Оповідання, Коцюбинський

тов­чуться по згнилій кар­топлі i по ба­бинім тілі, а тар­га­ни ша­ру­дять ко­ло неї, як ко­ло ста­рої ганчірки, ле­жить ти­хенько ба­ба i од ча­су до ча­су ви­ки­дає з при­сох­лих гру­дей туж­ли­ве зітхан­ня, тон­ке, як ска­вуління сліпо­го ще­ня­ти:

- Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..

- Нема на вас ско­нан­ня! Не да­ють спа­ти…- сер­ди­то бур­чить невістка, i лав­ка скри­пить під нею.

- Не-ма! - го­во­рить ба­ба у тон невістці i об­ли­зує яс­на, де бу­ли ко­лись зу­би, i ли­же зсохлі, за­палі все­ре­ди­ну гу­би.

Кисленького хо­четься бабі, ка­пуст­ки або роз­со­лу з-під огірків, а дрімо­та сплітає дійсність зі сна­ми: урив­ки ка­зок, от­че­на­ша i си­но­вi чо­бо­ти, важ­кi, як го­ри, що ли­ша­ють по собі мокрі сліди.

Потому сон рап­том ще­зає, як зми­тий во­дою, i ба­ба чує своє ма­леньке тіло, яко­му твер­до i зим­но ле­жа­ти долі, на то­ненькій ряд­нині, у вогкім кут­ку.

Нащо во­на? Ко­му потрібна? Жит­тя виїло си­лу з неї як луш­пин­ня з кар­топ­лi, ки­ну­ло в кут. А ду­ша міцно вче­пи­лась за ту ша­ба­тур­ку i не хо­че її по­ки­нуть.

Небагато місця зай­має ба­ба на свi­тi, ку­ток пiд мис­ни­ком, а всім за­ва­жає. Не­ба­га­то з’їсть хлi­ба, а й те при нужді ве­ли­ке. І знов ше­лес­нуть зiв’ялi ус­та, як су­хе лис­тя:

- Ох!.. Моя смер­тонько… де ти?

Тiло ча­сом про­ха­ло. З тої горс­точ­ки шку­ри й кiс­ток, з при­сох­ло­го жи­во­та, по­рожніх гру­дей до­бу­ва­лось не­пе­ре­мож­не, фан­тас­тич­не ба­жан­ня i заг­лу­ша­ло ро­зум:

- Мо-лоч-ка!

Тоді не­вiст­ку на­па­дав смiх. Не го­во­ри­ла нi­чо­го, а тряс­лась од смi­ху грудьми, ли­цем i жи­во­том, аж кут­нi бi­лi­ли мiж скрив­ле­ни­ми гу­ба­ми.

Бабi бу­ло так кривд­но. Не да­ють мо­лоч­ка.. Мо­лоч­ка не да­ють.

Вона з жа­лю кри­ви­лась, бур­ча­ла, їй до слiз мо­лоч­ка хтi­лось хоч зна­ла, що йо­го на­вiть сла­ба ди­ти­на не ба­чить.

Врешті не­вiст­ка ха­па­ла вi­ник i зак­ри­ва­ла ба­бу хма­рою пи­лу.

- Ноги прийміть. Ви­ки­ну в сi­ни ра­зом з сміттям!..

Баба прий­ма­ла но­ги i дов­го не­ви­дим­кою каш­ля­ла з-пiд мис­ни­ка.

Вдень її об­сi­да­ла дiт­во­ра, як п’яте­ро го­роб­цiв жов­то­ро­тих. Цi­лий ряд очей ди­вив­ся в рот бабі…

- Розкажiть каз­ку.

Рот розк­ри­вав­ся, як по­рож­нiй га­ман, i в ньому ши­пi­ли сло­ва - щось про ца­рен­ка, зло­то, до­ро­гi стра­ви Але язик ви­су­вав­ся, зли­зу­вав все роз­по­ча­те, і ба­ба кiн­ча­ла про iн­ше - про ко­би­ля­чу го­ло­ву або рись-ма­ти. Во­на вжи­ва­ла ста­ринні сло­ва, яких дi­ти не ро­зу­мi­ли. Їм бу­ло скуч­но.

- Бабо! Ко­ли ви пом­ре­те?

Вони роз­тя­га­ли зморш­ки на ба­биній шиї, що скла­лись ря­да­ми, як на ста­рiй ха­ля­вi, розг­ля­да­ли двi ша­ба­ту­ри гру­дей, мiж яки­ми заст­ряг мi­дя­ний крест, пi­дiй­ма­ли за­пас­ку i ма­ца­ли но­ги, су­хi, чор­нi, у жи­лах, як па­ти­ки з ко­рою, яки­ми ма­ти роз­топ­лює в пе­чi.

Вони хо­тi­ли б по­ба­чи­ти, як ви­ле­тить з ба­би ду­ша.

- Бабо! Ду­ша пташ­кою ви­ле­тить з вас?

Потому спи­на­лись до мис­ни­ка, то­ло­чи­ли нiж­ка­ми гру­ди i за­си­па­ли очi криш­ка­ми з хлi­ба.

Про смерть го­во­ри­ли i не­вiст­ка iз си­ном, го­лос­но, злiс­но, як про неп­ла­че­ну по­дать:

- Помре, чим бу­деш хо­ва­ти?

