Оповідання, Коцюбинський

Коли Вар­ва­ра вий­шла, пані На­та­ля розг­ля­ну­лась по хаті. В хаті сто­яв прис­мерк, і тільки жовті сму­жеч­ки світла про­би­ва­лись крізь шпа­ри за­чи­не­них вікон­ниць та роз­тя­га­лись в повітрі ка­ла­мут­ни­ми течійка­ми. Пані На­та­ля по­тор­са­ла залізні про­го­ничі од вікон­ниць, поп­ра­ви­ла гай­ки і ти­хо по­су­ну­ла в інші ха­ти, зігну­та і біла, як ма­ра. Ог­ля­да­ючи всі вікон­ниці од ву­лиці, во­на прик­ла­да­ла ча­сом до вікна ву­хо і нап­ру­же­но слу­ха­ла. Звідти нес­лись якісь не­ви­разні, змішані згу­ки, що ви­да­ва­лись їй ча­сом нез­ви­чай­ни­ми та три­вож­ни­ми.

Вона ду­ма­ла про сьогоднішній день. Чим-то він скінчиться? Ма­ло ще топ­та­ли лю­дей кіньми, не до­волі про­ли­ли крові, - тре­ба бу­ло ще нацьку­ва­ти тем­ний на­род на інтелігенцію. Скільки во­на про­ха­ла чо­ловіка: поїдьмо ку­ди на сей час, за­берім діти - не схотів… і от те­пер до­че­ка­ли­ся… Ах, бо­же! І за що ж? Їй ми­мохіть при­га­да­лись брудні, безг­луз­до скла­дені, бру­тальні відоз­ви, яки­ми від кількох днів за­си­пу­ва­но місто. Скли­ка­ли би­ти та різа­ти всіх во­рогів уря­ду. Там ви­раз­но сто­яло і їх прізви­ще. Так, ад­во­кат Ва­лер'ян Чу­бинський… Се прізви­ще бу­ло не­на­вис­не поліції, й те­пер во­но сто­яло у спис­ках…

В сусідній хаті по­чув­ся ди­тя­чий регіт і крик.

Пані Чу­бинська ки­ну­лась ту­ди.

- Тс! Цитьте!.. Ах, бо­же мій! Пе­рес­таньте ж кри­ча­ти!..

Вона роз­пуч­ли­во ма­ха­ла ши­ро­ки­ми біли­ми ру­ка­ва­ми, як пта­ха кри­ла­ми, а ко­ло блідих уст ляг­ли у неї склад­ки не­ви­мов­но­го бо­лю. Во­на за­цитьку­ва­ла дітей і ози­ра­лась на вікна, не­мов жа­ха­лась, що ті живі го­ло­си до­ли­нуть крізь них на ву­ли­цю.

На поміч прий­шла Вар­ва­ра. Її спокійні ру­хи, з яки­ми во­на веш­та­лась по хаті, зби­ра­ла оде­жу та на­тя­га­ла дітям панчішки, пев­ний, важ­кий хід бо­сих ніг, по­важ­не об­лич­чя - все те навіва­ло на па­ню На­та­лю спокій. З та­кою вірною, роз­суд­ли­вою лю­ди­ною бу­ло не­мов без­печніше.

- Ви бу­ли, Вар­ва­ро, на ву­лиці? - пос­пи­та­ла пані На­та­ля.

- Ні, не бу­ла. Пос­то­яла тро­хи на хвіртці.

- Що ж там… спокійно?

- Та так… При­хо­ди­ли якісь лю­ди, пи­та­ли па­на.

- Люди при­хо­ди­ли? Які ж ті… лю­ди?

- А хто їх знає… лю­ди…

- Що ж у них… бу­ло що в ру­ках?

- В ру­ках? Ціпки бу­ли.

- Ціпки?

- Я ска­за­ла, що па­на не­ма… Усі виїха­ли.

- Добре зро­би­ла, Вар­ва­ро, доб­ре… Пам'ятай­те ж, Вар­ва­роч­ко, що в домі, опріч вас, ніко­го не­має… Ах, бо­же!..

- Варваро! Вар­ва­ро-о! - по­чув­ся з сто­ло­вої розд­ра­това­ний го­лос па­на Чу­бинсько­го. - Чо­му досі вікон­ниці не од­чи­нені?

Пані На­та­ля зат­ри­ма­ла ру­кою Вар­ва­ру і мет­ну­лась в сто­ло­ву.

Там сто­яв напіво­дяг­не­ний чо­ловік її і жму­рив посліпу­ваті очі. Він ще не встиг нак­лас­ти оку­ля­ри, по­га­но ба­чив, і ли­це йо­го се­ред біля­во­го во­лос­ся зда­ва­лось зміша­ним і пом’ятим.

- Валер'яне, ми­лий, не­хай так бу­де… То я звеліла… Ти знаєш, який сьогодні день. Я те­бе сьогодні ніку­ди не пу­щу…

- От дур­ниці. Не­хай за­раз од­чи­нять вікон­ниці.

- Ах, бо­же мій… Ну, я те­бе про­шу… Для мо­го спо­кою… для на­ших дітей…

У пані На­талі вис­ту­пи­ли на ли­цях чер­воні пля­ми.

Пан Ва­лер'ян сер­див­ся. Що за ви­гад­ки! Од­на­ко­во ніку­ди не вте­чеш! Але в гли­бині душі він чув, що жінка зро­би­ла доб­ре.

Незабаром Вар­ва­ра внес­ла са­мо­вар. Всі сіли до сто­лу.

