі подобається синя, то бери синю,- сказала Василина.

- А котра мені краще пристає до лиця?

- Обидві пристають, але синя неначе лучче,- сказала Василина.

- Куплю синю,- сказала Марія.- Про мене, хоч зараз запиймо могорич. Та не скидай, серце Василинко, тієї червоної спідниці, нехай я хоч надивлюся на неї. А це яка в тебе друга хустка? Ой, гарна ж! Картата, неначе хто насіяв грядочками усяких квіток. А зав’яжись, Василинко серденько, нехай я подивлюся, зав’яжись!

Василина стала перед дзеркалом і зав’язалась. Картата хустка й справді заблищала в неї на голові, неначе хто натикав у хустку всяких квіток.

В Марії розгорілись маленькі темні очі. Вона бігала кругом Василини і не могла надивитись на ту хустку.

- А що ж ото зосталось в тебе в мішку? Хвартух, чи що? - спитала Марія і вхопила складений, перегнутий пополовині хвартух.

Марія розв’язала, розпустила хвартух і підняла його вище од своєї голови.

- Ой світе мій! Який чудовий хвартух! Їй-богу, наче писанка. На ясно-зеленому полі маківки. А на, Василино, держи за один кінець, а я за другий.

Молодиці розіп’яли хвартух.

- І де ти набрала такої гарної одежі? Їй-богу, неначе хто насипав повний хвартух маківок. Признайся, Василино, хто це тобі накупив такого маку?

- Ат… заробляла потроху та й насправляла,- сказала Василина.

- В такому хвартусі хоч зараз ставай в танець,- сказала Марія й задріботіла маленькими ногами.- Продай мені, Василино, і хвартух.

- Про мене, купи і хвартух,- сказала Василина й важко зітхнула. Вона сама любила гарну одежу. Для неї шкода було хвартуха.

- Таку чудову одежу варт покропити,- сказала Марія й принесла з хижки пляшку горілки.

- Будьмо ж здорові, Василино,- сказала Марія, наливаючи чарку горілки.

- Даруй, господи, це зносити, а в краще вбратись,- одказала Василина до Марії.

Марія випила чарку до дна, ще й махнула нею вгору під стелю, а потім почастувала Василину.

Випили по одній, а потім по другій. В Марії зовсім розв’язався язик. Невеликі блискучі темні очі розгорілись і заблищали. Гарне, але бліде лице трошки посвіжішало.

- Скажи-бо, Василино, чи тобі якийсь панич насправляв такої гарної одежі, чи бурлаки? Скажи-бо, серденько, скажи?

- Дещо справляв батько, дещо сама скупила, ат...