Син тiльки со­пiв та сер­ди­то зир­кав в ку­ток, а ба­ба бо­ялась то­дi кли­ка­ти смер­тi: ану ж прий­де, де то­дi взя­ти на по­хо­рон гро­шей? По­по­вi пла­ти, дош­ки до­ро­гi, а лю­ди скiльки з’їдять та вип’ють…

Одна бу­ла роз­ва­га в ба­би. Як тiльки за­бу­ва­ли за­чи­нить две­рi, крiзь них влi­та­ла з сi­ней зо­зу­ляс­тенька кур­ка i про­жо­гом бiг­ла до ба­би. Ви­тя­га­ла ко­рот­ку шию, ста­ви­ла бо­ком круг­леньке око, здiй­ма­ла лап­ку й че­ка­ла. І лиш ба­ба прос­тяг­не су­ху до­ло­ню з су­хи­ми криш­ка­ми хлi­ба, зо­зу­ляс­тенька цо­кає дзьобом в до­ло­ню і по­щи­пує ба­бу.

Ну й дос­та­ва­лось курці. Її би­ли по спині, аж во­на при­сi­да­ла, ви­га­ня­ли на­зад у сi­ни i кля­ли:

- Бодай ти здох­ла, трик­ля­та.

Краще б зак­ля­ли ба­бу. Мо­же б, ско­рi­ше по­мер­ла.

Мiркувала щось ба­ба. Дня­ми й но­ча­ми, по­тай, са­ма. Плям­ка­ли гу­би, очi ди­ви­лись уг­либ, ус­та скла­да­лись до сло­ва i не­рi­шу­че млi­ли. Ча­сом шеп­та­ла: «Си­ну!» - i за­раз бо­яз­ко мовк­ла та ог­ля­да­лась, чи не по­чув. То­дi зне­си­лені ру­ки і но­ги пок­ри­ва­лись кап­ля­ми по­ту і до со­роч­ки лип­ли, а ба­ба ле­жа­ла, як не­жи­ва.

Нарештi пе­ре­мог­ла­ся:

- Сину!..

Вiн щось ла­тав i, пев­но, не чув.

- Потапе!

- Чого?

- Ходи сю­ди.

- Чого там?

- Сядь ко­ло ме­не.

Вiн не­хо­тя звiв­ся i сiв на ла­вi пiд мис­ни­ком.

Великий i мок­рий чо­бiт сто­яв у неї пе­ред очи­ма, пок­рив­ши тiн­ню об­лич­чя.

- Пора вми­ра­ти.

- Знов кли­кать по­па? Ка­за­ли - вмру, вмру, а тiльки гро­шi дур­но од­дав по­по­вi.

Потап дра­ту­вав­ся i не ди­вив­ся на неї.

- Ех, ба­бо… ма­мо,- поп­ра­вив­ся вiн.

Жорстока склад­ка ляг­ла i зас­тиг­ла у нього мiж но­сом та бо­ро­дою, i щось нес­ка­за­не схо­ва­лось в нiй.

- Не тре­ба по­па. Бог грi­хам прос­тить i так. А от не мо­жу вмер­ти…

- Чув вже. Ка­за­ли.

- Забула за ме­не смерть… Не­ма ско­нан­ня… Хоч би ти до­поміг.

Баба за­во­ру­ши­лась у своїм ле­го­ви­щi. Він чув, як стук­ну­ла кістка но­ги об кістку, як яду­ха за­шипіла у гру­дях,- i во­ро­жа за­ну­да гру­бо вир­ва­лась з гор­ла у нього:

- Ну?

Але ба­ба ле­жа­ла вже ти­хо i спокійно щось го­во­ри­ла до се­бе, на­че крізь сон: -…Взяв син луб­ки, пок­лав ста­ро­го та й одвіз у про­вал­ля…

Потап підняв бро­ви.

- Що ви ска­за­ли?

Але ба­ба оп­ри­томніла.

- Я так… не­потрібна вже ста­ла, та й зай­ва. Ку­ток зай­маю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важ­ко зо мною, i мені важ­ко… Од­ве­зи ме­не в гай…

Він ще не ро­зумів, тільки ско­са гля­нув на матір.

- Поможи, си­ну… од­ве­зи в гай… Те­пер зи­ма, швид­ко зас­тиг­ну… Хіба бабі ба­га­то тре­ба? Раз-два дих­ну­ла, та й вже…

Щось війну­ло на нього од тих чуд­них слів, на­че згад­ка про давній, за­бу­тий сон, що за­че­пив тільки мо­зок кри­лом i далі по­ли­нув.

Не хотів слу­хать, а слу­хав.

- Гріха не бу­де… У гаю чис­то i біло… де­ре­ва - як свi­чi у церкві… Зас­ну, й про­ки­нусь, та й ска­жу: «Матінко бо­жа, не су­ди си­на, су­ди нуж­ду людську…». На те не зва­жай, що ска­жуть лю­ди. Як біда прий­де, де тоді лю­ди?.. Не­ма… За­ги­бай сам…

Мамине сло­во па­да­ло в нього, як зер­но в зго­то­ва­ну ни­ву; він чув се, i се пi­дiй­ма­ло у ньому не­щи­рий, чу­жий, роб­ле­ний гнів.

Нарешті встав з ла­ви i крик­нув сер­ди­то, більше до се­бе, аніж до неї:

- Не верзіть каз­на-чо­го… дав бог жи­ти - пош­ле i смерть… Спа­ли б вже кра­ще.

А ко­ли світло зга­си­ли i об­ляг­лись, йо­го дум­ки за­би­лись по хаті, лi­ни­вi, спу­тані, темні, як клу­бок хмар, i лиш інко­ли щось яс­не їх роз­ри­ва­ло.

Бог?

Ти ди­виш­ся з не­ба? Ди­вись.

Злiснi й хо­лодні бу­ли ті проб­лис­ки дум­ки.

Гріх?

Вся зем­ля у гріху. Хіба йо­го го­лод не гріхи си­тих?