Навіжена - Нечуй-Левицький

Випили за здо­ров'я мо­ло­дих. Мо­лоді па­ничі й пан­ни заспіва­ли на про­щан­ня: «Гей не ди­вуй­те, добрії люди!» - дер­жа­чи чар­ки в ру­ках.

А Бич­ковський не приїхав. Вже й коні сто­яли ко­ло ґанку на­по­го­тові. Ма­ру­ся пе­ре­дяг­лась в до­ро­гу. Мо­лоді по­ча­ли про­ща­тись. В Мар­ти Ки­рилівни очі зай­шли сльоза­ми. Усі ру­ши­ли на вок­зал. Мар­та Ки­рилівна їха­ла в фа­етоні вкупі з Хрис­ти­ною, не­на­че зомліла. Во­на по­чу­ва­ла, що її тіло хо­ло­не, що її мо­ро­зить. Вже поїзд сто­яв на­по­го­тові. Ма­ру­ся і Ло­мицький хап­ком сіли в ва­гон. Гості й Мар­та Ки­рилівна ще раз розп­ро­ща­лись з ни­ми в ва­гоні і вер­ну­лись на плат­фор­му. Ка­ра­лаєва оки­ну­ла очи­ма публіку і зо­ри­ла скрізь по плат­формі, шу­ка­ючи Бич­ковсько­го.

«Може, він опізнив­ся. Мо­же, він десь тут між на­тов­пом шу­кає ме­не…» - ду­ма­ла Ка­ра­лаєва.

Бичковського ніде не бу­ло. В Мар­ти Ки­рилівни по спині не­на­че полізли хо­лодні ко­маш­ки, її по­ча­ло ніби мо­ро­зи­ти. Поїзд ру­шив. Ма­ру­ся ста­ла край вікна і в ос­танній раз мах­ну­ла до ма­тері білою хус­точ­кою. Мар­та Ки­рилівна по­чу­ти­ла, що її но­ги слаб­ша­ють, не­на­че їх хтось підти­нає чимсь.

- Варвар, дес­пот, ан­тих­рист! ук­рав мою доч­ку! оси­ро­тив ме­не навіки! - крик­ну­ла во­на ди­ким істе­рич­ним го­ло­сом і од­ра­зу зомліла і впа­ла навз­нак на плат­фор­му,

Бородавкін взяв її в свої міцні ру­ки попід ру­ки і виніс до екіпа­жа. Мар­та Ки­рилівна зомліла і ле­жа­ла, не­на­че мерт­ва. Він і Хрис­ти­на при­вез­ли її до­до­му, пок­ла­ли на постіль. Во­ни обоє пар­ка па­ри­ли, туп­ця­ли ко­ло неї. Хрис­ти­на посла­ла за док­то­ром. Прий­шов док­тор і лед­ве од­хо­див її. Хрис­ти­на сиділа ко­ло неї з бра­том сли­ве цілу ніч. Вже світом Мар­та Ки­рилівна опам'яту­ва­лась, очу­ня­ла і за­раз зас­ну­ла важ­ким сном.

Бичковський то­го дня за­гу­ляв­ся за кар­та­ми на ве­чорі в то­ва­ри­ша, доб­ренько впив­ся і за­був, що йо­го Мар­та Ки­рилівна зап­ро­си­ла на весілля. Вже дру­го­го дня, пе­ред ве­чо­ром, він про­чу­мав­ся, зга­дав за ті зап­ро­си­ни і поїхав до Мар­ти Ки­рилівни. Во­на за­раз оду­жа­ла, на­че воск­рес­ла. Че­рез день во­на по­тяг­ла йо­го сли­ве си­ломіць до вінця і після то­го за­раз виїха­ла з ним в Крим на гу­лян­ку.

Ломицький повіз Ма­ру­сю на літо до сво­го батька і не­за­ба­ром пе­реп­ро­сив­ся з Ки­ши­не­ва в один го­род над Азовське мо­ре. Він і Ма­ру­ся зу­мис­не втек­ли як­най­далі от Мар­ти Ки­рилівни.

X

Минуло кілька років… Ло­мицький про­бу­вав на службі в од­но­му півден­но­му місті не­да­леч­ке од Чор­но­го мо­ря…

Був душ­ний літній вечір. Ло­мицький сидів ко­ло сто­ла в не­ве­лич­ко­му са­доч­ку і пив чай. Вікна йо­го жит­ла і двері в са­док бу­ли по­роз­чи­няні навстіж. Стіл сто­яв не­да­ле­ко од вікна під акаціями. Сон­це вже за­хо­ди­ло, і над­ворі сто­яла важ­ка і су­ха ду­хо­та, яка бу­ває в сте­по­вих місцях. Рідкий лист на аб­ри­ко­сах не­на­че прив'яв, по­жо­ло­бивсь і поз­ви­вавсь. Зем­ля попід де­ре­вом по­ре­па­лась; тра­ва всох­ла, квітки по­жовк­ли. І не­бо й роз­пе­че­на зем­ля не­на­че пашіли ду­хо­тою.