В хаті бу­ло тем­но і якось чуд­но. Жовті зай­чи­ки світла тремтіли на стінах і на бу­феті, вітер рвав вікон­ниці і сту­кав ни­ми. Діти - хлоп­чик і дівчин­ка, - зди­во­вані нез­ви­чай­ною обс­та­нов­кою, шеп­та­лись поміж се­бе, пан Ва­лер'ян розд­ра­то­ва­но та­ра­ба­нив по столі пальця­ми. Склян­ка чаю хо­ло­ла пе­ред ним, а він не­терп­ля­че за­ку­су­вав свою біля­ву ріденьку борідку та ди­вивсь ку­дись по­верх оку­лярів. Вже кілька днів помічав він якихсь не­пев­них лю­дей, що сте­жи­ли за ним, ку­ди б він не йшов. По но­чах біля вікон бов­ваніли якісь темні фігу­ри і тис­лись попід пар­ка­ни, ко­ли на них звер­та­ли ува­гу. А вчо­ра, про­хо­дя­чи по ву­лиці, ви­раз­но по­чув по­зад се­бе лай­ку, що на­пев­не відно­си­лась до нього. «Ора­тор, ора­тор»,- злісно шипів який­сь здо­ро­вен­ний чор­ний хлоп і блим­нув на нього очи­ма, ко­ли він озир­нув­ся. Пан Ва­лер'ян нічо­го не ска­зав про те жінці, щоб не тур­бу­ва­ти її. І враз про­май­ну­ло у нього пе­ред очи­ма ціле мо­ре голів… го­ло­ви, го­ло­ви й го­ло­ви… впрілі, загріті об­лич­чя і ти­сячі очей, що ди­ви­лись на нього з ту­ма­ну си­зо­го ви­па­ру. Він го­во­рив. Якась га­ря­ча хви­ля би­ла йо­му в ли­це, вліта­ла з відди­хом у гру­ди. Сло­ва виліта­ли з гру­дей, як хижі пта­хи, сміли­во й влуч­но. Про­мо­ва, здається, уда­лась йо­му. Йо­му вда­лось так прос­то й яск­ра­во зма­лю­ва­ти про­ти­лежність інте­ресів тих, хто дає ро­бо­ту, і тих, що му­сять її бра­ти, що навіть са­мо­му ся річ ста­ла яснішою. І ко­ли йо­му плес­ка­ли, він знав, що то б'є в до­лоні роз­буд­же­на свідомість… Так, але що бу­де сьогодні?.. Чи бу­де що справді сьогодні?

Чубинський гля­нув на жінку. Во­на сиділа ви­тяг­не­на і прис­лу­ха­лась. На блідо­му об­личчі зас­тиг ви­раз на­ля­ка­но­го пта­ха.

Ті за­чи­нені вікна справді дра­ту­ють. Що там за ни­ми, на ву­ли­цях, на тих невідо­мих річках, яки­ми пли­ве чу­жий тобі на­род, що кож­ної хвилі ла­ден розілля­тись мо­рем прист­расті та за­то­пи­ти бе­ре­ги?

Раптом щось грюк­ну­ло в вікон­ни­цю.

Пані На­та­ля аж підско­чи­ла на стільці.

На хви­ли­ну всі заніміли.

- Ну, чо­го ти жа­хаєшся? - роз­сер­див­ся пан Ва­лер'ян. - Пев­но, діти, пус­ту­ючи, за­че­пи­ли вікон­ни­цю, як се час­то бу­ває, а ти за­раз не знать що по­ду­ма­ла…

З кухні вбігла Вар­ва­ра.

- Що ста­ло­ся, Вар­ва­ро? - на­ля­ка­лась пані На­та­ля.

- Панич Гор­ба­чевський прий­шли… Во­ни че­рез двір зай­шли до кухні.

- А-а!.. не­хай за­хо­дить, не­хай…- Сту­дент Гор­ба­чевський уже ви­хи­ляв­ся з-за спи­ни Вар­ва­ри.

- Що там чу­ва­ти, роз­ка­зуй­те!.. - привітав­ся до нього гос­по­дар.

- Здається, по­га­но. Цілу ніч, ка­жуть, у Ми­кит­ки був чор­но­со­тен­ний мітинг. [30] Пи­ли і ра­ди­лись, ко­го ма­ють би­ти. На­сам­пе­ред буцім пок­ла­ли зни­щи­ти «ра­торів» та «до­мок­ратів»…

- Ах, бо­же…

- Ви не ля­кай­тесь, пані… мо­же, нічо­го й не бу­де. На ву­ли­цях який­сь не­пев­ний рух. Бро­дять куп­ка­ми по три-чо­ти­ри… Об­лич­чя сер­диті, су­ворі, а очі хижі, лихі, так і світять вог­нем, як вгля­нуть інтеліген­та… Дай­те мені чаю…

Пані На­та­ля трем­тя­чи­ми ру­ка­ми нал­ля­ла склян­ку чаю і, розп­люс­ку­ючи по до­розі, по­да­ла сту­ден­тові.

- Ну, що ж далі? - пи­тав­ся пан Ва­лер'ян, зри­ва­ючись з місця та біга­ючи по хаті.

- Спасибі. Прой­шов че­рез ба­зар. На­ро­ду ба­га­то. Там роз­да­ють горілку. Ідуть якісь таємні на­ра­ди, але про що го­во­рять - труд­но ска­за­ти. Чув тільки кілька фамілій: Ма­чинсько­го, Залкіна, ва­шу…

- Ах, бо­же…

- Ви не ля­кай­тесь. В неділю зви­чай­но більше на­ро­ду і п’ють горілку… Чи не мож­на поп­ро­ха­ти хліба? Спа­сибі. А все-та­ки ди­ву­юся, чо­му ви не виїха­ли на сей час з го­ро­да? Біжу оце до вас - ба­чу: вікон­ниці за­чи­нені, зна­чить, ніко­го не­ма, забіг тільки пос­пи­та­ти