Оповідання, Коцюбинський

що, здається, спов­няв со­бою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вми­рає моя ди­ти­на. Я ход­жу по сво­му кабіне­ту, ход­жу вже тре­тю без­сон­ну ніч, чут­кий, як наст­роєна ар­фа, що гу­чить стру­на­ми од кож­но­го ру­ху повітря. Моя лам­па під ши­ро­ким кар­то­но­вим аба­жу­ром ділить ха­ту на два по­вер­хи - вгорі тем­ний, пох­му­рий, важ­кий, під ним - за­ли­тий світлом, із яс­ни­ми блис­ка­ми і з сіткою тіней. Пос­ла­на на ку­шетці й не­тор­ка­на постіль особ­ли­во ріже око. За чорни­ми вікна­ми ле­жить світ, за­топ­ле­ний ніччю, a моя ха­та здається мені ка­ютою ко­раб­ля, що пли­ве десь у невідо­мо­му чор­но­му морі ра­зом зо мною, з моєю ту­гою і з моїм жа­хом. Мені див­но, що я усе помічаю, хоч го­ре заб­ра­ло ме­не цілком, по­ло­ни­ло. Я навіть, про­хо­дя­чи повз стіл, поп­ра­вив фо­тог­рафію. О! Те­пер си­мет­рич­но!.. A свист не вга­ває. Я йо­го чую й крізь за­чи­нені двері. Я не піду до спальні. Чо­го? Я й так ба­чу все, ба­чу свою дівчин­ку, її голі руч­ки на рядні; ба­чу, як хо­дять під ряд­ном її гру­ди, як во­на розту­лює спе­чені гу­би й ло­вить повітря. Оте ма­ле, зви­чай­но та­ке ди­ке, те­пер обіймає пух­ки­ми ру­че­ня­та­ми шию ліка­ря й са­мо одк­ри­ває ро­та. Та­ке покірли­ве те­пер, ко­те­нят­ко… Се мені крає сер­це. Ко­ли б швид­ше кінець!..

Я прис­лу­ха­юсь. Най­мен­ший ше­лест або стук - і моє серце па­дає і зав­ми­рає. Мені здається, що за­раз ста­неться щось нез­ви­чай­не: про­ник­не крізь вікно якась істо­та з вели­ки­ми чор­ни­ми кри­ла­ми, про­су­неться по хаті тінь або хтось рап­том скрик­не - й обірветься жит­тя. Я прис­лу­хаюсь. Ні, дім не спить. У ньому жи­ве щось ве­ли­ке, невідо­ме. Я чую, як во­на ди­хає, зітхає, як нес­покійно ка­ла­тає йо­го сер­це і б'ється жив­чик. Я знаю - тo три­во­га. Во­на держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хо­четься ви­би­тись з-під її гніту, вий­ти з до­му і ски­ну­ти її з се­бе!..

A я ход­жу. Рівним, розміре­ним кро­ком, че­рез усю ха­ту, з кут­ка в ку­ток. З кут­ка в ку­ток. Я не чую своїх ніг, не ке­рую ни­ми, во­ни но­сять ме­не самі, мов за­ве­де­ний ме­ханізм, і тільки го­ло­ва моя, мов па­вук па­ву­тин­ня, снує ме­ре­жи­во ду­мок. У вікна ди­виться ніч, без кінця довгі, гли­бокі, чорні прос­то­ри. Десь да­ле­ко сту­кає ка­ла­та­ло нічно­го сто­ро­жа. Скільки віків бу­дить во­но нічну ти­шу своїм де­рев'яним язи­ком, скільки лю­дей, по­колінь пе­ре­жи­ло… Во­но завжди вик­ли­кає у ме­не настрій, по­чут­тя зв'язку з да­ле­ким ми­ну­лим, із жит­тям моїх пра­щурів. Щось є прос­те й ми­ле у тій про­мові ка­ла­та­ла, якою во­но се­ред тиші й без­люд­дя обіцяє бо­ро­ни­ти спокій тво­го сну… Чо­му б мені не взя­ти та­кої ночі до то­го епізо­ду роз­по­ча­то­го мною ро­ма­ну, де Хрис­ти­на, по­ки­нув­ши сво­го чо­ловіка, опи­ни­лась рап­том із ве­ли­ко­го го­ро­да у глу­хо­му містеч­ку? Їй не спиться. Во­на відчи­няє вікно своєї ха­ти… Ціле мо­ре де­рев у цвіту… м'якими чор­ни­ми хви­ля­ми ко­титься навк­ру­ги… Спить містеч­ко, як ку­па чор­них скель… Hi згу­ку, нi блис­ку під хмар­ним не­бом. Тільки за­па­хи ду­шать гру­ди та тріпо­четься од­даль глу­хе ка­ла­та­ло, не­мов пе­ре­бої сер­ця нез­ри­мо­го ве­лет­ня… Яке се но­ве для Хрис­ти­ни, не­ви­да­не… Во­на відчу­ває…

Я стре­пе­нувсь. Бо­же. Що зо мною? Чи я за­був, що у ме­не вми­рає ди­ти­на? Я прик­лав yxo до две­рей. Свис­тить? Свистить… Як їй труд­но ди­ха­ти, як во­на му­читься, бідна пташка… Me­нi са­мо­му спер­ло віддих у гру­дях од то­го свис­ту, і я по­чи­наю гли­бо­ко втя­га­ти повітря, ди­ха­ти за неї, на­че їй від то­го лег­ше бу­де… Х-ху!