Ломицький сидів, підпер­ши го­ло­ву, і смут­но ди­вив­ся на роз­гор­ну­тий, тільки що про­чи­та­ний лист од давнього то­ва­ри­ша. Він за­ду­мавсь. Йо­го су­хор­ля­ве ли­це, об­ря­мо­ва­не дов­гим во­лос­сям, бу­ло ніби втом­ле­не, не­на­че прив'яле, як і той лист на аб­ри­ко­сах. Ду­ма світи­ла­ся в йо­га чор­них ти­хих очах, і ду­ма не­ве­се­ла…

Товариш пи­сав йо­му з од­но­го ве­ли­ко­го міста, по­да­вав звістки про но­вин­ки, на­га­дав про ідеї, які во­ру­ши­ли мо­лодіж, про нові книж­ки… Дріма­ючі ду­ми роз­во­ру­ши­лись в го­лові Ло­мицько­го. Він по­чу­тив, що ніби якась крап­ля жи­ву­щої во­ди впа­ла на йо­го дум­ки і роз­во­ру­ши­ла сер­це. Дум­ки йо­го по­ли­ну­ли десь да­ле­ко, вер­ну­лись в ті давніші ча­си, ко­ли і йо­го три­во­жи­ли ті самі свіжі пог­ля­ди, ціка­ви­ли йо­го…

«Було та ми­ну­ло - вже й по­ро­хом при­па­ло й тер­ном по­рос­ло,- ду­мав Ло­мицький,- не­ба­га­то ча­су ми­ну­ло, а вже мені об­рид­ло жит­тя, мо­но­тон­не та безквітне. Служ­ба та служ­ба без кінця… По­чу­ваєш се­бе част­кою якоїсь здо­ро­вої ма­ши­ни, важ­кої, за­вальної, цуп­кої, неінте­рес­ної, кот­ру хтось десь за­во­дить і кот­ру тяг­неш з нап­ру­гою, не­на­че віл яр­мо; і люб­лю я її так са­мо, як віл лю­бить яр­мо… І я нез­чув­ся, як і сам став ніби мерт­вою цуп­кою ма­ши­ною. Сер­це дрімає, ду­ша стає мов одубівша, а зав­зят­тя все зга­сає та якось ніби хо­ло­не».

В од­чи­нені вікна ли­ли­ся тихі, граціозні ме­лодії: Ма­ру­ся гра­ла нок­тюрн Шо­пе­на. Співучі про­тяжні то­ни прой­ма­ли га­ря­че, душ­не повітря і не­на­че розімліва­ли самі в тій ду­хоті: якось неш­вид­ко, з про­тя­гом, навіть мля­во та ліни­во сну­ва­лись во­ни в ду­хоті, але ніби й самі на­би­ра­лись вог­ню і га­ря­чо­го по­лум’я. Во­ни так бу­ли підхожі під ду­шев­ну пригніче­ну нап­ра­ву Ло­мицько­го, при­би­ту, але ще нез­гас­лу до­реш­ти, ще жевріючу, не­на­че жар, при­си­па­ний попелом, але ще нес­попелілий до­реш­ти. Ме­лодії во­ру­ши­ли ду­ми Ло­мицько­го. Він важ­ко зітхнув.

«Шкода мені мо­ло­дих літ, шко­да мені тих ки­пу­чих жит­тям літ… Схо­пи­лись бу­ло ду­ми та й… поз­га­са­ли, на­че жар, що спо­пелів, при­си­па­ний по­пе­лом. Чи мо­жу я ще бу­ти суспільним діячем? Чи роз­жевріється в мені ко­ли той свя­тий вогонь?.. Чи про­ки­нуться мої си­ли, чи роз­во­ру­шаться ко­ли мої ба­жан­ня? Чи заціка­ви­ла б ще ко­лись гро­ма­дянська діяльність? Чи зат­ремтіли б пак мої нер­ви од доб­ро­го суспільно­го вчин­ку на ко­ристь Ук­раїни і людськості? Мо­же б, і я був би іншою, ліпшою лю­ди­ною, і ко­риснішою… та якась важ­ка си­ла при­шиб­ла ме­не ще на цвіту… А те­пер…»

З вікон по­ли­ла­ся ве­се­ла ме­лодія, шум­ли­ва й бур­ли­ва, не­на­че во­да по­ли­ла­ся во­дос­па­дом. Ма­ру­ся заг­ра­ла фу­гу, швид­ку й го­лос­ну. Ло­мицький підвів го­ло­ву. Йо­го неп­риємно вра­зи­ла шум­ли­ва, га­лас­ли­ва, аж крик­ли­ва му­зи­ка.

«А! Навіщо ото Ма­ру­ся грає такі крик­ливі речі! Не люб­лю я то­го бренько­ту та кур­ко­ту. Б'ють тобі по нер­вах, не­на­че ко­лу­ном! І який дідько ви­га­дав оті фу­ги в му­зиці? Дзве­нить, сту­ко­тить, гур­ко­тить, не­на­че йо­го чор­ти ха­па­ють, а во­но ре­пе­тує: ґвалт, ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Ко­ли б уже швид­ше пе­рес­та­ла гур­котіти».

Маруся вда­ри­ла ос­танні акор­ди. В две­рях, що ви­хо­ди­ли в са­док, з'яви­лась її пос­тать, пов­на си­ли й здо­ров'я. Бу­ло вид­но на лиці, що му­зи­ка зво­ру­ши­ла її ду­шу: що­ки бу­ли рум'яні, темні очі бли­ща­ли. За нею слідком неміцною хо­дою підтюп­цем біг ма­ленький си­нок. Ма­ру­ся прий­шла до сто­ла і сіла на стільці про­ти Ло­мицько­го.

- Чого це ти так скри­вив­ся? Чи жу­риш­ся, чи мо­же вто­мив­ся? - спи­та­ла в йо­го жінка.

- Втомило тро­хи жит­тя… і навіть са­ме жи­вот­тя…

- А це що за лист? Од ко­го?

- Од тво­го й мо­го при­яте­ля. Пи­ше про літе­ра­турні но­вин­ки. В йо­му, бач, ще й досі не про­хо­ло­ла га­ряч­ка ро­зу­мо­во­го та