Однак ме­не мо­ро­зить… Щось од спи­ни роз­ла­зиться холод­ни­ми му­раш­ка­ми по всьому тілy, і ще­ле­пи тря­суться… Я не спав три ночі… ме­не гри­зе го­ре, я втра­чаю єди­ну й ко­ха­ну ди­ти­ну… І мені так жал­ко стає се­бе, я та­кий скривдже­ний, та­кий бідний, оди­но­кий, я весь ку­лю­ся, ли­це моє жалібно кри­виться, і в очах кру­титься гірка сльоза…

Що то? Щось грюк­ну­ло две­ри­ма й по­ло­потіло бо­си­ми но­га­ми… Кінець?

Я зав­мер на місці, й сер­це моє ста­ло. Щось пе­ре­ли­вається, і дзве­нить відро залізною дуж­кою. То Ка­те­ри­на внес­ла щось у ха­ту. Я ба­чу сю стур­бо­ва­ну й зас­па­ну жінку; во­на покірли­во тов­четься по но­чах, во­на теж лю­бить на­шу Оленку. Доб­ра ду­ша!..

I знов усе ти­хо, ко­ли б не той свист зду­ше­но­го гор­ла, не те си­чан­ня чи­га­ючої смерті… Ку­ди мені втек­ти од то­го свисту, де мені подіти­ся? Я не маю вже си­ли слу­ха­ти йо­го… A тим ча­сом я цілком пев­ний, що я не вий­ду з сеї ха­ти, бо я не мо­жу не слу­ха­ти йо­го. Biн ме­не при­ко­вує. По­ки я чую йо­го, я знаю, що моя ди­ти­на ще жи­ва. I я ход­жу і му­чусь, і в ме­не всі жил­ки бо­лять од то­го свис­ту…

Вже пізно. Лам­па по­чи­нає чадіти й гас­ну­ти. Я чую, що тріщить гніт, і ба­чу, як бли­має світло - то підіймається, тo па­дає, мов гру­ди моєї ди­ти­ни. Я з жа­хом вдив­ля­юсь у сю бо­ротьбу світла з жит­тям, і мені здається, що в той мент, як во­но по­гас­не, од­ле­тить ду­ша моєї Олен­ки.

Страх який я став за­бо­бон­ний! Я засвічую свічку і раптом, наб­рав­шись зва­ги, га­шу лам­пу. B хаті стає темніше, про­па­ли блис­ки й різні тіні, на всьому ліг сірий сум­ний ко­ло­рит. Сум­но ста­ло в моїй хаті. Я во­ло­чу втом­лені но­ги поміж сіри­ми меб­ля­ми, a за мною ти­хо во­ло­читься моя згорб­ле­на тінь. Го­ло­ва снує дум­ки. Про що я ду­маю? Я думаю про щось чу­же, сто­роннє, не­важ­не, a про­те тям­лю, що я не за­був сво­го го­ря. Якісь го­ло­си го­во­рять у мені. «Чи не хо­че­те осе­лед­ця?» Що? Яко­го осе­лед­ця? Я не за­ду­му­юсь над тим. Хтось чу­жий пос­пи­тав, і так во­но ли­ши­ло­ся. «Гідрохінон.., гідрохінон… гідрохінон…» Чо­гось се сло­во мені впо­до­ба­ло­ся, і я пов­то­ряю йо­го з кож­дим кро­ком і бо­юсь про­пус­ти­ти в йо­му який­сь склад. Во­но якусь див­ну по­легкість ро­бить моїм га­ря­чим очам; во­ни спо­чи­ва­ють, со­лод­ко спо­чи­ва­ють, і пе­ред ни­ми по­чи­на­ють прос­тя­га­ти­ся довгі зе­лені лу­ки з та­кою свіжою тра­вою… He чую свис­ту, затих­ло ка­ла­та­ло…

Годинник у сто­ловій про­бив дру­гу. Го­лос­но, різко. Ci два дзвінки впа­ли мені на го­ло­ву, як грім із не­ба, як ніж гільйоти­ни. Во­ни ме­не ма­ло не за­би­ли.

Коли ви в горі, ко­ли ви щох­ви­ли­ни сподіваєтесь яко­гось лиxa i ду­ша ва­ша нап­ру­же­на, мов стру­на на стру­менті, рад­жу вам зу­пи­ни­ти го­дин­ни­ки. Як­що ви сте­жи­те за ни­ми, во­ни без кінця про­дов­жу­ють ваші му­ки. Ко­ли ж за­бу­ваєте за них, во­ни на­га­ду­ють про се­бе, як цег­ла, що па­дає на го­ло­ву. Во­ни бай­ду­же ра­ху­ють ваші терпіння й дов­ги­ми стріла­ми-пальця­ми наб­ли­жа­ють хви­ли­ну ка­таст­ро­фи.

З-перед очей моїх